У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі", письменник Любко Дереш розмірковує про головні рушійні сили, котрі розхитують основи терпимості у світі глобальних соціальних мереж.
Виклики, пов'язані з применшенням насильства у суспільстві, на сьогодні пов'язані не лише зі специфічними проблемами певних соціальних груп. Глобальні виклики толерантності – виклики системні. Насамперед, це виклики комунікації.
Агресія сьогодні – це в першу чергу агресія комунікативна. Завдяки сучасним технологіям комунікації неспівпадіння основних світоглядних позицій між людьми і громадами легко стає критичним. Воно набуває системного характеру, щораз по-новому вибудовуючи лінії напруги між людьми і спільнотами, які ще вчора, здавалося, цілком добре знаходили спільну мову. Найменші невідповідності у ввідних змінних між учасниками групового спілкування – і соціальною мережею прокочується хвиля агресії.
Втім, агресія сама по собі – не є негативним явищем. Агресія – форма відстоювання особистих кордонів людини чи громади. Однак системна, неперервна агресія, яка підживлюється постійними вкиданнями ззовні – стан вкрай небезпечний і виснажливий для мереж і для громади.
Мітіко Какутані, американська літературна критикиня, у своєму есе "Смерть правди", відмічає, слідом за Ханною Арендт, що найкращі піддані тоталітарного режиму – це втомлені, замучені цинізмом і страхом люди, котрі перестали відрізняти правду від вигадки. Говорити, що ми живемо в епоху цифрового мережевого тоталітаризму, дещо передчасно, однак втома, страх і цинізм, якими сьогодні охоче підживлюється фейсбук-спільнота, а заодно і втрата орієнтирів між правдою і обманом, – явні провісники того, що комунікативна атмосфера в соцмережах скоро може розрядитися бурею.
Завдяки яким факторам соцмережі стають сьогодні потенційним джерелом тоталітаризму? Системні вкидання агресії опираються сьогодні на три феномени сучасності: фейкові новини, скандалізація і спрощення журналістики.
Якщо з фейками, запит на які створюють політичні та бізнесові гравці різного рівня, все ясно, то скандалізація новин викликана специфікою алгоритмів, за якими ранжується інформація у Facebook та в пошуковику Google: в топи пошуку попадають не найрелевантніші повідомлення, а найбільш популярні. Так, скажімо, інформація расистського, мізогінного чи антисемітського характеру може з'являтися як підказка в продовження фрази "євреї це..."/ "жінки це..." у пошуковому рядку Google: "євреї це зло", "жінки це зло" і т.д., лише тому, що є певна популярність таких запитів, а не тому, що вони істинні. Люди більш охоче репостять і лайкають скандальні заголовки на зразок "Вулиці завалені трупами", аніж пояснення про те, що це – лиш історія про отруєння бездомної собаки десь у Вінниці. Відтак, перемагають ті новини, які подані гостріше, яскравіше, більш сенсаційно.
Не відставати від редакторів онлайн-видань, котрі обирають подібні заголовки, намагаються і журналісти, котрі на заміну "високому стилеві" статей і дописів поступово вводять у вжиток спрощену лексику, синтаксис і аналітику а-ля "фейсбук конспайресі", а в ефірі обирають найбільш невибагливі та безпосередні інтонації кухонної розмови.
Спрощення, скандалізація і фейки – три речі, які зміщують загальний суспільний дискурс від раціонального до емоційного, а значить, роблять передумови для розгону страху, гніву та обурення, для яких уже правда і вигадка, логічна зв'язність і нюанси не мають значення.
Постійне "підігрівання" емоцій аудиторії робить її, врешті, байдужою, а значить, більш прихильною до радикальних, безкомпромісних рішень, прийнятих під впливом емоційного куражу. Чи можлива толерантність у суспільстві, де всім керує кураж?
Спрощення, скандалізація, фейки – системний виклик усім соціальним мережам, які ми збудували на сьогодні. В той час як держави та корпорації шукають нові моделі для "етизації" роботи соціальних мереж, громадянське суспільство має шанс проявити власну ініціативу, формуючи негласну "культуру поваги". На яких вона буде створюватися засадах? Хто і як її буде втілювати? "Культура поваги" на сьогодні – позитивний проект для соцмереж. Він може бути ініційований будь де в глобальному світі – у тому числі, і в Україні. Кожен бажаючий може долучитися до розробки концепції мережевої культури поваги, наприклад, приєднавшись до роботи посланців толерантності ПРООН. Хто і де буде це втілювати – не так важливо. Важливо встигнути зробити це, поки емоційне спустошення і мережевий цинізм не пересилити нас.
