У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про відповідальне лідерство, яке здатне кинути виклик егоїзму, зокрема власному.
Цього тижня, ознаменованого трагедією на Шрі-Ланці, напередодні Великодня в Україні чимало читачів, мабуть, запитають себе: яким чином релігія, що покликана пробуджувати в людині любов та милосердя, стає основою для ненависті та насильства?
Після убивств у Крайстчерчі у Новій Зеландії та вибухів у Коломбо, де загалом загинуло понад 400 людей, дедалі гучніше підіймаються розмови про "цивілізаційну кризу". Опираючись на концепцію С.Гантінґтона про зіткнення цивілізацій, аналітики говорять про неминучість протистояння християнського та ісламського світів. Однак чи справді проблема у боротьбі цивілізацій? Звідки приходить міжрелігійна ворожнеча? І чому релігія іноді стає основою для ненависті?
Східні вчення кажуть: "Що б не робила видатна людина, звичайні люди слідують її прикладові". Питання відповідального лідерства на сьогодні - одне з найскладніших у сучасному світі. Безмежна мудрість священних писань Сходу і Заходу утверджує добро і не залишає місця для зла, однак саме в устах політичних та духовних лідерів ця мудрість, висловлюючись в дусі східної образності, може стати "нектаром безсмертя" або ж смертельною отрутою. За кожним терористичним актом стоять люди - ті чи інші духовні лідери, політики, котрі своєю риторикою формують у суспільстві атмосферу нетерпимості та почуття вищості однієї громади понад іншими. Задля задоволення власної потреби у вищості згодяться будь-які методи: егоїстичний інтерес, іноді відвертий, а іноді добре прихований, змушує викривлювати слова та сенси святих традицій у такий спосіб, аби це було на руку нашим амбіціям. Потреба відчувати владу, особливість і вищість, здобувати славу та визнання - не що інше, як різні форми егоїзму, що корениться в людській інстинктивній природі, сформованій страхом та бажанням перемогти в боротьбі за виживання.
Релігія, будучи механізмом очищення людини від егоїзму (а відтак і від страхів - грубих, побутових, а також тонких, екзистенційних), покликана мінімізувати участь нашої інстинктивної природи у житті суспільства. Однак егоїзм - надто ірраціональна, складна і невловима річ, і часто ті, хто покликані боротися з ним, самі стають інфікованими.
Убивці на зразок Тарранта (чоловіка, що здійснив стрілянину в Крайстчерчі) чи організації на зразок ІДІЛ (котра взяла на себе відповідальність за вибухи у Коломбо), надихаються не лише історичними постатями на зразок Адольфа Гітлера чи терористами наших днів. Ксенофобські заяви світових політиків і духовних лідерів - ідеальний ґрунт для проростання паростків нетерпимості, однак слід розуміти, що політики лише відображають ті тенденції, які вже проявлені у суспільстві.
Читайте: Любов - справа сильних. Чому я обрав толерантність
Егоїстичні насамперед, ми - і ми є першою ланкою, котра запускає ланцюг формування нетерпимості: егоїстичне суспільство породжує егоїстичних лідерів, егоїстичні лідери під виглядом турботи про свої громади закріплюють егоїстичні норми поведінки, а ті, у свою чергу, прикликають появу терористів, котрі втілюють те, що в непроявленому вигляді дрімає у колективній свідомості егоїстичних громад. Якби ситуація була іншою, і ми приховано не розділяли ненависті до "не наших", терористам просто не було б де сховатися на цій планеті - скрізь вони б почували себе чужинцями. Однак, бачимо, що це не так.
Егоїзм може набирати різноманітних форм - це може бути егоїзм статі, котрий робить наш ґендер винятковим і особливим, егоїзм нації чи раси, ба навіть егоїзм філософії та релігії, котрий дарує нам почуття винятковості та обраності не у метафізичному, а в дуже конкретному, побутовому сенсі.
Егоїзм може бути відвертою, неприхованою зверхністю, а може бути тонким інтелектуальним переживанням. Однак егоїзм - завжди поверхневий. Він вихолощує змісти і профанує цінності. Егоїстичне бажання задовольнити за допомогою релігії власні потреби перетворює релігійне вчення на інструмент політики, обкрадаючи саму глибинну суть релігії.
Сьогоднішній світ вимагає лідерів, котрі здатні глибинно змінювати тенденції до посилення ворожнечі і протистояти поверхневому егоїзму. Американський психолог Стівен Кові називає таких лідерів transition persons - "людьми переходу": "Люди переходу перевершують власні потреби і втілюють найглибші, найшляхетніші побудження людської природи. В часи темряви вони - ліхтарі, а не судді; вони зразки поведінки, а не критики. В періоди розбрату вони - агенти змін, а не жертви; лікарі, а не переносники збудника".
Інакше кажучи, справжній лідер, "людина переходу" - це людина, котра дає собі раду з власним егоїзмом, опираючись на вищі цінності.
Протилежною категорією до егоїзму є любов, і справжній лідер діє, опираючись на любов, а не на розбрат, що возвеличує одних і принижує інших.
Ісус Христос як історична постать - ідеальний приклад "людини переходу". Світ Христа - це світ любові та милосердя, в якому немає місця для "чужих людей", а є лише різні сім’ї в рамках великої єдиної родини. "Нема ані елліна, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все та в усьому Христос!" - описує новий світ апостол Павло у посланні до колосян. У своєму баченні "нового неба і нової землі" християнські апостоли не самотні - потужні образи єдності довкола духовних джерел ми зустрічаємо в Корані, Торі, Упанішадах, буддійських джатаках.
Тоді чому ж ми, після сотень і тисяч років існування духовних традицій, змушені знову повертатися до питання про цивілізаційну кризу і конфлікт культур? Можливо, ми не до кінця пройшли урок егоїзму? Чи, може, щойно тепер ми по-справжньому готові говорити про відкидання егоїзму глобально і серйозно - не лише на рівні ґендеру, нації чи конфесії, а й на рівні цивілізації, на рівні всієї планети?
Існує багато шляхів для подолання егоїзму, і шлях релігії - один із найблагородніших. Як би ми не прийшли до суспільства, вільного від егоїзму, це буде нашою великою перемогою.
"Що б не робила видатна людина, звичайні люди слідують її прикладові" - ця теза справедлива для кожного з нас, бо велич - це не посади і сани, а міра нашої шляхетності, інтенсивність нашого бажання служити іншим.
Кові підкреслює, що "людина переходу" - не критик, а модель. Подаючи приклад іншим власною поведінкою, глибоко зануреною в цінності тієї чи іншої релігійної традиції, відкидаючи розділяючий егоїзм задля служіння ближнім, суспільству, істинам любові та милосердя, ми формуємо навколо себе громади, вільні від інфекції егоїзму. У належний час така атмосфера породить відповідних лідерів, котрі, у свою чергу, зможуть зробити те, на що були нездатні найбільші армії впродовж тисяч років.
Великдень - символ смерті та воскресіння. Смерті обмежуючого "его" та воскресіння у нових стосунках, де всі ми - не залежно від віри, раси, нації, віку і ґендеру - частинки єдиного і прекрасного цілого. Тому, коли до мене звертаються на Великдень "Христос воскрес!", я завжди з радістю відповідаю: "Воістину воскрес!".
