У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш ділиться враженнями від зустрічі з вчителями, присвяченій булінгу. Складний світ дітей сьогодні містить в собі все, крім одного — поваги.
У четвер, 28 березня, у "Мистецькому Арсеналі" відбулася зустріч посланців толерантності з київськими учителями та педагогами під назвою "Взаємоповага як основа протидії булінгу". Посланці — тобто, ми з Павлом Вишебабою — самі добряче пережили цькування у дитинстві, тож розмова була щирою і максимально наближеною до реалій.
Що означає бути посланцем толерантності? Боюсь, це не означає мати кваліфікацію психолога чи фасилітатора. Скоріше, посланець толерантності — це людина, яка змогла випрацювати зі свого негативного досвіду дискримінації, приниження та інших неприємностей життєствердну та гуманістичну основу для життєвого успіху.
Прикладом подолання викликів долі є мій товариш — Павло Вишебаба. Відомий еко- і зоозахисник, перший ресторатор в Україні, який відкрив повністю веганське кафе, лідер успішного музичного колективу, а також відомий громадський діяч і турботливий батько — таким я знаю Павла сьогодні. Тому, коли на зустрічі з вчителями він розповів про власний досвід булінгу — мені було складно повірити, що він говорить про себе.
Павло родом із Краматорська. Ножі-"метелики", пневматична зброя, наркотики — від клею до шприців під школою — а також різноманітні злочини, серед яких навіть убивства — ось будні його шкільного оточення. Будучи людиною з інвалідністю (у Павла вроджена косоокість і слабкий зір на одне око), він щодня відчував на собі знущання однокласників. Не маючи можливості виділитися успіхами в навчанні чи в спорті, без друзів, він був, здається, приречений на те, щоб озлобитись, зневіритись або стати таким, "як усі".
В скрутній ситуації Павла врятувала його вчителька. Вона порадила йому стати найкращим у тому, що йому подобається робити, і Павло для цього обрав собі читання. Скоро він став найбільш начитаною дитиною в школі — в шкільній бібліотеці практично не залишилося книжок, де б у читацькій картці не значилося його імені. Це допомогло Павлові успішно вступити в університет на журналістику, а далі здобути червоний диплом. Як письменник, я не можу насититися неперевершеною Павловою манерою формулювати думки — летюче, глибоко, ясно, без академічної важкості, проникливо, дотепно, іскрометно. За цим відчуваються всі ті сотні книг, які він прочитав, сидячи без друзів у себе в Краматорську.
Історія Павла — один із життєвих прикладів, які ми навели на зустрічі, бажаючи показати те, як дитина за допомогою чуйної уваги старшого може подолати травму шкільного цькування. За даними ЮНІСЕФ, 67% дітей в Україні до 17 років стикаються з проблемою булінгу, 24% (кожен четвертий!) сам є жертвою булінгу, а 48% (половина!) нікому не розповідали про ці випадки. Остання цифра сигналізує про критичність ситуації найбільше. Вона демонструє цілу прірву недовіри, яка існує між світом дітей і світом дорослих.
Стосунки довіри — сімейні стосунки, стосунки в робочому колективі чи в школі — є, за висловом одного духовного лідера, тією страхувальною сіткою, яка ловить людину (чи, зокрема, дитину) в скрутних ситуаціях — а спіткнутися і впасти може кожен. Коли "сітка" зруйнована — хто зупинить нас від неправильних вчинків?
Криза довіри — один із факторів, який робить шкільний булінг важко виліковним, а проблеми дітей — глибоко прихованими від очей дорослих. Одна з учасниць зустрічі, вчителька англійської мови з гімназії біля Києва, розповіла про терор, який влаштовують діти 12-13 років, погрожуючи викласти в мережу інтимні фотографії своїх однокласників чи однокласниць. Зрештою, і наявність подібних фотографій, і мистецтво шантажу, яке з легкістю відкривають для себе підлітки, вступаючи в світ "дорослих" стосунків — погроз та залякувань — не повинні нас дивувати. Хоч батьки часто не мають уяви, чим насправді живе їхня дитина, ситуація все ж передбачувана — ми надто довго ігнорували той факт, що перед нами не лялька, яка повинна виконувати наші накази, а жива, повноцінна особистість. Ламаючи дитину, нехтуючи її думками, почуттями та бажаннями, віддаляючи від себе чи, навпаки, тероризуючи своєю "люблячою" (і дуже вимогливою) увагою, ми, врешті, перериваємо з нею живий зв’язок і допомагаємо дитині сформувати власний, самодостатній світ з усіма "дорослими" атрибутами — сексом, насильством, підлістю — в якому немає місця лише для одного — власне, для самих дорослих.
Протидія булінгу повинна бути цілісною — включати не лише роботу з дітьми, але й з викладачами і батьками. Однак, з якого б боку ми не підходили до цієї справи — чи працюючи з жертвами агресії, чи з самими агресорами, чи з оточенням — фактор стосунків у всіх випадках є вирішальним.
Особистість не є механізмом і по-справжньому впускає всередину себе лише мову любові. А любов може виникнути тільки там, де є повага до кордонів іншої людини, до суверенності її волі — навіть коли нам здається, що ні волі, ні кордонів у даної конкретної істоти бути не може в принципі.
На відміну від історії Павла, моя історія носила від початку позитивний характер. Хоча у своїй районній школі я теж встиг відчути, що таке цькування, і як міг, опирався йому (знаходячи радість у тому ж таки читанні), все ж поворотним моментом у моєму житті став вступ у Львівський фізмат ліцей. Що мене вразило там найбільше? Атмосфера поваги і доброзичливості, якою було наповнене це місце. До нас, дев’ятикласників, зверталися на "Ви". Мене визнавали як особистість. Мені дозволяли бути "інакшим", не таким, як усі, і я відчув, що не можу тепер підвести людей, які наділили мене кредитом своєї довіри. Слідуючи за Ґьоте, викладачі в ліцеї бачили в мені та моїх однокласниках не те, чим ми були, а те, чим ми могли стати — бо тільки такий погляд дозволяє людині по-справжньому змінитися на краще.
Після нашого виступу в "Арсеналі" до мене підійшла, трішки соромлячись, вихователька з дитячого садочку. Вона зізналася, що навіть у дитсадках є проблеми цькування. І хоча ми з Павлом, не будучи спеціалістами, не змогли запропонувати простого рецепту від булінгу, після зустрічі вона була щасливою. Вона почула головне: любов, довіра, особистість. Вихователька запевнила нас, що ми на правильному шляхові, але, насправді, гадаю, це якраз вона знайшла підтвердження свого інтуїтивного відчуття, що саме любов, довіра і повага до особистості — те, що внутрішньо відгукується кожній людині — і є тим шляхом, що приводить до успіху, і по якому пройти може кожен.
