У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про причини "завмирання" політики мультикультурності в Європі і про те, чому її перезапуск важливий для України.
Соціологічні опитування, проведені у 2013 році авторитетною французькою організацією CEVIPOF, які мали на меті з’ясувати ставлення французького суспільства до іммігрантів (зокрема, до мусульман) показали, що головне почуття, яким переповнене французьке суспільство - це страх. Засилля мігрантів штовхає французів ставати прихильниками таких крайніх правих організацій як "Національний фронт", оскільки самі вони переживають глибоку кризу цінностей та ідентичності й дедалі гірше розуміють, хто ж вони в цьому новому, хаотичному світі.
Те ж саме можна сказати з великою долею справедливості про Велику Британію, Німеччину та інші країни, в яких фаза відкритості до іноземців поступово змінилася на настороженість і, врешті ворожість. Їх мешканці починають шукати відповіді на запитання, хто вони у своєму корінні, традиціях і минулому.
Є один дивний момент, пов’язаний з іміграцією у Європі, на який вказує британський дослідник мультикультуралізму Кенан Малік. Якщо в першому поколінні турки, що переїхали до Німеччини, були доволі світськи налаштованими, то сьогодні, у другому поколінні, рівень регулярного відвідування мечетей серед турецьких спільнот значно вищий, аніж навіть у самій Туреччині. Доньки перших туркень-переселенок більш ревно ставляться до того, щоб одягатися у традиційний одяг тощо. Іммігранти, попадаючи в горнило мультикультурної політики, сьогодні почуваються більш визначено в плані ідентичності, аніж самі європейці.
Країни ж Європи, немовби пожинаючи злу карму асиміляції, завмерли у стані переходу. З одного боку, вони не можуть повноцінно мислити себе космополітами-європейцями, оскільки побоюються втратити якусь важливу індивідуальну характеристику. Не більше 30% (а за деякими оцінками, лише 15-20%) мешканців ЄС вважають себе власне "європейцями" — значно охочіше при самовизначенні вони схиляються до національної ідентичності.
З іншого боку, країни Європи вже не можуть себе повністю ототожнювати виключно з національним минулим і певна культурна та символічна єдність в рамках ЄС однозначно сформована.
За висловом президента Франції Еммануеля Макрона, Європа сьогодні застигла. Справді, зараз ЄС проходить фазу вибору: повернення до більшої закритості (про яку, до речі, якраз і пише в своїй статті "Оновлення Європи" президент Макрон) або ж рух уперед, у ще не помислене, не уявлене як слід невідоме. Головною характеристикою якого, слідуючи логіці еволюції, має однозначно бути більша інтегрованість — суспільна, політична, інтелектуальна, культурна.
"Застигла" Європа, фактично, і є однією з причин того, чому політика мультикультуралізму не спрацювала. Мультикультуралізм, як формулює український філософ Сергій Дацюк — це перехідний етап між етнонаціоналізмом і космополітизмом. Відповідно і сьогоднішня європейська ідентичність, що завмерла між національним "я" та "я" загальноєвропейським, інтегрованим, теж є проміжною. Саме проміжний характер сучасної європейської ідентичності є причиною того, що нації країн-членів ЄС переживають кризу цінностей, загострення націоналізму і агресивну реакцію на чужинців.
Будучи заснованим на руїнах повоєнної Європи, майбутній ЄС формувався в основному як економічний союз. Відтак, гасла, які мали консолідувати народи Європи під одним прапором (і однією ідентичністю), носили здебільшого прагматичний, матеріальний характер: добробут, безпека, благоденство. Та сили, розбуджені зіткненням цивілізацій в результаті політики мультикультуралізму – як от наплив іммігрантів з Азії, Африки, країн Карибського басейну — сьогодні вимагають більш сильних гасел, які здатні протидіяти національним егоїзмам. Якщо ми хочемо помислити велику, об’єднану Європу, в якій є місце і для України, ми безумовно будемо мислити її мультикультурою. Але продовження мультикультурності (а відтак і політик примирення та толерантності) вимагає потужніших сенсів, а емоції, породжені рухом до цих сенсів, мають бути глибшими, більш цілющими та піднесеними, аніж патріотичне почуття до власної країни (звісно ж, не заперечуючи його, але вбираючи його в себе).
Як не дивно, але, щоб вирішити задачу політики примирення і толерантності (ми поєднуємо ці речі, оскільки друга великою мірою зумовлена першою), слід говорити не про зміни в культурній політиці, а про постановку цивілізаційної задачі, або ж місії (про що також зауважує Сергій Дацюк). Саме вона може дати ті сенси, яких сьогодні бракує Європі для завершення її ідентичності.
Парадоксально, але саме від месіанських ідей Європа й намагалася відійти від моменту свого заснування після Другої світової війни, вважаючи їх потенційно небезпечними у світлі пережитих воєнних жахіть. Однак відмова від месіанства не означає того, що ця "висока полиця" в шафі різного ґатунку меседжів та ідеологій не буде чимось заповнена: святе місце порожнім не буває. Тож сьогодні постає поважне питання про необхідність Європи побачити себе у світі носієм певних ідей, котрі носили б не лише прагматичний, споживацький (як зараз), але й ідеалістичний характер. Людина – цілісна істота, і поруч із її раціональними сторонами співіснує її несвідоме — і якщо "висока полиця" не буде заповнена чимось відповідно високим, туди неодмінно почне прориватися "тіньовий" матеріал. Пробудження профашистських настроїв, ксенофобія, антисемітизм, ізоляціонізм — типові, і наразі ще не найгірші кандидати на це почесне місце. Як кажуть британці, "idle brain is a devil’s workshop" — "незайнятий розум – майстерня диявола".
Здобуваючи власну місію, Європа, поміж іншим, зможе поправити свою ситуацію в цивілізаційному діалозі з США та Росією, адже і перша, і друга країни мають виразне відчуття власної місійності (щоб не сказати — месіанства). Європа піддала "політиці забуття" власну ірраціональну сторону, бо не мала належних інструментів для роботи з нею, і тепер ця сторона повертається у потворних, викривлених формах. Але сучасні дослідження численних гуманістичних, екзистенційних, трансперсональних, інтегральних шкіл психології, рівно як і передові відкриття зі сфери нейрофізіології та інших нейронаук, дозволили б Європі перейти від "політики забуття" до "політики примирення" з власною "тінню" і тепер уже, дай Боже, до справжньої інтеграції — як у психоаналітичному, так і в політичному сенсах.
Цивілізаційна ідея Європи логічно мала б продовжувати гуманістичну тенденцію, закладену усією європейською культурою, тому проект оновленої Європи мав би стати гуманістичним (а не транс-гуманістичним) і ставити на меті не подолати людину (бо це ідея пост-гуманізму), а здобути людину у її повноті — особистій та соціальній. Численні мапування свідомості показують існування більш високих, складно організованих рівнів самосвідомості, котрі містять в собі значно більший інтеграційний, консолідуючий політичний потенціал, аніж революційні гасла чи інституційні політики. Цей об’єднавчий потенціал, при цьому, опирається не на маніпулятивні механізми психіки (які були детально розібрані лівими критиками держави), а на ясну свідомість, свободу вибору і включення усіх більш простих рівнів свідомості у вищі як частин одного цілого. До прикладу, етноцентричний рівень свідомості включає в себе еґоцентричний, не заперечуючи, а гармонійно інтегруючи його в себе. Світоцентричний включає себе етноцентричний і водночас перевершує його більшою охопністю тощо. Культивація більш складних форм свідомості означає можливість вирішення конфліктів на ґрунті нетерпимості не шляхом юридичного і кримінального переслідування, а шляхом культивування особливого типу грамотності, обізнаності щодо законів функціонування внутрішнього світу людини, який посяде місце серед інших грамотностей (наприклад, юридичної, фінансової, комп’ютерної).
Така пропозиція, хоч і здається сміливою, не є чимось новим. За часи правління Дзюнітіро Коїдзумі, одного з найбільш прогресивних японських прем’єр-міністрів, була розроблена схожа програма розвитку Японії, котра називалася "Фронтір всередині: розвиток особистості і краще управління у новому тисячолітті", в якому йшлося про цілі Японії у ХХІ столітті. У програмі "Фронтіру" велику увагу приділено розвитку внутрішніх якостей особистості (зокрема, через дослідження сфери сну і нових можливостей людського мозку), однак він — більш технологічний за своїм духом. Європа ж, започаткувавши унікальний проект єднання і політичного примирення у вигляді ЄС, могла б стати світовим експортером нових соціальних технологій порозуміння та місцем відродження і оновлення гуманітарних наук і знань, що було б гармонійним доповненням транс-гуманістичному технократизмові Кремнієвої долини в США.
Звісно, можна обрати й інші напрямки для розвитку. Однак сама постановка цивілізаційних задач як така — важливий мобілізуючий фактор не лише для посполитого населення. Подібно до війни, цивілізаційні задачі пробуджують до діяльності численні сфери державного і громадянського сектору — від наукомістких високоточних галузей до досліджень у сфері фундаментальної філософії, розвитку культури і мистецтва. Та якщо війна – це темне, руйнівне, діонісійське начало, то цивілізаційна перспектива — аполонічна і світла.
Можна запитати — чи справді потрібно формулювати аж цілий цивілізаційний проект лише для того, щоб вирішити проблему мультикультурності? Британський дослідник Кенан Малік вважає, що вирішення питання — у тому, аби держава перестала обирати між політикою асиміляції і політикою мультикультуралізму, а взяла найкраще з обидвох і зосередилася на побудові громадянського суспільства.
Як на нас, то громадянське суспільство безумовно необхідне для мирного співіснування різних етносів, релігійних, культурних спільнот. Але його самого ще не достатньо для того, аби сконсолідувати людей у відчутті причетності до великого цілого (і в такий спосіб приборкати відцентрові сили, що в протилежному разі розриватимуть суспільство зсередини). Як зазначає американський дослідник Самуель Гантінґтон, нація починається з відповідей на запитання: "Хто ми?" і "Куди ми йдемо?". Над-нація, супер-етнос оновленого Європейського Союзу потребуватиме гідної, високої задачі, в рамках якої добробут, безпека, благоденство — лише умови досягнення мети, але не сама мета. Така висока мета й спроможна згуртувати довкола себе людей з дуже різними культурними, етнічними, релігійними ознаками. Та головне, цивілізаційна мета здатна заповнити міжцивілізаційні розриви, які є сьогодні в Європі між корінним та неєвропейським населенням.
Культура примирення і толерантності народжується у проміжку між державою (з її високою цивілізаційною рамкою) і громадянським суспільством (з його здатністю до саморегуляції і самокорекції). Існують різноманітні інституційні інструменти, уже в достатній кількості накопичені Європейським Союзом, що дозволяють формувати культуру примирення як на рівні міждержавної політики, так і на рівні громадянського суспільства. Бракує тільки одного — локомотива високої, інтегруючої ідеї, котрий би оживив "застиглу вагітність" Європи, яка останні десять років намагається розродитися своєю по-справжньому новою ідентичністю.
Насамкінець — а навіщо українцям турбуватися про майбутнє Європи та інвестувати свої інтелектуальні зусилля в неї? Відповідь проста — тому що ми йдемо туди і одного дня таки опинимося в ЄС. Ми маємо розуміти, які труднощі існують в Європі і мати готові пропозиції того, як ці труднощі можна вирішувати. І, безумовно, розмірковуючи над подоланням труднощів Європи, ми краще зрозуміємо, як вирішити значно простішу задачу — примирити розрізнену Україну.
