Війна покалічила сотні тисяч українців, завдавши шкоди не лише фізичної, а й психологічної. Допомога фахівців після пережитого пекла знадобиться і військовим, і цивільним, які постійно живуть під обстрілами. Крім того, в умовах бойових дій суттєво знизилася профілактика захворювань, і після завершення війни буде колосальне навантаження на систему охорони здоров'я. Усі ці питання треба починати вирішувати вже зараз.
З якими проблемами зі здоров'ям українці найбільше стикатимуться після війни? Які заходи вже зараз має вживати влада в галузі охорони здоров'я? Що робити у разі аварії на ЗАЕС? Про це в ефірі програми "Руно. Війна" на Апострофі TV розповів лікар ЄВГЕН КОМАРОВСЬКИЙ.
– Півроку війни з росією у нас припало на святкування Дня Незалежності України. Як, на вашу думку, змінилися Україна та українці за цей час?
– Насамперед хочу сказати, що коли путін почав повномасштабне вторгнення, він, напевно, не бачив символізму в тому, що півроку війни збігатиметься з нашою Незалежністю. Взагалі, напевно, у світі не було такої людини, яка б думала, що Україна боротиметься шість місяців, нам же всі відводили щонайбільше два тижні.
Тож ми прийшли до свята Незалежності, залишившись незалежними – це вже визначна подія. Цілком унікальна, на мій погляд. Мені здається, це дуже важливо.
– А що щодо змін у психології людей?
– Для мене принципова зміна, мабуть, у тому, що я можу публічно говорити про те, про що я раніше думав і майже не сумнівався, про те, що війна буде. Я був у цьому впевнений ще з моменту перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах.
Перемога Помаранчевої революції, як на мене, була найбільшою образою для путіна та російської верхівки. Вже тоді було зрозуміло, що рано чи пізно розпочнеться велика війна. Саме тому в публічному просторі я весь час намагався просувати наративи про те, що не треба дражнити шаленого пса. А треба звертати увагу і вирішувати внутрішні проблеми, щоб ми були готові до моменту, коли цей скажений пес почне кусатися. Нині я можу говорити про це відкрито. Раніше – ні.
– Як ви вважаєте, існування незалежної України – це загроза для росії?
- Звичайно, ні. Для росії ні. Але для тієї росії, яку ми бачимо зараз, для росії імперської, садистської, наклепницької, терористичної – поза всяким сумнівом, загроза. Ми приклад того, як люди можуть жити зовсім за іншими законами, з адекватною владою, зі свободою слова, з відкритістю до всього світового співтовариства. Для такої росії, звісно, це загроза. А для росії адекватної, доброї… Хоча вже важко уявити, що така росія буває.
– Якщо росія позиціонує себе як загарбницька імперія у сучасному світі, така імперія взагалі не має ресурсів для довгого існування, мені так здається. Чи має?
- Насправді, ресурсів для довго жити у них вистачає, поза всяким сумнівом. Але це постійна деградація. Та щоб опуститися до рівня Північної Кореї, росії знадобиться ще близько 50-60 років. Тобто вони можуть жити у такому стані досить довго.
Інше питання в тому, що коли ми вимовляємо фразу "імперія повинна померти", ми фактично розкриваємо найголовніше. Вся суть проблеми та сумних перспектив саме в імперіалізмі. У тому, що люди в країні абсолютно переконані у своєму праві комусь давати поради, визначати, як твої сусіди житимуть. Це поведінка голови колгоспу, котрий розглядає колгосп як свою власність.
– Ви самі з Харкова, це місто перебуває під постійними обстрілами ще з початку війни. Як зараз живуть харків'яни?
– Усі намагаються адаптуватися. Люди приблизно розуміють, де є небезпечні та безпечні місця. Вони за звуками визначають, відлетіло чи прилетіло. Знову ж таки, коли це триває півроку без зупинки, організм до цього адаптується. Люди у цьому плані дуже пластичні. Але жити із цим дуже важко.
- Мені здається, що до кінця неможливо звикнути до смертельної небезпеки.
– До смертельної небезпеки можна звикнути. Це закони медицини. Коли виникає смертельна небезпека, людина здійснює стандартний алгоритм дій: тікає, пручається, ховається. Як тільки алгоритм дій вироблено, страх починає відходити. Ти знаєш що робити.
Якщо ти чудово розумієш, що будь-які твої дії не можуть вплинути на політ ракети, то ти до цього теж адаптуєшся. І півроку для цього більш ніж достатньо. Я бачу, що ті, хто зараз приїжджає до Харкова на кілька днів, виїжджають звідти із величезними очима. Їм дуже тяжко. А ті, хто там постійно, адаптувалися.
– З якими проблемами зі здоров'ям, фізичними та психологічними, українці найбільше стикатимуться після війни?
– Почнемо з фізичних проблем. Насамперед, і це найголовніше, протягом усіх шести місяців війни і скільки нам ще доведеться боротися, люди звертатимуться за медичною допомогою у крайній ситуації. Тобто ні про яку своєчасну діагностику, профілактику захворювань, адекватну вакцинацію, своєчасний візит до лікаря тощо, не йдеться. Тобто все, що не було вчасно діагностовано або доліковано протягом шести і більше місяців, буде виявлено після того, як ми перейдемо на рейки мирного життя. І це буде величезне навантаження на систему охорони здоров'я.
На мою думку, проводити профілактику треба вже зараз. Але Міністерство охорони здоров'я не займається цим в принципі. Елементарний приклад: препарати для контролю артеріального тиску реально коштують копійки та випускаються всіма фармацевтичними підприємствами України. Виміряти артеріальний тиск нічого не коштує – потрібно мати один апарат на під'їзд. Але можна, щоб хоч раз на день представник МОЗ виступав по телебаченню та розповідав людям про те, що треба зробити, як виміряти тиск, як купити препарати? Ну не підуть вони до лікаря. Потрібно зрозуміти, що зараз інструменти самолікування працюють.
– Ще одна проблема – поранені під час бойових дій військові, яким знадобиться протезування. Нещодавно Олена Зеленська говорила про створення центру протезування. Очевидно, це свідчить про масштаб проблеми?
- Звісно. Але дивує той факт, що ми обговорюємо створення центру протезування за півроку після початку війни. Я шокований цим. Вибачте, а ми вже відправили наших лікарів навчатися до Ізраїлю чи США, де найкращі світові фахівці з протезування? Ми ж військових відправили до Англії вчитися. Ви думаєте, зараз ізраїльтяни відмовляться повчити наших медиків протезуванню? Ми вже підписали контракт щодо будівництва в Україні протезного заводу? Чого ми чекаємо?
Чому суспільство про це не говорить, чому ми обговорюємо виключно HIMARS? Це ж не менш важливе. Кожен HIMARS зменшує кількість необхідних у майбутньому протезних заводів, але проблема не зникне. Просто у нас знову крен, гуманітарна сфера у нас не на першому плані.
Це просто величезна проблема. Більше того, ми маємо чітко розуміти, що щойно буде підписано мирний договір, інтенсивність допомоги, готовність людей в Ізраїлі, Польщі та Америці брати на лікування наших людей одразу зменшиться. Вони скажуть, що вже мир, лікуйте тепер самі. Тому нам треба бути готовими до цього.
Можливо, у нас щось робиться, можливо вже підписали контракт і будується протезний завод. Але чому б про це не сказати людям, щоб їх заспокоїти, щоби вони зрозуміли, що держава про це думає.
– Як така кількість людей, яким потрібна реабілітація, змінить наше суспільство?
– Насправді, це ж цивілізаційний тренд – сприймати не таких як ти людей абсолютно рівноцінними та повноправними членами суспільства. Робити все для того, щоб якщо з людиною щось не так, вона не почувала себе якимось чужорідним тілом у суспільстві. Це і є європейськість та толерантність.
Але тільки чомусь ми постійно проводимо демонстрації про те, що представники ЛГБТ-спільноти – повноцінні члени суспільства, а достатньої кількості пандусів, можливостей заїхати на інвалідному візку до трамвая немає – це вже проблема. І вона стане дуже гостро. Тому саме гуманітарна сфера, адаптація наших хлопців до мирного життя – це головне, що має зробити нас цивілізованою європейською країною.
– Поговорімо про психологічну складову. Ми всі так чи інакше травмовані цією війною. Після її закінчення посттравматичні розлади, депресія, стресові розлади накриють Україну?
– Насправді, я це відчуваю вже чотири місяці. 90% усіх звернень до мене, а в мене зараз щонайменше 40 консультацій на день – це проблеми з психікою. І це при тому, що я педіатр. Я уявляю, що зараз навалилося на сімейних лікарів.
Депресія та синдром панічних розладів – це мало не домінуючі стани, що приводять людей до лікаря. Тож це нас уже накрило.
- Як це проявляється і що з цим робити?
– На превеликий жаль, це не просто поганий настрій. Це неможливість повноцінно існувати, це нездатність аналізувати те, що відбувається, нездатність спілкуватися. Це постійні бажання щось із собою зробити, дорікати собі, що ти зробив щось не так, що ти для всіх і сам для себе поганий. Знаєте, є найпоказовіший тест – щоправда, він працює у мирний час – у кожного бувають погані дні, але якщо поганих днів більше, ніж хороших, то це з вами щось не так, а не з життям. У період війни у нас у всіх поганих днів більше, ніж хороших. Проте якщо вам погано, і ви не можете чітко зрозуміти причину, то розібратися буває дуже складно.
І є панічні атаки, коли просто є відчуття страху, коли людина втрачає здатність у конкретний момент адекватно реагувати на те, що відбувається навколо. Це також зустрічається досить часто. Я, на жаль, не знаю способів психологічної підтримки: поговорити, заспокоїти. Я знаю, як це лікується за допомогою антидепресантів, і я це роблю по мірі своїх сил. Але я знаю, що, як правило, в гострому періоді депресії або синдрому панічних розладів розмови не дуже допомагають, м'яко кажучи.
– Росія продовжує ядерний шантаж, обстрілюючи Запорізьку АЕС. Що ви можете сказати щодо профілактики у разі радіаційної аварії?
– Нещодавно МОЗ таки опублікувало рекомендації, як діяти в умовах радіоактивного ураження. Я щиро сподіваюся, що ці рекомендації склали люди, котрі знають, що таке радіаційна медицина. Навіть півроку не минуло від початку війни, а вже є рекомендації, як приймати препарати.
– На сайті МОЗ підкреслили, що використання спиртового розчину йоду є неефективним і лише завдасть шкоди. Ефективним буде лише прийом калію йодиду.
– Звертаю вашу увагу на те, що багато людей в Україні приймають препарати йоду для профілактики йододефіциту. У цих препаратах йод дозується не в міліграмах, а мікрограмах. Мікрограм менше міліграма у тисячу разів, тому це не годиться для допомоги.
Треба розуміти, що під час вибуху реактора або використання ядерної бомби в повітря потрапляють ізотопи радіоактивного йоду. Їх починає активно засвоювати щитовидна залоза. Але якщо її завантажити попередньо йодом, тоді не станеться захоплення щитовидкою радіоактивного йоду.
Рекомендовані 125 мг йодиду калію – це досить велика доза. Тому приймати її треба не про всяк випадок, а лише після офіційного повідомлення влади. І зробити це треба дуже швидко, тому що за добу після вибуху це буде неактуально. Наприклад, якщо стався вибух і, умовно, у бік Запоріжжя та Києва йде радіоактивна хмара, тоді вам кажуть: "Товариші, наближається радіоактивна хмара, треба негайно прийняти цей препарат". Головне, у жодному разі не робіть цього самостійно.
До початку війни, а точніше до серпня, отримати інформацію про те, як приймати препарати йоду, було неможливо. Я особисто шукав цю інформацію і знаходив тільки керівництво з цивільної оборони, де були перераховані як препарати йодиду калію, так і просто 5% спиртовий розчин йоду і розчин Люголя. То були офіційні рекомендації.
У серпні нарешті МОЗ дійшло висновку, що всі рекомендації до цього часу були неправильними і прописало правильні. Також відповідно до цих рекомендацій людям старше 40 років приймати препарати йоду не треба. Причину нам не пояснюють, але, мабуть, це пов'язано з тим, що обмін речовин у людей старше 40 років набагато повільніший, щитовидна залоза працює не так активно. Тому ураження її радіоактивним йодом, мабуть, не таке актуальне. А це особливо небезпечно саме для дітей.
– Особисто ви серйозно ставитеся до шантажу росіян на ЗАЕС?
- Ні, несерйозно. Що я думаю щодо ситуації на ЗАЕС? Перше: там реактори дуже серйозно захищені навіть від прямого влучення бомб, тому влучення в діючий реактор якогось снаряду вкрай малоймовірне. Друге: є величезна різниця між пошкодженням працюючого реактора та заглушеного реактора. Тому мені здається, що ризик перебільшений.
Розбомбити реактор буде важко. За будь-якої реальної загрози, наприклад, ушкодження підстанції, будуть вчасно вжиті заходи щодо глушіння реактора. Нині із шести реакторів працюють лише два. Швидше за все, їх теж зупинять, і тоді ризик буде значно нижчим.
– У розв'язаній проти України війні, путін ставить під загрозу найважливіше – дітей. Офіційно з окупованих територій у рф вивезли понад п'ять тисяч дітей, з яких вдалося повернути всього 46. Решту відмовляються повертати і хочуть віддати під усиновлення в російські сім'ї. Як на мене, це величезна проблема, бо нас позбавляють майбутнього. Що з цим робити?
– Проблема просто величезна, але ми її не вирішимо до підписання якоїсь угоди про мир після завершення гарячої фази війни. Наші діти будуть одним із пунктів у цих переговорах. Про жодний мирний договір без отримання конкретної відповіді на запитання "Коли наші діти повернуться в Україну" бути не може.
– Вони ж невипадково вивозять дітей.
- Вони абсолютно витончені садисти. Вони знають, що треба робити, щоб зробити найболючіше, позбавити вас спокою, здорового глузду, розуму – бити по дітях. Що ще потрібне для того, щоб зіпсувати людям життя? Зрозуміло, вони йдуть цим шляхом. Якщо можна якось нагадити, вони гадять усіма доступними їм способами. У них зараз лише використання ядерної зброї відноситься до тієї галузі обгаджування, до якої вони ще не дійшли.
– Ви роками працювали з величезною аудиторією, зокрема й у росії. Нині у вас залишилася російська аудиторія?
– Із шести мільйонів моїх російських підписників відписався мільйон. Інші вціліли і продовжують слухати при тому, що зараз Комаровський більше розповідає про рашизм, ніж про нежить та какашки. А вони продовжують слухати.
– А що ви їм кажете про рашизм? Ви намагаєтесь їх вилікувати?
- Я кажу правду. Я просто створюю їм альтернативне джерело думки, яке вони можуть отримати від людини, яку не можуть звинуватити в тому, що вона їм щось колись порекомендувала, всупереч логіці та здоровому глузду.
На жаль, навіть у нас величезна кількість людей переконані, що якщо Комаровський когось похвалив чи посварив, то йому за це заплатили. Українське суспільство свою думку сильно з цього приводу не змінило. Але також є величезна кількість людей, які знають, що я не говоритиму про те, в чому не переконаний, ні за які гроші. Тому вони знають, що якщо Комаровський каже, що це війна, яку розпочав ваш ненормальний вождь, це не ми себе вбиваємо, це ви нас вбиваєте, то я кажу те, в чому особисто переконаний. І якщо вони можуть не повірити людям з Офісу президента, то мені вони вірять і замислюються. Можливо, це допоможе.
- Ви зараз працюєте на те, щоб змінити російське суспільство? У вас особисто стався крах ілюзій, що росіяни не здатні зайти до нашої країни та вбивати, вивозити наших дітей?
– Ця ілюзія закінчилася у 2014 році. До цього багато хто був упевнений у тому, що вони не стрілятимуть. Але після того, що вони влаштували в Іловайську, після цих "ДНР/ЛНР" стало зрозуміло, що вони здатні абсолютно на все. І люди, які це зрозуміли, чомусь не змогли відреагувати на це адекватним чином.
– Ви це зрозуміли у 2014 році і далі намагаєтесь до них достукатися. Заради чого?
– А я вам поясню. Ви вважаєте, що вони кудись подінуться? Існує якась інфантильна думка про те, що після закінчення війни росія на білих крильцях підніметься і полетить кудись у район Австралії. Вони будуть поряд з нами завжди. І внутрішні процеси в рф визначають дуже багато, і якщо ми маємо можливість на них впливати, треба цим користуватися. Дезомбуючи населення росії ми даємо нам шанс, що менше наших хлопців загине. Я йду цим шляхом.
- Ізраїль також воює з Палестиною, і вони кажуть, що це назавжди. Вони не намагаються пояснити, що вони також мають право на існування.
- Я думаю, що якщо хоча б одна жінка, мати в росії, наслухавшись Комаровського, зробить усе, щоб її син не записався добровольцем, не потрапив до армії, то нам менше вбивати. Отже, у нас буде більше шансів. Це працює, на мій погляд.
Тим не менш, я бачу фундаментальну різницю між ізраїльтянами та палестинцями, і росіянами та українцями. У перших ця війна багато в чому релігійна, а немає нічого страшнішого, ніж релігійна війна. Якщо вони говорять про "назавжди", то у нас, як на мене, при правильній роботі за 20-30 років шанси все-таки є.
– Шанси на що?
– Шанси на добросусідство.
– Ви згадали про російських матерів. Вже були випадки, коли батьки отримували виплату за сина, що загинув, а потім виявлялося, що, ймовірно, поховали не того, а їх син перебуває в полоні. Але вони відмовлялися проводити ДНК-тест, щоби не віддавати виплати.
– Це не матері, а самки із розумовою відсталістю. Тут більше нема про що говорити.
– Ми просто розуміємо, з ким ми воюємо.
– Ми все це давно зрозуміли. Нам треба думати про нас, про підтримку наших хлопців, про те, в які умови вони повернуться, яку вони отримають допомогу, у що вони будуть одягнені, як отримають медичну допомогу та психологічну реабілітацію. Про те, що суспільство робить для того, щоб той, хто прийшов з війни, був забезпечений усім. Ось про це давайте говорити.
– Про питання психологічного здоров'я, з особистого досвіду знаю, що деякі люди, зокрема військові, не збираються звертатися за допомогою до фахівців. Але ми розуміємо, що людина, яка перебуває під обстрілами в окопах, може потім мати проблеми. Хто цим займатиметься?
– Це однозначно державна проблема. Тому необхідно створювати інститут психологічної реабілітації після війни. І будь-який солдат – хочеш-не-хочеш – має пройти медогляд, до якого входитиме медична та психологічна реабілітація. Це профілактика і суїциду, і злочинності, і багато іншого. Через це треба проходити, тому треба зараз готувати лікарів та психологів, які будуть готові цим займатися. Нам потрібні кадри, їх не вистачатиме катастрофічно.
