Незабаром прем‘єра - завершилися зйомки українського фільму "Гра в сліпоту". Це кіно про силу духу та незламність людей з вадами зору, яке має мотивувати всіх людей з інвалідністю, в тому числі - і ветеранів війни, не втрачати віри в себе та жити повноцінним життям.
Над фільмом працює україно-німецька кінокоманда на чолі з режисерами Русланом Батицьким та Анною Борисовою, за підтримки Українського культурного фонду. Прем’єра фільму запланована на кінець жовтня, після чого його планують показати на міжнародних кінофестивалях.
Про життя людей з вадами зору, про те, як проходили зйомки та чим живе український кінематограф зараз - у нашій розмові з головним режисером фільму Русланом Батицьким.
- Руслане, вітаємо вас. Незабаром відбудеться премʼєра вашого фільму "Гра в сліпоту". Про що цей фільм та та яка його головна мета?
- Привіт. Фільм, який ми створюємо з Анною Борисовою та нашою чудовою командою, про волю до життя, про те, як знайти всередині себе сили рухатись вперед, незважаючи на травму, перешкоди чи страхи. В фільмі ми розказуємо історії людей, які змогли подолати свою травму і незважаючи на інвалідність, віднайшли себе, стали успішними і навіть щасливими людьми.
- Чому саме ця ідея була обрана для зйомок фільму?
- Ми з Анною маємо тривалий досвід співпраці з Українським паралімпійським комітетом і з окремими паралімпійськими командами.
Починаючи з 2013 року, коли ми знімали курсову роботу Анни “Залізна маска” про українську команду з фехтування на візках, знайомство та співпраця зі спортсменами паралімпійцям завжди було джерелом натхнення. Я пригадую ту неймовірну подорож у травні 2013 року до Євпаторії, чудову параолімпійську базу на березі моря і дуже незвичайний, проте цікавий вид спорту - фехтування на візках. Це все було настільки новим і захопливим та найбільш несподіваним була взаємодія зі спортсменами, багато з них вже тоді були переможцями і призерами європейських та світових чемпіонатів, але вони були дуже відкритими, позитивними і щирими.
Пізніше дехто з них стане параолімпійськими золотими медалістами, зокрема Андрій Демчук та Антон Дацко в Ріо 2016, Наталія Морквич, Артем Манко, Олена Федота та команда у складі Євгенії Бреус, Олени Федоти та Наталії Мандрик здобудуть срібні нагороди на паралімпіаді в Токіо 2020. Більше того, у них буде ще багато медалей чемпіонатів світу та Європи. І взагалі за всі роки співпраці з українською паралімпійською збірною ми були вражені тим, наскільки вони успішні та визнані у світі, і при цьому отримують значно менше уваги в Україні, ніж, наприклад, Олімпійська збірна чи футбольна збірна.
Свого часу, працюючи в Kyiv Post, ми навіть зробили відео про здобутки української паралімпійської збірної. Так за весь час Українські паралімпійці здобули 176 золотих медалей, 205 срібних та 203 бронзових. В загальному командному заліку впродовж останніх 19 років вони не опускались нижче 6 місця. Тобто у змаганнях більше ніж 150 країн українці займають 3 місце в Турині 2006 році та Ріо 2016, друге місце в Пекіні 2022 (поступившись лише господарям китайцям) і ще 4 рази займають 4 місце та два рази - 6 в інші роки. Це неймовірні результати і хочеться, щоб українці більше знали про це і цінували своїх спортсменів, які є реальними зірками в світі.
- Ми знаємо, що фільм складається з двох частин - ігрової та документальної, а головну роль грає дитина. Як проходив кастинг та чи складно працювати з дитиною на знімальному майданчику?
- Ще в університеті нас вчили, якщо ви вирішуєте включити до акторського складу дитину, множте запланований знімальний час на півтора, а якщо ще у вас планується зйомка тварин (у нашому фільмі важливу роль грають кілька пташок), то знімальний час збільшиться в два рази. Але завдяки серйозному підходу до процесу відбору, кастингу ми змогли зробити максимально вдалий вибір.
Наша актриса Віра Петрова, незважаючи на зовсім юний вік (на момент зйомок їй виповнилось 10 повних років), надзвичайно професійна. У неї вже був певний досвід роботи на майданчику в інших проєктах, тому процес зйомок їй був знайомий. Та все ж її акторський талант, любов до кіно і вміння чути режисера та інших учасників знімального процесу стали запорукою якісної роботи на знімальному майданчику. І найбільшою несподіванкою стала її працьовитість, те як Віра витримувала довгі 10-12 годинні зміни і при цьому, зайшовши у кадр, завжди включалась у роботу - це було вражаюче.
Хочеться подякувати Вірі та особливо її мамі, і попросити їх не зупинятись та далі розвивати талант, навчатись акторській майстерності. Я вірю, що Віра - майбутня зірка українського, а, можливо, навіть і світового кіно.
- Чому для діалогу із глядачем ви обрали маловідому в Україні гру - голбол? Чи вдалося зробити акторів із черкаських голболістів?
- Одна із задач нашого фільму - розповісти широкій аудиторії про паралімпійський рух та про спорт для людей з інвалідністю. Свого часу мене дуже зацікавили різні види спорту, які адаптовані чи спеціально створені, наприклад, для незрячих людей. І голбол був одним з найбільш незвичних. Вже пізніше, коли ми познайомились з українськими командами з Полтави, Білої Церкви та Черкас, і я спробував грати в цю гру, то був вражений тим, наскільки це цікавий процес. Уявіть собі: вам заклеюють очі медичним пластиром і зверху одягають спеціальну голбольну маску. Ви опиняєтесь в повній темряві і слух та дотик тепер ваші основні органи чуття. Ваша задача - визначити напрямок, де стоять ваші суперники, і закинути м’яч у їхні ворота. При цьому ви повинні слухати, коли вони кидають м’яч у відповідь і вчасно відбити чи зловити його.
Але найцікавіше починається, коли м’яч прилітає у вашу сторону і влучає вам, скажімо в голову. Ось тут до базових навичок орієнтування в просторі додається страх і думки про те як зловити чи відбити наступний кидок. Як самому влучити між гравцям, щоб м’яч таки залетів у ворота супротивника і це все множиться на те, що треба постійно чітко розуміти вашу позицію на майданчику і орієнтацію в просторі. Відчуття неймовірні - всім рекомендую. Повертаючись до голболістів з Черкас, то перш за все варто відзначити Сергія Врабія - саме він зіграв головну роль в нашому фільмі, більше того останні версії сценарію писались саме під нього. На самому початку створення сценарію (а першу його версію було написано ще в 2020 році), ми розглядали кілька кандидатур на роль батька.
Проте згодом, коли я вже познайомився з Сергієм (на кубку України з голболу в Полтаві в 2021 році), то поступово ми розуміли, що він саме той, хто нам потрібен для цієї історії. Зрештою, глядач буде судити, чи вийшло у нас зробити з голболістів акторів. Але те, що я точно можу сказати на цьому етапі - окрім Сергія, у нас в фільмі грали ще четверо голболістів з Черкас, шестеро дітей-голболістів з Житомира та Коростеня, їхня тренерка Світлана Мороз і всі вони чудово відпрацювали на майданчику та передали цьому фільму саме ту енергію, яку ми шукали. Мені яскраво запам’ятався один момент з голболістом з дитячої команди - Дімою.
Він наймолодший і місцями почувався невпевнено, можливо, навіть трішки губився в процесі тренування і помітно було, що трішки засмучувався через це. Я ж старався їх сильно не модулювати в процесі зйомки, бо їхня сцена - це звичний процес тренування, тому ним керувати мала більше тренерка, аніж я. Та після зйомки, переглядаючи матеріал, стало зрозуміло, що ця його невпевненість і дещо розгубленість - неймовірно щирі та додають такої необхідної чесності цій сцені та всьому фільму. Тому я через тренерку ще раз передав персональну подяку Дімі за його хорошу акторську роботу.
- Наскільки нам відомо, над фільмом працювала міжнародна команда. Чи не боялися люди їхати для зйомок фільму в країну, у якій іде війна та постійно лунають повітряні тривоги?
- Перш за все, хочу подякувати нашому талановитому оператору Антону Яремчуку, саме завдяки йому ми змогли створити те чудове зображення, яке ви вже напевно могли побачити на кадрах зі зйомки і врешті побачите на екрані. І саме він зміг залучити своїх колег з Берліну (з якими він знайомий ще з університетських часів у кіношколі Babelsberg).
Переконати їх приїхати в Україну було непросто. І вони мали побоювання стосовно безпеки. Та все ж, коли ми їм описали умови, в яких ми будемо знімати і те, що для екстрених ситуацій у нас є бомбосховище прямо на знімальному майданчику, вони таки наважились на приїзд. І зрештою їх думка дуже сильно змінилась, бо вони побачили, що попри небезпеку, яка тут існує (в перший же ранок, вони на свої очі побачили запуски ракет Patriot, що збивали російські ракети) - українці продовжують жити, продовжують боротися і продовжують створювати кіно.
Художник по світлу Пабло навіть виразив бажання та поїхав з Антоном на схід після завершення зйомок. Антон також є засновником та керівником благодійної організації Base UA, яка займається евакуацією та медичною допомогою населенню в прифронтових зонах та культурно-соціальною роботою з дітьми і підлітками. І тому подорож до Краматорська через Київ була для Пабло немов відкриттям нового світу. Саме така співпраця та взаємодія сприяють тому, що у громадян європейських країн поступово посилюється бажання допомагати нам. Бо вони бачать на власні очі нашу роботу і нашу боротьбу.
- У вас є успішний досвід участі у міжнародних кінофестивалях. Чи побачать "Гру в сліпоту" журі та глядачі за кордоном?
- Наша цільова аудиторія - це український глядач. Ми звертаємось і хочемо надихнути всіх, хто зараз проходить через випробування, будь-то травма, чи втрата кінцівки, чи втрата зору, чи будь-яка з інших нозологій. Прикладами наших головних героїв ми хочемо показати, що є шлях. Що спорт - це один з інструментів реабілітації, один зі способів повернутись до суспільства. Звісно ж, він не зможе повернути старе життя, проте він може допомогти знайти себе та своє місце в житті за нових обставин. Для українців ця тема надзвичайно актуальна зараз. Проте ми плануємо частково звертатись і до іноземної аудиторії. Так ігрова частина фільму планується до показів на міжнародних кінофестивалях і ми сподіваємось, що вона послужить для того, щоб розповісти про силу духу українців глядачам за кордоном.
- У вашій стрічці висвітлюється надзвичайно важлива та непроста тема. Ви багато спілкувалися та працювали з людьми, що мають вади зору, очевидно ви більш глибоко занурилися у проблеми, з якими вони стикаються у повсякденному житті. Це змінило щось у вашому світосприйнятті? Як зйомки цього фільму вплинули на ваше життя?
- Так, глибоке дослідження теми і розуміння життя головних героїв - це базовий принцип, який я використовую при розробці фільмів. І це включає в себе не лише знайомство і спілкування з героями та персонажами майбутнього фільму, але і відчуття проблеми так би мовити “на собі”. Так, наприклад, я закінчив навчальний курс/семінар "Орієнтування та мобільність" чудового інструктора Євгена Свєта та його колег з кафедри тифлопедагогіки університету ім. Драгоманова.
Впродовж 10 днів ми отримували базові навички, які повинні мати інструктори, що працюють з незрячими і особисто для мене найціннішим досвідом були практичні заняття, коли ми одягали маски на очі, брали тростини і ходили по місту, вчились правильно перетинати вулицю на пішохідних переходах, користуватись громадським транспортом, метро. І в цілому набували навичок орієнтування та мобільності, які є базовими для незрячих людей, які хочуть мати самостійність.
Окрім цього, як я згадував раніше, я та деякі інші члени команди тренувались в голбол та відвідували тренування різних голбольних команд, в тому числі Національної української збірної з голболу в м. Полтава. Звісно ж, всі ці нові навички змінюють життя. Дозволяють під іншим кутом подивитись на випробування і повсякденність, в якій живуть люди з порушеннями зору, та і в цілому з іншими видами інвалідності. Окрім того, на замовлення ProtezHub ми допомагали створити навчальну платформу для реабілітологів, ерготерапевтів та протезистів, і, спілкуючись з лекторами та професіоналами в цій сфері, ми теж змогли багато почерпнути для себе та для історії нашого фільму.
- Це - не перша ваша кіноробота, глядачі знають вас за фільмом "Уроки української" та іншими стрічками. Який би діагноз ви поставили українському кінематографу? "Пацієнт" швидше живий?
- Звісно ж українське кіно живе, більше того, випробування, через які воно приходить зараз і особливо останні 10 років з початку Революції Гідності, дійсно роблять його сильнішим та глибшим. У нас відбувся розквіт документального кіно. І мова не лише про міжнародне визнання на кінофестивалях таких чудових фільмів як “20 днів у Маріуполі” чи “Земля блакитна немов апельсин”, “Жива ватра” та багато багато інших. Ігрове кіно стає дуже тонким та глибоким. Точність та чесність при досліджені тем, яку собі дозволяють сучасні українські режисери, просто неймовірна. Просто сходіть в кінотеатр і практично кожен український фільм, який там зараз показують, талановитий і цікавий. Тому раджу всім дивитись українське кіно.
- Чому важливо знімати кіно і створювати мистецтво навіть у часи війни?
- Одна з найважливіших ролей мистецтва і кіно, як однієї з його форм - надихати людей і допомагати переосмислювати та долати труднощі, які виникають на їхньому шляху. Кіно - це немов своєрідне дзеркало, що допомагає суспільству і кожній людині подивитись на самих себе. На якусь мить побачити ті речі в своєму повсякденному житті, які ми оминаємо і не приділяємо належної уваги. Саме тому під час війни потрібно продовжувати створювати, кіно, писати книги, музику і пам’ятати, що, незважаючи на всі випробування, ми маємо лишатись людьми.
