В черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш ділиться власним шляхом, який він подолав на шляху до толерантності.
Я вже якось писав, що посланцем толерантності, як правило стають не від доброго життя, а від того, що людина сама відчула на собі, що означає – бути безпорадним.
Я багато разів відчував на собі, що означає бути слабким. Цих досвідів вистачило, аби зрозуміти, що розкручування маховика ненависті породжує не силу, а ще більшу слабкість.
Моїм хобі в дитинстві були тортури. Так, тортури. Не знаю звідки це — можливо, я прочитав забагато Стівена Кінга, чи передивився на кілька серій більше, ніж треба, "П’ятниці, 13-го", а може, це "подаруночок" з попередніх життів — але в класі десь п’ятому-шостому у мене був зошит, який так і називався: "Тортури". У ньому я замальовував різноманітні види людських покарань — диба, колесування, катування електрошоком. Мені було складно пояснити мамі, звідки у мене цей потяг до насильства, коли вона знайшла цей зшиток. Не знаю, що я збирався робити з цією підбіркою – можливо, розширювати її до тих пір, поки вона не перетворилася б на повний каталог людської винахідливості. Чи хотів я одного дня застосувати ці тортури на комусь? Важко сказати. Коли це частина твого світу, ти не сильно думаєш про межу.
Трохи згодом, надихнутий фільмами про ніндзя, що були популярні в епоху перших відеомагнітофонів на початку 90-х, я виготовив арсенал: набір надійно обмотаних ізолентою дрючків, які я оббив цвяхами. Там були палиці, якими можна було проламати голову, щось схоже на колючі булави, шипасті нунчаки і так далі.
Одного дня на нашу вулицю в нашому невинному і практично безкримінальному містечку прийшли чужі – хлопці зі сусіднього району, і, вже не знаю чому, зайшла мова про бійку.
"Бійка!" — подумав я. Збігав додому і приніс увесь свій арсенал друзям. Власне, не весь. Лише кілька палиць, які, як мені здалися, були більш гуманними. По хорошому, ними можна було вибити око, розпороти добряче артерію, та що там сказати – убити.
Мої друзі, на кілька років старші, подивилися на зброю ніндзя і сказали: "Ти зовсім здурів?" Спочатку я навіть образився, що мої старання не оцінили. Та дуже швидко я погодився, що, звісно, так — палиці з набитими цвяхами-"сотками" — це трохи занадто. Більше я їх нікому не показував.
Десь у класі сьомому, на Великдень, невдовзі після моєї спроби просунути в життя свій арсенал, я влип у неприємну ситуацію — попавши в бійку, отримав струс мозку. Авжеж, отримав за діло, авжеж, я був неправий. Хлопці з моєї школи підходили до мене і пропонували за пляшку горілки "повирішувати" питання з тим, хто мене стукнув. Я відмовився. А через кілька років написав історію про підлітків, які убивають свого ворога-однолітка — звісно, поганого гопника. Звісно, він заслужив. Це була моя перша серйозна повість, "Поклоніння ящірці".
За життя мені доводилося багато разів чути у свій бік різноманітні образи. У школі я був опецькуватим і неповоротким, за що розплачувався стусанами. Згодом, навчаючись у ліцеї, я став частиною племені "розумників", у яких поза територією ліцею можна легко відбирати гроші, годинники, ба навіть окуляри.
Я добре знав, що таке ненависть і я добре знав, що таке страх.
Мені знадобилося більше десяти років роботи зі собою для того, щоб витравити з себе страх перед тим, хто сильніший фізично. Доводилося робити з собою дуже своєрідні, за моїми теперішніми уявленнями, речі. Робити химерні вправи для тіла і розуму, експериментувати з їжею, сном, базовими функціями організму, такими як дихання, межовими фізичними і психічними навантаженнями, різними видами отрут. Я вдосконалював себе фізично, провокував себе на вихід зі звичних моделей поведінки. Входив у кола спілкування, в які б зазвичай не входив. Пробував себе в різних станах зміненої свідомості. Кидав виклик собі та власним слабкостям. Сотні разів перевіряв себе на "слабо". Кожен це проходить в житті, але я пройшов цей курс молодого бійця, мабуть, тричі, щоб точно упевнитися, що я не слабак, не боягуз, не заучка, який просто начитався книжок.
Але ненависть так і залишалася зі мною. Ідея помститися всім, хто мене принижував, змушував почуватися слабким, несправедливо поводився зі мною, полишила мене тільки у Єгипті, коли я мав можливість прожити майже рік поруч з бедуїнами у невеликому селищі на півдні Синаю. Тільки коли я став достатньо сильним і незалежним зовнішньо, коли я зрозумів, що можу сам повністю визначати життя, яке я живу, я зрозумів, до якої міри є слабким у своїй ненависті.
Як це сталося? Одного дня мені відкрилося, що моя зовнішня сила ніяк не полегшує мій внутрішній біль, спричинений отруйними словами, приниженнями та несправедливостями, які я продовжував колекціонувати ще з дитинства. Мені відкрилося, що його може змінити лише сила, яка іде зісередини. Я віднайшов у собі цю силу і перестав боятись нових образ і принижень. Перестав лякатись нових випробувань.
І тоді, нарешті, я зрозумів, що можу пробачити все своїм однокласникам з їх штовханами, пробачити болючі слова, які почув від жінок та чоловіків, пробачити несправедливості, через які довелося пройти з близькими.
Ця сила може бути описана як здатність бачити вище благо у всьому, що стається, вищу справедливість, вище милосердя. Ця сила не в тому, щоб "прогинати під себе світ", а в тому, щоб утримувати фокус внутрішнього ока на вищому добрі, яке незмінно присутнє у всіх подіях, у всіх людях, у всіх поворотах долі. Це сила сильних і відвага по-справжньому хоробрих.
Як можна назвати цю силу? Я завжди з недовірою ставився до цього слова, воно мені довго здавалося надто непрактичним, але кращого і більш точного, мабуть, не існує. Ця сила – це любов.
Ми можемо іноді поставити кривдника на місце, а іноді – не можемо.
Часом ми здатні змінити ситуацію навколо нас – а часом не здатні.
Часом маємо змогу вибирати собі оточення – а часом не маємо.
Ми можемо нарощувати м’язи, але життя завжди буде м’язистішим. Ми можемо збільшувати нахабність, але життя і на нас ще знайде свій прийом.
Любов – справа сильних. Нам всім треба стати сильними. Тільки сильні здатні бути терплячими. Тільки сильні здатні допомогти слабким також стати сильними.
Я бачу, як трусить сьогодні нашу країну. Я чую від аналітиків слова про те, що України більше не існує. Я бачу сороміцькі процеси розпаду культури спілкування, які відбуваються просто на очах у нашому спільному медіа-просторі. Я чую, як моїм друзям погрожують і як тінь насильства лягає на найближче майбутнє. Піддаватися істерії, ненависті, яку сьогодні розганяють соцмережі, піддаватися паніці, спокусі гри на пониження — це шлях жертви. Шлях надламаної людини.
Вистоять тільки сильні серцем. Життя – щось значно більше, аніж найдальші політичні перспективи, байдуже, позитивні чи негативні. Сильні повинні усвідомити свою відповідальність за тих, хто сьогодні слабкий, якого б політичного кольору та орієнтації він не був, і стримати хвилю ненависті та насилля.
Зло ніколи не здолає тих, хто творить добро. Творити добро, бачити благо, підтримувати любов – це сила. Я обираю силу.
