У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про еволюцію громадянського суспільства і нову, "об’ємну" толерантність.
У середині 2000-х підйом лівих у Латинській Америці отримав у пресі влучну назву — "рожевий приплив": мовляв, йдеться про повернення до комуністичного "червоного", але цього разу, — більш помірковано і не так концентровано.
Однак уже в середині 2010-х "рожевий приплив" у Латинській Америці спав, натомість прийшла наступна хвиля, яку назвали "консервативною" — або ж "блакитним припливом". Сюди дослідники віднесли зміну на правих та крайньо-правих лідерів країн Південної Америки (майже весь континент, крім Болівії, Венесуели та невеличких Еквадору і Уругваю, зараз "синій"); також — прихід Дональда Трампа в США; також — підйом правого популізму та нео-націоналізму в Європі. Ворожість до іммігрантів, ісламофобія, неприязнь до Китаю, євроскептицизм і націоналістичний супротив політиці глобального лібералізму — ось основні характеристики "блакитного припливу", який сьогодні є однією з найпотужніших сил у західній політиці.
Прикметно, що ця "кольорова політологія" несподівано точно співпадає з кольорами, які використовують на позначення рівня розвитку свідомості в популярній теорії спіральної динаміки, створеній ще у 1970-х на основі розробок американського психолога Клера Ґрейвза. До розвитку цієї теорії доклалося чимало науковців, серед яких — відомий американський філософ Кен Вілбер. В Україні тему спіральної динаміки представив у книжці "Різнобарвний менеджмент" дослідник Валерій Пекар. Відповідно до цієї теорії, людська свідомість розвивається "по спіралі", поступово виростаючи з однієї системи цінностей до іншої, при чому вищі щаблі розвитку включають у себе нижчі, не заперечуючи їх, а приймаючи як своє коріння. Різні парадигми мислення в цій теорії позначаються різними кольорами. Відповідно, за різними типами мислення стоять різні типи суспільного устрою.
Так, скажімо, "червоний" спосіб мислення — це, здебільшого, авторитарні системи керування, засновані на праві сили та харизмі (що дивовижно точно характеризує диктаторів і сильних лідерів "рожевого припливу", котрі "відбілюють" свої "червоні" автократії популістськими обіцянками процвітання).
"Синій" — це на щабель вищий за червоний рівень свідомості, для якого важливими є порядок, ієрархія, виконання правил задля загального блага. Це — шлях єдиної Правди (національної, релігійної, геополітичної), за межами якої — Содом і Гоморра. Погодьтеся — теж достатньо точна характеристика сучасних консервативних моделей.
Загалом же сучасний глобалізований світ існує десь між "помаранчевим" (вищим за синій) і "зеленим" (вищим за помаранчевий) рівнями: помаранчевий є втіленням цінностей капіталістичної прагматики і жорсткої ділової конкуренції (згадаймо Айн Ренд з її книгою "Атлант розправив плечі"), а зелений — ліберальним світом рівних прав і можливостей.
Інтрига останніх шести років криз і політичних ескапад — це світова криза "зеленого" рівня, який своїм поверхневим, зумисне постмодерним зрівнюванням меншин та більшості, фактів і конструювання тощо породив ситуацію пост-правди. Він же створив усі можливості для ренесансу давно вже, начебто, пройденого націоналізму — уже не "синьої", а добряче розбавленої "блакитної" хвилі консерватизму. З точки зору спіральної динаміки, консервативна хвиля є нічим іншим як "бичем Божим" для лібералів "зеленого" рівня та спробою закликати їх взятися за розум.
У попередніх статтях ми писали (і це справедливо як для України, так і для всього світу), що формування атмосфери взаємної поваги та терпимості, за якої лише й можливий мир, добробут і сталий розвиток, є системним викликом — йдеться не лише про те, аби запровадити нові законодавчі акти чи кримінальне покарання за етнічну, расову та інші форми дискримінації. Йдеться про те, аби перебудувати ментальність суспільства на культурному і ціннісному рівні — інакше кажучи, допомогти йому "перерости" власні слабкості. Спроби зробити це нормативно, нав’язуючи толерантність "згори вниз", як це відбувається в США та Європі, попри добрі наміри, наштовхується на суттєву реакцію спротиву. То чи не означає це, що варто в принципі відмовитися від ідеї мирного співіснування різних культур, етносів, релігій?
Авжеж, ні. З точки зору інтегральної теорії Кена Вілбера (котра перейняла багато аспектів спіральної динаміки Грейвза), "криза толерантності" в сучасному світі — це результат старань "зелених" лібералів, які, замість увібрати в себе найкращі досягнення попередніх рівнів (як зазвичай і трапляється природньо в "кольоровій" еволюції), вирішили заперечити їх і розглядати виключно як форми пригноблення основ лібералізму і демократії, відкидаючи їх унікальний внутрішній зміст. Інакше кажучи, прихильники "зеленої" парадигми спробували розглядати весь світ як такий, що живе не власними самобутніми цінностями, а спотвореним розумінням цінностей самих "зелених").
У своїй новій книзі "Ідентичність і політика ресентименту" відомий політолог Френсіс Фукуяма вказує, що політика ідентичності, яка стала кульмінацією застигання в розвитку "зеленого" рівня свідомості — назвімо це "зеленим застоєм" — замість очікуваного примирення призвела до небажаних наслідків: вона ще більше фрагментувала суспільство (адже тепер кожна соціальна група, хай яка маленька і маргінальна, почувається окремою, відділеною від решти суспільства). Тіньовою стороною політики ідентичності стало уявлення про те, що включення одних має обов’язково приводити до виключення інших (наприклад, додаткові переваги для чорношкірого населення породжують відчуття меншовартості серед білого населення і т.д.).
Зосередженість на власній персональній ідентичності, зазначає Фукуяма, призвело в цілому до відходу від універсального розуміння людської гідності. На політичному ж рівні фокусування на власній "винятковості" підштовхнуло світ до політики ресентименту — культивування почуття ворожості до тих, хто привів "мою" націю (расу, релігійну спільноту, ґендер) у занепад. Так, приміром, прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан у 2017 році заявив, що його обрання у 2010-му було вираженням бажання угорської нації віднайти втрачену гідність: "Ми, угорці, теж вирішили, що хочемо повернути собі нашу країну, хочемо повернути собі самоповагу і повернути собі майбутнє". Авжеж, він у своїх потребах сьогодні не одинокий, і Європа входить в ризиковану фазу можливого перегляду кордонів.
Безумовно, цінності "зеленого" рівня, з його демократизмом, інклюзивністю, підтримкою слабших, годі заперечувати. Вони потрібні і важливі. Але тепер, коли прийшов блакитний консервативний приплив, що робити нам, громадянам? Адже, окрім порядку, ієрархічності, урегульованості, такий "блакитний" тип свідомості несе брудну "коричневу" піну — ксенофобію, мілітаризм, протофашистські настрої, що проникають у політику, культуру, сферу суспільного функціонування.
Еволюція повинна рухатися далі. Але як? Держави сьогодні — достатньо закостенілі та неповороткі в своїх кроках і часто діють не на випередження (в плані суспільного проектування), а на узаконення чи корекцію тих рухів, якими живе суспільство. Відтак, слово за збереження глобальної еволюції сьогодні — за громадянським суспільством.
Інтегральна теорія описує, що більш високим, наступним після зеленого є бірюзовий рівень. Бірюзовий світ здатен з розумінням ставитися до інших світів. Зелений (ліберальний) світ мислить решту світу як неправильні, недовершені форми зеленого (тобто, як недолібералізм). Тоді як людина бірюзового рівня розуміє, що інші світи – це окремі екосистеми, грубе втручання в які може призвести до дисбалансу їх співіснування з іншими ціннісними світами.
Що таке бірюзовий світ, насправді, відомо мало, оскільки він ще не постав. Деякі дослідники вважають, що прикладом ранньо-бірюзового (який іноді називають також жовтим, виділяючи в окрему парадигму) є Силіконова долина і, мабуть, бородаті хіпстери у коворкінгах у нас, в Україні. Ілон Маск, Стів Джобс, Марк Цукерберґ — пізньозелені/ранньобірюзові лідери, які змогли подолати обмеження "зеленого ліберального застою". Замість вважати, що "неправі всі, крім нас", вони беруть найкращі здобутки у всіх попередніх рівнів. Як пише Валерій Пекар, ранньобірюзовий "говорить з кожним його мовою і здатний вчитися коли завгодно, у кого завгодно, все у житті сприймаючи як урок". Якщо ранньобірюзові лідери— це лідери, які легко переключаються з однієї ролі на іншу, то по-справжньому бірюзові є одночасно й цілісно всіма своїми ролями. Бірюзовий народжується в надрах "глобального села", створеного інтернетом і соціальними мережами.
Відмінність уявлення про толерантність зеленої та бірюзової парадигм приблизно така ж, як різниця між площиною і об’ємом — 2D і 3D. Для першої парадигми всі мають бути рівними і жити лише за ліберальними уявленнями. Друга парадигма розуміє, що існують різні завершені у собі культурні екосистеми, які часто не терплять втручання в їх власне функціонування. Завданням "бірюзової" політики толерантності було б не привнесення єдиного "знеособленого" стандарту для всіх членів суспільства (як, наприклад, це існує сьогодні у Франції щодо носіння одягу з вираженими релігійними ознаками: не те, що носіння паранджі, тюрбану чи ряси — навіть розмова про релігію на робочому місці може бути розціненою як проповідь і йде врозріз із жорстким секулярним "нейтралітетом" держави). Навпаки, йшлося б про побудову суспільства справжньої різноманітності — "бірюзового" середовища, яке вільно вміщує в себе інші екосистеми і радо приймає тих, хто готовий на еволюційний крок в бік "бірюзи" і розвитку.
Шлях бірюзового розвитку — це не виграш-програш. Не обрізання власних прав задля прибільшення прав іншим (як у випадку з політикою толерантності зараз). "Бірюзові" — майстри стратегії "win- win": я ношу рясу, ти носиш паранджу, але це не проблема, бо нас об’єднують більш всеохопні, більш універсальні цінності, котрі примиряють наші відмінності.
Один із можливих способів вирівнювання нинішнього еволюційного падіння в "блакитний" приплив — це формування альтернативної йому ( а також ліберальному "зеленому") бірюзової хвилі. Бірюзова хвиля — це поява організацій, мереж, товариств, заснованих на бірюзових цінностях. Першими і найважливішими цінностями, як пише про бірюзові організації французький дослідник Фредерік Лалу в книзі "Відкриваючи організації майбутнього", для них є самоорганізація, цілісність та еволюційна мета.
Вже сьогодні в Україні існує чимало бірюзових формацій. Відомі громадські організації “Urban space 500”, “Odessa Impact Hub”, популярний освітній проект "EdEra", Національна асоціація медіаторів України — деякі з них. Зрештою, співпраця посланців толерантності у рамках кампанії ПРООН "Respect UA" теж протікає за "бірюзовими" принципами. Бірюзові українські роботодавці вважають, що без таких цінностей як свобода, горизонтальність, відповідальність (які є частиною "бірюзового" євангелія) працювати з міленіалами просто неможливо. Бірюзові організації активно підтримують принципи ненасильницької комунікації, вони відкриті до спонтанності і легко приймають інакшість.
Міленіали — зокрема, сучасна хіпстерська молодь — без п’яти хвилин бірюзові. Десь трохи прагматично "жовті", десь — ще "зелені", вони, тим не менше, лояльні до інших, стараються грати "win-win", мають великі навики нетворкінгу. Крім того — інноваційні, емоційно відкриті, бачать особистість, а не тільки ідентичність. Фактично, соціальне завдання міленіалів — у тому, аби перенести досвід бірюзових організацій зі сфери бізнесу в політику, культуру та суспільні стосунки.
Чого бракує хіпстерам-міленіалам для того, аби стати лідерами суспільної еволюції? Перенести акцент із самовираження ("Я") на турботу про суспільство ("Ми"). Як тільки це буде зроблено і вчорашні "діти айфонів" зрозуміють свою відповідальність за світ навколо, блакитний приплив почне відступати і розлиється тепла "бірюзова хвиля".
