У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про великі дані, які руйнують наші ілюзії з приводу реального рівня толерантності у суспільстві.
Ми переконані, що расизм, націоналізм, сексизм, ксенофобія – ірраціональні пережитки минулого, і тільки недостатня освіченість населення робить їх можливими. Між толерантністю та освіченістю ми охоче ставимо знак "дорівнює", оскільки віримо — чим більше інформації про примирення буде у доступі, тим краще для людей. Однак на чому тримається така упевненість?
Великі дані, або big data – нове і, можливо, одне з найбільш точних в плані достовірності джерело знань про людство, яким ми сьогодні володіємо. Big data – це величезні об’єми інформації, які ми можемо отримати про людей, опираючись на їхню поведінку в мережі. Перед порожнім рядком Google, наче біля віконця для сповіді, ми зізнаємося, ким є насправді: "Мій хлопець не хоче займатися зі мною сексом", "Як зробити аборт контрацептивами", "Як змусити доньку схуднути", "Ознаки того, що ваша дружина вам зраджує" — те, про що ми ніколи б не спитали у друзів, ми запитуємо у пошуковиків.
Сет Стівенс-Давідовіц, колишній дослідник великих даних у Google, у своїй книзі "Всі брешуть" демонструє, як, опираючись на аналіз підвищеної кількості расистських онлайн запитів в різних регіонах США, можна було б передбачити перемогу Трампа в суспільстві, яке в часи Обами вважалося "пост-расовим". Великі дані показують значно песимістичнішу картину щодо расизму в США, ніж про це говорить звичайна соціологія. Однак саме великі дані, на жаль, краще пояснюють такі феномени, як поворот американського суспільства в бік білого протестантського консерватизму. Американське суспільство значно більш нетерпиме щодо расового питання, аніж це б хотілося визнавати. І, можемо припустити, це стосується не лише США.
Наскільки ми перебуваємо в полоні ілюзій про силу нашого впливу на реальність? Стівенс-Давідовіц наводить приклад: після стрілянини в Сан-Бернардіно в Каліфорнії (у 2015 році), де люди з мусульманськими іменами здійснили масштабний терористичний акт, президент Барак Обама звернувся до громадськості Сполучених Штатів з жорсткою, хвилюючою промовою про необхідність відмови від дискримінації та про подолання упередженості щодо гостей країни (зокрема, щодо мусульман). Політичні оглядачі назвали промову Обами вкрай успішною, однак одразу ж після неї негатив щодо мусульман у пошукових онлайн запитах виріс на 60%. Промова Обами, "правильна" і "цілюща" з точки зору ЗМІ, тільки розпалила ненависть.
Чи справді ми розуміємо, з чим маємо справу, намагаючись залікувати нетерпимість між людьми за допомогою спічів, агітацій, повсюдного інформування населення про інклюзивність? За 30 років, починаючи з 1990-х, відколи було сформоване сучасне уявлення про політику ідентичності, ефект від неї — під знаком питання. На публіку ми — найтерпиміші, однак за найменшої нагоди проявляємо своє справжнє обличчя. Поганий мир кращий за добру війну, але ж цілі, які ставить перед собою цивілізований світ – це не лише соціологічні «потьомкінські села» з роздутими показниками порозуміння. Мета цивілізації – це рух від темряви невігласта до світла знань та вищих ідеалів.
Чому ж суспільство настільки ригідне до цього руху? Можливо, потрібно, щоб змінилося кілька поколінь, перш ніж цінності поваги увійдуть у нашу кров? А може, щось не те з методами, за допомогою яких ми намагаємося досягти нашу благородну мету?
В наявних сьогодні підходах до інклюзивності переважає зовнішній, формальний стиль: роз’яснення плюс законодавче залякування. Однак страх бути осудженим (або й засудженим), як відмічає Стівенс-Давідовіц, змушує людей лише приховувати своє реальне ставлення до проблеми. Великі дані дозволяють побачити справжню картину: формальний підхід не працює або працює настільки слабко, що реакційні сили в суспільстві за першої ж нагоди легко беруть реванш.
Які можуть бути альтернативи сьгоднішнім практикам толерантності?
Перший варіант— песимістичний. Це повернення назад до сегрегації за ознаками нації, кольору шкіри, віросповідання, статі тощо. Можливо, на цей раз — до сегрегації "з людським обличчям". Повернення до сегрегації — це зізнання в тому, що спроби побудувати гармонійне мультикультурне суспільство провалилися. Посилення ізоляційної політики США (щодо мусульман і мексиканців) та Європи (щодо мігрантів), попри збереження толерантної риторики, свідчать про те, що ідеї сегрегації поступово відіграватимуть дедалі суттєвішу роль.
Другий варіант — оптимістичний. Він передбачає посилення ролі релігії в суспільстві в якості джерела інспірації. Про колосальний потенціал релігії надихати людину говорять автори доповіді "Come on!", зробленої для Римського клубу у 2017 році. Віра в Бога дозволяє людині зберігати внутрішню прозорість щодо власних вчинків. Людська совість стає тією внутрішньою регулюючою інстанцією, яку в секулярному суспільстві намагаються відігравати цивільні закони. Такий варіант означає реформацію стосунків церкви і держави задля створення в суспільстві поміркованої атмосфери поваги, обіпертої на внутрішній самоконтроль.
Прикладом релігійно-орієнтованих толерантних громад могла б стати Індія, котра багато століть поспіль об’єднувала не лише численні напрямки індуїзму, але й мусульманства, буддизму, джайнізму. Основою такого мирного співіснування громад є ціннісне порозуміня поміж течіями. На сьогодні такий варіант видається утопічним в силу того, що багато релігійних громад самі поки що не готові декларувати принципи євангельської любові та милосердя, строго судячи законом Божим іновірців, однак виявляючи прикметну сліпоту щодо власних ґанджів.
Третій варіант — реалістничний. Це поширення у суспільстві нового типу грамотності (на зразок комп’ютерної, правової, екологічної грамотності), пов’язаного зі здатністю справлятися з власними негативними емоціями не лише на інтелектуальному рівні (найчастіше – просто приховуючи їх від оточуючих та самого себе), але й на чуттєвому: впровадження культури своєрідної психоемоційної гігієни. Близькими до подібної компетенції практиками можна вважати елементи тілесно-орієнтованої терапії та гештальт-терапії.
Вони дозволяють звільнятися не лише від поверхневих проявів агресії (мова ненависті, побутова мікроагресія), але й працювати з відносно глибокими безсвідомими настановами на ворожість. Третій варіант означає сміливі інноваційні кроки у сфері освіти (для всіх верств населення). Він здатен зберегти тут систему суспільних стосунків, яка є сьогодні, практично без втрат і можетбути втілений відносно невеликими зусиллями з боку держави та волонтерських просвітницьких організацій.
Всі інші варіанти (на зразок нейрохімічного або генетичного подавлення агресії) ми не розглядаємо – не лише через їх позірну фантастичність (котра, далебі, вже в найближчі роки перестане здаватися такою), але й через те, що саме уявлення про толерантність покликане зберегти найцінніше в людині — цілісність і недоторканність її особистості.
Ключі до формули миру — в гуманітарній сфері. Тільки розуміючи вповні, що таке Людина (не як біологічний вид, а як істота екзистенційна), ми можемо сподіватися, що прагнення нашої цивілізації одного дня таки перекувати "мечі на лемеші", виявиться не черговою жахалкою в дусі Оруелла чи серіалу "Чорне дзеркало", а мрією, до якої дійсно хочеться йти.
