Помилування або загальна амністія характерна для всіх мирних договорів, якими закінчувалися війни або збройні конфлікти після Другої світової війни, коли був встановлений новий світопорядок і створена нова система міжнародних відносин і міжнародного права. Наша країна також не обійдеться без амністії, якщо ми хочемо в осяжному майбутньому закінчити війну на Донбасі й повернути тимчасово окуповані території, вважає посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині в 2010-2017 роках ОЛЕКСАНДР ЛЕВЧЕНКО.
Всі ми пам'ятаємо криваві війни на території колишньої Югославії, які супроводжували процес розпаду СФРЮ на окремі держави, кордони яких повинні були проходити по адміністративним межам колишніх республік югославської федерації. Першою була десятиденна війна в Словенії у 1991 році. В результаті військових зіткнень загинуло близько п'яти десятків мешканців цієї двохмільйонної республіки. Югославська Народна Армія таки вийшла з території Словенії, сконцентрувавши свої сили в Хорватії та Боснії і Герцеговині. Широкомасштабна війна в Хорватії почалася у 1991 році і закінчилася у 1995 році, забравши 20 тис. життів на хорватській території. Якщо взяти кількість жертв у Хорватії в перерахунку на душу населення країни, то при хорватському сценарії розвитку подій в Україні мало б загинути 220 тис. осіб, а по боснійському сценарію, який мав більш катастрофічний характер, - це 1,2 млн осіб.
Хорватія у 1995 році більшу частину територій звільнила військовим шляхом, а меншу частину - шляхом політико-дипломатичних домовленостей, за допомогою укладеної Ердутської мирної угоди (12 листопада 1995 року), яка за багатьма пунктами співзвучна Мінським домовленостям. Ця угода була підписана хорватським прем'єр-міністром Хрвоє Шариничем та представником так званої "Сербської Країни" (сепаратистське територіальне об'єднання, яке існувало на хорватській території у 1991-1995 роках) Міланом Міловановичем, в присутності спецпредставника Генсека ООН Турвальда Столтенберга та посла США в Хорватії Пітера Гелбрайта.
Читайте також: Деякі штрихи з хорватського досвіду деокупації. Таємні переговори
Протягом 1991-1995 років Хорватія провела три загальні амністії для бойовиків. Як пояснювали мені, послу України в Республіці Хорватія, хорватські політики, які приймали це рішення, у них була доволі проста логіка: по-перше, амністію дає завжди та сторона, яка перемогла у війні або збройному конфлікті, тож Хорватія відразу демонструвала свою перевагу над сепаратистами. По-друге, рішення про амністію було серйозним деморалізуючим фактором для бойовиків, оскільки протягом усієї війни кожен з них думав про своє майбутнє - а хорватська сторона пропонувала кожному сепаратисту, якщо він не скоїв військового злочину, реальну перспективу проживання в країні після закінчення війни без притягнення до судової відповідальності. Ну і нарешті, згідно з міжнародними зобов'язаннями Республіки Хорватії, амністії не підлягали військові злочинці та особи, які скоїли злочини проти людства і людяності. Отже кожен підозрюваний у вчиненні військових злочинів мав би відповідати за свої дії перед судом.
Як говорили мої високопоставлені хорватські співрозмовники, не всі в суспільстві сприйняли таке рішення. Разом з тим, політичне керівництво країни на чолі з президентом Хорватії Франьо Туджманом наполягло на проведенні трьох амністій - і, як показала історія, було абсолютно правим.
Потрібно підкреслити, що всі три загальні амністії Хорватія надавала за власної ініціативи, а не як міжнародно-правове зобов'язання.
Хотів би нагадати, що ще видатний римський полководець Помпей перед багатьма битвами обіцяв амністію тим, хто перейде з ворожого табору на його сторону, або просто відмовиться воювати проти римлян. Навіть кровожерливі більшовики під час громадянської війни давали амністію всім, хто припиняв боротися проти радянської влади. Входячи до Криму в листопаді 1920 року на чолі численних червоноармійських дивізій, головком Фрунзе звернувся до білогвардійської армії барона Врангеля з пропозицією про амністію всім, хто припинить збройну боротьбу. Як ми знаємо, Крим був доволі швидко захоплений совітами, а звернення Фрунзе про прощення зіграло не останню роль. Інша справа, наскільки червоні збиралися дотримуватися даних обіцянок.
Читайте також: Хорватський сценарій для Донбасу: до чого призведе ідея Зеленського про спільне патрулювання
Щодо України, то згідно Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року, а точніше ст. 5 Комплексу заходів з виконання Мінських угод, наша держава повинна "забезпечити помилування та амністію шляхом введення в силу закону, який забороняє переслідування та покарання осіб у зв'язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України". Знову ж таки, згідно своїх міжнародно-правових обов'язків, Україна не може пробачити військових злочинців та осіб, які вчинили злочини проти людства та людяності. Тому твердження, що загальна амністія дозволить військовим злочинцям уникнути покарання, абсолютно безпідставні.
Загалом, питання стоїть у такій площині: якщо ми хочемо в осяжному майбутньому закінчити війну на Донбасі з поверненням тимчасово окупованих територій, то повинні виконати і ст. 5 Мінських угод. Якщо ж ні, то можна наполягати на непотрібності амністії й вимагати притягнення до відповідальності всіх, хто був причетний до колабораціонізму. Але потрібно пам'ятати, що в післявоєнній історії в міжнародній практиці сучасного людства немає прикладів мирних рішень в постконфліктний період без надання прощення або амністії.
