Туреччина підтримала Азербайджан в наростаючому військовому конфлікті з Вірменією. Поки тільки на словах. Але якщо Туреччина в тій чи іншій мірі перейде до справи, то це може мати далекосяжні наслідки не тільки в самому Закавказзі, де знаходяться обидві ворогуючі держави, а й далеко за межами цього регіону. Не виключено, що втручання Туреччини у вірмено-азербайджанський конфлікт може мати неприємний ефект навіть для України.
Бойові дії на вірмено-азербайджанському кордоні почалися 12 липня. У їх розв'язанні Баку і Єреван звинуватили одне одного. Сторони обмінюються ракетними і артилерійськими ударами. У боєзіткненні використовуються танки і безпілотна авіація. Вірменські та азербайджанські підрозділи вже понесли втрати. Станом на вечір 15 липня, за інформацією з боку Баку, загинули 11 азербайджанських військових, включаючи генерала. Вірменія заявила про загибель 4 військових і 20 поранених.
У Баку пройшли демонстрації з вимогами оголосити мобілізацію і розширити бойові дії проти Вірменії. На стороні Азербайджану виступила Туреччина (обидва народи дуже близькі). Зокрема, глава МЗС Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив, що його країна «підтримуватиме Азербайджан для збереження його територіальної цілісності», а президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що Анкара "рішуче засуджує атаки з боку Вірменії проти дружнього і братнього Азербайджану». На думку Ердогана, це була «навмисна атака» Вірменії на Азербайджан, щоб перешкодити врегулюванню ситуації в Нагірному Карабасі.
І хоча нинішній військовий конфлікт розгортається в стороні від Нагорного Карабаху, проте саме ситуація навколо невизнаної Нагірно-Карабахської республіки (НКР) і є головною причиною складних відносин між Вірменією і Азербайджаном.
Історія навколо Нагірного Карабаху почалася ще в кінці 1980 років. Ця територія юридично перебувала в складі Азербайджанської РСР як Нагірно-Карабахська автономна область (НКАО), але була населена переважно вірменами. У розпал горбачовської «перебудови» вірменське населення Карабаху почало вимагати передати НКАО до складу Вірменської СРСР.
Уже тоді це призвело до заворушень, маніфестацій і навіть насильства (наприклад, криваві Сумгаїтські вірменські погроми, що сталися 27-29 лютого 1988 року). А коли 1 грудня 1989 року Верховна Рада Вірменської РСР і так звана Національна рада Нагірного Карабаху ухвалили рішення про возз'єднання НКАО з Вірменією (це спричинило різку реакцію з боку на той момент вже суверенного Азербайджану), почалися вже справжні бої на вірмено-азербайджанському кордоні. Подальше зростання насильства вилилося у масові заворушення в Баку 13-18 січня 1990 року. Вони мали етнічну природу і супроводжувалися грабежами, вбивствами і актами насильства щодо вірменського населення.
Влада СРСР не змогла врегулювати конфлікт в самому його зародку, а коли Союз почав розпадатися - ситуація взагалі вийшла з-під контролю. Так 2 вересня 1991 було оголошено про створення НКР в межах НКАО і населеного вірменами прилеглого Шаумянівського району Азербайджанської РСР, а 10 грудня, на тлі боїв, в самопроголошеній НКР було проведено референдум про незалежність, який бойкотувала азербайджанська меншість регіону.
З 1992 по 1994 рік навколо Нагірного Карабаху почалася справжня війна за контроль над самопроголошеною республікою. Бойові дії велися між азербайджанською армією і так званими Силами оборони НКР, яких підтримувала Вірменія, яка спочатку не афішувала свою участь в конфлікті. Бої проходили із застосуванням артилерії, авіації і бронетехніки. Матеріально-технічна перевага була на боці Азербайджану, який зумів отримати більшу частину «спадщини» зниклої Радянської армії. Але незважаючи на це, Азербайджан не зумів встановити контроль над Нагірним Карабахом. Більше того, за підсумками війни невизнана НКР навіть приросла територіями, збільшившись в розмірах порівняно з радянським періодом.
Після завершення «гарячої» фази конфлікту Нагірний Карабах продовжує залишатися осередком напруженості між Азербайджаном, який вважає цю місцевість окупованою, і Вірменією. При цьому Вірменія користується підтримкою Росії, яка розгорнула на території цієї країни військову базу і входить в ОДКБ (Організація договору з колективної безпеки за участю Росії, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Казахстану і Таджикистану), а Азербайджан почав зміцнювати свою армію.
Будучи розвиненою нафтовидобувною державою, Азербайджан, користуючись зростанням цін на нафту в середині «нульових», добився великих успіхів у справі зміцнення своїх збройних сил. Головними партнерами Баку були Україна і Росія. Остання не соромилася озброювати при цьому Вірменію. Що ж стосується нашої країни, то взаємодія Києва і Баку була дуже великою. Тільки в 2007-2009 роках, за даними Держслужби експортного контролю, Україна продала в Азербайджан 55 польових гаубиць Д30А, калібру 122-мм; 47 самохідних, 122-мм артилерійських установок 2С1 «Гвоздика»; шість 152-м самохідних знарядь 2С3 «Акація», а також 86 бронетранспортерів різних модифікацій, 11 ударних вертольотів Мі-24 і 9 винищувачів МіГ-29.
Крім того, Азербайджан активно співпрацює з НАТО через Туреччину, яка є членом Альянсу. Зокрема, азербайджанська армія реформується за стандартами Альянсу, а її військовослужбовці проходять відповідне навчання. Таким чином, зараз вважається, що азербайджанська армія сильніша, ніж вірменська.
Втім, Азербайджану не вдалося довести свою перевагу під час чотириденної війни в Нагірному Карабасі 1-5 квітня 2016 року. Зараз, як бачимо, назріває наступний раунд вірмено-азербайджанського протистояння, і підтримка Туреччини може серйозно змінити ситуацію в регіоні на користь Азербайджану.
Вірменія вже інформувала ОДКБ про розгортання конфлікту з Азербайджаном, але навряд чи Єреван зможе розраховувати на підтримку всієї ОДКБ. Занадто багато внутрішніх проблем у кожного з учасників цієї організації. Візьмемо, наприклад, політичну кризу у Білорусі, пов'язану з майбутніми виборами президента цієї країни. Так що єдиним союзником Вірменії залишається Росія. Це потужний партнер, але саме з Анкарою у Москви розгорнулося неабияке суперництво, оскільки Туреччина претендує на роль регіонального лідера на Близькому Сході, а тепер, як бачимо, і на Закавказзі.
Суперництво між Росією і Туреччиною (при цьому офіційно Москва і Анкара - друзі і партнери) проявилося в Сирії, де в листопаді 2015 турки збили російський фронтовий бомбардувальник Су-24, а на початку березня 2020 року трохи не вступили у відкритий конфлікт з росіянами у боях за сирійську провінцію Ідліб.
Ще один неофіційний театр військових дій між Туреччиною і Росією розгорнувся у Лівії. Там регулярна турецька армія підтримала міжнародно-визнаний Уряд національної згоди (УНЗ), що базується у Тріполі. Наприкінці весни 2020 року підрозділи збройних сил Туреччини розбили формування фельдмаршала Халіфи Хафтара. В рамках збройного протистояння з УНЗ, Хафтар розгорнув наступ на столицю Лівії і майже досяг успіху. Хафтара підтримують росіяни, надаючи бунтівному воєначальнику озброєння, радників і живу силу в особі найманців з сумно відомої ПВК «Вагнера».
Відступ «вагнерівців» під ударами УНЗ і турецьких сил розкрило факти жахливих злочинів, скоєних російськими найманцями проти місцевих жителів. Зокрема, у звільненому 5 червня від «хафтарівців» і росіян лівійському місті Тархуна було знайдено 11 масових поховань чоловіків, жінок і дітей. Деякі люди були поховані заживо.
Так що, якщо Туреччина включиться у вірмено-азербайджанській конфлікт, то Росія отримає нову «гарячу точку» вже поблизу власних кордонів. Поки немає сенсу згадувати, як Анкара надаватиме допомогу Азербайджану (і чи буде взагалі). Це може бути що завгодно - від прямої військової допомоги в новій спробі Баку встановити контроль над Нагірним Карабахом, до введення в регіон «проксі-сил». Можливо, новий раунд конфлікту просто загасне, як Чотириденна війна 2016 року ще до втручання зовнішніх сил. Але, якщо це втручання все ж станеться, то Росія опиниться в складній ситуації.
З одного боку, Москві ніяк не можна втрачати контроль над ситуацією в Закавказзі. Не можна втрачати союзника в особі Вірменії, не можна допустити, щоб цей союзник втратив контроль над Нагірним Карабахом.
З іншого боку, потенційно, це може бути вже четвертий локальний конфлікт, в який так чи інакше вплутається Росія. Донбас, Сирія, Лівія, а тепер Вірменія з Азербайджаном - чи не занадто багато навіть для такої великої держави, як РФ? Особливо на тлі наростаючого невдоволення політикою влади в російській глибинці. І як в такому випадку оцінить російське суспільство нову війну, успіх в якій не гарантовано, а от поразка може сильно змінити розстановку сил біля кордонів Росії.
Теоретично, в разі втручання Туреччини у вірмено-азербайджанський конфлікт, «напружитися» доведеться навіть Україні. Отримавши четвертий театр військових дій, Москва може більш активно і наполегливо вимагати завершення війни на Донбасі, щоб звільнити ресурси для надзвичайно важливого закавказького «кейсу». Ці вимоги обов'язково проходитимуть в рамках невигідних Україні, але таких, що цілком влаштовують Росію, Мінських домовленостей - і Києву буде непросто встояти під таким напором.
