Саме його ми бачимо по білбордах по всій Україні. Це людина, яка заробила славу відбитого штурмовика. В його крові тече суміш націоналізму та нерушимої віри в перемогу. Боєць третьої штурмової АНТОН РАДЬКО, позивний "Тоха", у проекті "Сила волі" на Апостроф TV розповів, як пройшов шлях від добровольця до заступника командира третьої штурмової роти першого штурмового батальйону у Третій окремій штурмовій бригаді ЗСУ.
- Почнемо з життя до війни. Ким ти був і чим займався?
- Був тренером і професійним спортсменом. Виступав у змішаних єдиноборствах в октагоні, по бразильському джіу-джитсу. Останній рік виступав в кулачних боях. Мені це дуже подобалось. За рік провів сім поєдинків. Не без травм, бо голими руками б'єш по обличчю. Але мені дуже подобалось через атмосферу. Так був мішкогон - мішки були по кругу і ми виходили і голими кулаками бились в джинсах.
Читайте: Я взяв у руки автомат, щоб мої діти ніколи не бачили війни - боєць ЗСУ Максим Степаненко
Мені це нагадало Першу світову. Тилове місто і солдати десь у пабі розставили столи і розважаються. Я ще тоді не знав, що потім це приведе мене на війну і все буде наяву. Зараз у бригаді ми також проводимо вечори боксу. Навіть був турнір з боксу.
- Знаходяться сміливці, які виходять проти тебе?
- Я ж не є якимось супербійцем, а по-друге, у мене в руці імплант після поранення. Тому на повну силу виступати я навряд чи зможу. Але для себе тренуватися, коли є час... Ми практикуємо і бокс, і джуц-джитсу, і кросфіт. Фізична підготовка у нас присутня постійно.
Хочемо робити масштабні турніри, але через активність бойових дій поки що немає змоги.
- Чи правда, що вирішуються конфлікти під час таких поєдинків?
- Буває, але треба розрізняти. Одна річ - це спортивні заходи, на кшталт вечора боксу, де ми збираємося і боксуємо. Інша річ, коли в когось якийсь конфлікт. Хоча я вже давно не був присутній на такому, тому що ми багато воюємо без зміни і ротації - і на якісь конфлікти часу взагалі нема. Але раніше, на полігоні, інколи бували суперечки. Підходять і кажуть "Тоха, зроби нам сьогодні вечір боксу...". Питань нема, рукавички одягнули, побоксували, виплеснули емоції, плюс фізичне навантаження. Потім потиснули руки і все добре.
- Чи були люди, з кого ти брав приклади і які?
- Я почав брати приклад з двох близьких друзів. Це командир 1-го механізованого батальйону "Бот" і мій побратим, сержант "Хмурий". Він у мехбатальйоні "Бота". Це люди, з якими я познайомився на початку повномасштабного вторгнення у Києві. Спочатку мені було тяжко усвідомити, що такі люди взагалі є, як вони говорять про війну, про бій тощо. Я це відчув буквально з першого діалогу.
Я постійно щось шукав у житті. І свого часу я отак прийшов у спорт, де виступав 12 років, потім тренував. Але час від часу я задавався питанням: "Чи тим я займаюсь?". І ніби все нормально - і результати були, і учні чемпіони світу, і професійні бої. Але були думки, що роблю не те. І коли я потрапив на війну, я поспілкувався з ними, коли я побачив, що люди такі існують і чим вони займаються, яка у них філософія і взагалі погляд на життя, смерть і в цілому - я зрозумів, що це мої вчителі по війні. Я їх так називаю і завжди беру з них приклад. Це мої брати-брати.
Читайте: Знову на Київ? Чого очікувати від російських агресорів цього року
Взагалі у бригаді багато таких людей. І наш командир бригади, Андрій Білецький, це - легендарна особистість. Мій командир батальйону "Ролло" - це дуже потужна людина і дуже розумна. Він історик. Свого часу був студентом, пішов на війну.
У мене є ще такий побратим "Лимон". Він узагалі ресторатор і відкрив у Києві купу якихось крутих ресторанів. І він сидить разом з тобою, мівіну запарює і потім іде на штурм. Дуже хоробрий воїн. І таких людей - крутих, цікавих - дуже багато.
- А чи багато таких, що не могли знайти свою роль?
- Так, і нас це поєднує. Ми інколи збираємось, про щось говоримо і багато хлопців так і говорять: "Я ніби займався чимось, у мене успішно виходило, але потрапивши на війну, у наш підрозділ, на штурм, у цю енергетику - я зрозумів, що на своєму місці". Я не можу говорити за всю бригаду, але у нашій роті таких більшість. Особливо серед моїх близьких друзів і побратимів. Якби не було війни, всі ці люди просто жили б десь окремо, можливо ми б ніколи не зустрілись.
На жаль, націоналісти збираються лише тоді, коли війна. Бо хто воюватиме? Націоналіст. І на жаль, до війни націоналістів часто плутають з якимись незрозумілими людьми, радикалами тощо. Але ні - це просто люди, які люблять свою землю і націю більше за своє життя. Та люди чомусь цього не розуміють.
Я в жодному разі не проти будь-якої нації. Кожна нація - це окрема культура, історія тощо. Наприклад, ми можемо відновити мову. Зараз багато з тих, хто розмовляв російською, переходять на українську. Також ми можемо відновити традиції. Але ми не можемо відновити кров. І це дуже важливо. Козацьку кров ми маємо продовжувати.
І Заходу це дико. Але головне, що є розуміння того, що росія - це зло. Зрозуміло, що допомоги Заходу треба набагато більше. І українцям, що виїхали за кордон, потрібно активніше працювати над тим, щоб західні партнери це розуміли, бо кацапська пропаганда дуже працює по світу. Їх дуже багато по світу. І ми бачимо, що багато де вже змінюються погляди - не в нашу сторону. Тому треба, щоб люди включались.
І звісно ж, щоб Захід нам більше допомагав. Бо так чи інакше, ми не забули Будапештський меморандум і вони зобов'язані його виконувати. Адже були підписані документи, угоди і їх потрібно виконувати.
- Чи правда, що тобі відмовляли у військкоматі?
- Так, ще у 2014 році. Була анексія Криму і ми з другом прийшли у військкомат. Кажемо: "Війна, відправляйте нас". А нам: "Ні, війни немає, можемо на контракт". А я свого часу служив строкову службу і і був злісним порушником дисципліни. Не міг я миритися з совковщиною і дибілізмом. Думав, що піду в армію, стану чоловіком, навчусь військовій справі. Але ні. Мільйон віджимань, вдягань протигазів, повзання, всякої нісенітниці. Точніше, протигази, віджимання і повзання - це не нісенітниця. Але так, як це подавалось - це було, щоб просто задовбати.
І в мене не склалось з військовою службою - я відбував покарання у дисциплінарному батальйоні ще один рік. Не жалкую про це, але й не вихваляюсь цим. Але це відбило у мене бажання військової служби.
До того ж, це були часи, коли продавались танки, ракети і все що можна було. Недавно я подивився статистику щодо того, скільки списували техніки у 2008-2009 роках. Там були такі цифри - 500 танків, 300 літаків. Тобто за рік списували і розкрадали стільки техніки, скільки у нас не було техніки взагалі на 24 лютого 2022 року.
Повертаючись до 2014 року, мені кажуть, що війни немає, але можна на контракт. А потім дивляться в мою особову справу і кажуть: "Ні, тобі дорога закрита"... А от вже 24 лютого взагалі не було жодних проблем. У мене були знайомі, які їхали на війну. Кажу: "Візьмете з собою? Так, візьмемо". І ми поїхали до Києва у підрозділ, сформований з ветеранів "Азову". Я тоді не розумів, що це взагалі.
- Якось готувався чи ні?
- На жаль ні, ніяк не готувався. Але вже десь за місяць до повномасштабної війни я зрозумів, що вона буде, і просто шукав знайомих, до кого приєднатися в разі повномасштабного конфлікту. На той час у мене були друзі в полку "Азов" у Маріуполі. Вони мені писали, що загострився конфлікт і почались бойові дії. Це було десь за місяць до 24 лютого. Тоді мені людина казала, що щось буде, але масштабу ніхто, зрозуміло, не міг знати.
Коли я питав, чи можна до них потрапити, то мені відмовили, бо у них все через контракт. А полк "Азов" - це еліта.
І паралельно у мене був ще один знайомий з досвідом АТО. Коли ми спілкувались і він сказав, що скоро буде війна, то я відповів, що буду воювати. За місяць я вже розумів, що буде війна, але я не робив зайвих рухів, щоб дружина не сходила з розуму. Бо вона мене дуже кохає. Ми десять років одружені і зараз вона вагітна. Дуже переживає за мене. І тоді, щоб не створювати їй зайвого стресу, я просто чекав, коли почнеться війна.
Потім я ще 2-3 дні чекав, поки друзі вивезуть свою сім'ю за кордон, бо моя сім'я не захотіла виїжджати. Сказали, або всі разом їдемо, або ми лишаємся тут. І за три дні мене набирають, щоб я виїхав у Рівне (я з міста Сарни). Ми їхали з товаришем через блокпости вночі і на кожному на мене направляли зброї. Кожен питає: "Куди ти їдеш?". Кажу: "На війну". У Рівному зустрівся з друзями і почалась наша подорож на війну. На Київ ми Їхали два чи три дні. Це був реально жах, тоді всі заправки були забиті.
І ось приїхали ми у Київ на місце дислокації, де формувався наш підрозділ. Спочатку ТРО "АЗОВ", потім ССО "Азов Київ", потім славнозвісна Третя окрема штурмова бригада, де мене познайомили з "Ботом" і "Хмурим". І там я зрозумів, ось воно. Далі був перший бойовий виїзд. Ворожа піхота лізла на Мощун. І якби ми не вистояли там, то від Мощуна до Оболоні 15 кілометрів по прямій. Тобто ворог був би вже в столиці.
І лише тоді я дружині після першого свого бою - коли зрозумів, що наступного дня може не настати - зателефонував і сказав, що я не вдома. Бо я їй не сказав, що поїхав на війну. Я старався регулярно її набирати, коли їхав на завдання, говорив про якісь навчання і треба бути без зв'язку. І лише після першого бою набрав і кажу: "Вибач, що я збрехав, я на війні. Я не міг інакше вчинити і я тебе дуже кохаю. Все ок і тут дуже прекрасне місце". Я не казав дружині, що ми вже воюємо. Сказав, що ми щось охороняємо.
- В який рід військ тебе відправили?
- Ми всі штурмова піхота, але ми з самого початку робили все, що треба. Добре те, що у нас було велика частина людей вже мала бойовий досвід, виучку "Азову", тож передавали нам ці знання.
Я спочатку був гранатометником. Це зараз у нас кожен має військову особову спеціальність. А тоді був піратський двіж і ніхто не розраховував, що все це довго пробуде. Ніхто не збирався помирати. Ніхто взагалі не вмирає за країну. За країну вбивають ворогів. Але це війна.
На початку ворог приїхав на танках, а ми на жовтих "Богданах" з табличками "Азов" їдемо і я вперше в житті тримаю гранатомет. Вчитися доводилося на ходу. Зараз ситуація набагато інша. У нас є свій рекрутинговий центр, де ми набираємо людей.
Як це відбувається: у рекрутинговому центрі людина місяць проходять базову військову підготовку, тренується. Потім її відправляють на місяць на КМБ - за кордон чи в Україні. І потім людина потрапляє до підрозділу, де ще від місяця до двох тренується. Все залежить від обстановки на фронті.
Зараз ми стаємо і продовжуємо ставати професійним підрозділом, де виховуються свої офіцери і фахівці. Тобто ми розбудовуємо нову українську армію.
А сильна армія може бути коли? Коли вона вмотивована. А мотивація - це що? Ідеологічна складова. Коли кожен буде розуміти, для чого він це робить. Не просто забрав військкомат і сказав "на війну". Ні. Але щоб це розуміти, то треба цим цікавитися і готуватися. А для цього є патріотично-молодіжні організації, такі як "Центурія". Можна вступити, безкоштовно приймати участь, тренуватися, проходити вишколи. Є тиждень штурмовика і можна пройти якусь мінімальну підготовку і подивитись. А люди бояться того, чого вони не розуміють.
- Що ти можеш порекомендувати цивільним людям? Можливо кудись направити саме для підготовки. Якщо "Центурія", то там навчають тільки штурмовиків?
- Там навчають всіх. Спортивні заходи проводяться і навіть інколи легіонери приїжджають і дають курси по БПЛА, по вогневій підготовці. Ми виділяємо певну кількість боєкомплектів і навчаємо. Але, звісно, якщо тобі вже є 18 років.
Такі організації як "Центурія" показують свою ефективність. 90 відсотків "Центурії" пішло на війну. І навіть були неповнолітні. З нами на Мощуні були хлопці по 16 років. Зараз вони в "Центурії" і вже не можуть дочекатися, щоб піти до нас у підрозділ. Ось це і є цвіт нації. І я гордий тим, що ми докладаємо зусилля для виховання цього цвіту нації.
- "Центурія" має центри по багатьох містах України?
- Так, у багатьох містах і обласних центрах. У Києві і області, у Житомирі, Херсоні. До речі, херсонська "Центурія" дуже активно допомагає, зокрема розбирати завали, надавати допомогу, завозити гуманітарку. Це молоді хлопці і дівчата, у яких купа життєвої енергії, яку треба спрямовувати в таке русло.
За фактом "Центурія" - це самоорганізація. Поранені бійці під час лікування проводять вишколи, молодь об'єднується. Хтось стає сотником, хтось десятником.
Минулого літа ми проводили турнір зі змішаних єдиноборств на честь загиблих героїв. Також там говорилось і згадувалось про полонених, бо це дуже болюча тема. Дуже багато наших побратимів і друзів зараз у полоні.
На змаганнях були люди не лише з "Центурії", а різна молодь і чемпіони світу. Тобто вийшов дуже серйозний турнір.
- А тиждень штурмовика. Що там відбувається?
- Приїжджаєш до рекрутингового центру і кажеш, що хочеш на тиждень штурмовика. Тобі дають місце спальне. Плюс харчування. І проходиш всю базову підготовку, яку проходять рекрути, але тиждень. Живеш з рекрутами, харчуєшся, робиш ФІЗО, тактичну підготовку, медицину. Тобто вчишся військовій справі.
І через тиждень робиш для себе якісь висновки. Якщо тобі не підходить, йдеш до головного і говориш: "Був на тижні штурмовика, мені не підходить, до побачення". Якщо людині підходить, тоді починають оформляти документи для вступу в Збройні Сили України в Третю ОШБР.
- Розажи, як починався твій бойовий шлях?
- Спочатку була оборона Києва. Потім, коли ми стали ССО "Азов", то відправились на Запорізький напрямок. Там ми воювали мабуть десь півроку. Була спроба деблокади Маріуполя сухопутним шляхом.
Це був радше жест, щоб показати нашим друзям і побратимам, що вони не самі. Сама ідея була утопією, тому що вогневих засобів і особового складу, щоб пройти 140 кілометрів в тил ворога - у нас не було.
Після Запорізького напрямку нас вивели для формування Третьої окремої штурмової бригади. Ми два місяці були на полігоні, сформувались і у листопаді відправились на Херсонський напрямок. Це було під час операції по звільненню Херсонської області та міста Херсон. Тоді ворог тікав тоді і ми за ним бігли. Але території були визволені, а люди були максимально щасливі.
Це було так емоційно - ми їдемо на БТРах з прапорами. Заходимо в село, зачищаємо його, їдемо далі і нас люди з прапорами зустрічають, діти біжать. Навіть мій командир "Ролло", дуже жорстка людина, але тоді розплакався. Це було дуже сентиментально. Тому що ти розумієш, що це наші люди, які на нас чекали.
Після Херсону ми одразу відправились на Бахмутський напрямок, де мій підрозділ воює вже рік. Ми на певних участках фронту продавили лінію оборони ворога. Потім Андріївка була і багато славетних битв, де ми нищили ворога і здобували перемоги.
- Розкажи про якісь особливості на фронті?
- Ми робимо дебрифінг операції - дивимося, що пішло так, що не так. Ми все аналізуємо навіть дії ворога і стараємось потім щось хороше використовувати в наступних операціях.
Ми по факту будуємо нову українську армію, яка має рухатись на засадах націоналізму і розвитку. Націоналізм - це постійний розвиток і це основне.
Інколи запитують мене, чи є у нас у підрозділі іноземці. Так, є. Але це невеликий відсоток. Коли вони потрапляють у наші реалії, то кажуть: You are crazy. Бо ми воюємо так, як ніхто не воює.
- А ви якось перевіряєте цих людей?
- Звісно. Є перевірка від СБУ і контррозвідки. Навіть не іноземці, а люди, які приходять до нас в рекрутинговий центр. По них так само наводяться певні довідки, щоб хоча б приблизно скласти картину про людину.
- Феномен відбитого штурмовика. Звідки береться ця відбитість? Хтось розповідає, був спокійним в дитинстві, хтось хуліганом. Когось щемили в дитинстві батьки, комусь навпаки давали свободу. Від чого це залежить?
- Від атмосфери і розуміння ситуації в цілому. Ми розуміємо, що це історична битва світового масштабу, яка змінює геополітику, економіку і відносини між країнами.
Якщо ми згадаємо, то з початком повномасштабної війни багато країн ігнорувало той факт, що у нас реально війна. Коли вони побачили, що ми за три дні не вмерли, то вже вирішили допомагати. А зараз усі відкрито кажуть, що росія - це агресор. І це вже перемога, тому що їх реально боялись і все списували на якісь там внутрішні конфлікти.
Куди б росіяни не сунулись, скрізь війна. І Карабах, і Чечня, і Афганістан. А тепер весь світ говорить, що у нас в країні війна. Тому ми розуміємо, що це дуже визначний момент і один одного заряджаємо.
У нас дуже багато обізнаних і начитаних людей. Перед штурмом пошикувалися, молитву українського націоналіста зачитали. Всі заряджені. Я заплющую очі і у мене мурахи по тілу. Я відчуваю, що все роблю правильно і знаходжусь у тому місці, де маю бути.
- Як це відчуття можна назвати?
- Це можна просто відчути. А назвати? Не знаю, як. Це мабуть якась воїнська доблесть.
- Ще козаки писали, що є якийсь внутрішній вогонь під час битви
- Він якраз і розпалюється, коли відбувається визвольна боротьба. І у нас зараз саме визвольна боротьба. Попередня була в УПА. Тепер ми - покоління вбивць, яке нищить ворога.
А вогонь розпалюється в тобі, бо ти розумієш, що це не просто якийсь там конфлікт, а це визвольна війна з одвічним ворогом, зі злом, з мордором.
- Чи може ідеологія переконати людину у якої впав бойовий дух? Можливо якісь інші речі?
- Суть у тому, що ідеологію треба розцінювати як приклад і дію, а не слова. От скажу я, що треба стояти за свою землю. Ну, окей, людина це розуміє, але він втомився, йому тяжко, він поранений. Тому це дія.
Ось, наприклад, випадок у Бахмуті. Коли ще йшли бої у місті, то була ситуація, що було дуже тяжко. Наш підрозділ поставили закривати якийсь прорив. І людей не вистачало. І наш командир батальйону зайшов у штаб і каже: "Панове офіцери, треба 10 добровольців. Їдемо на позиції". Десять людей встає і їде. І командир батальйону стріляє і нищить ворога. Ось вам і приклад. Це і є ідеологія.
- Як ви виховуєте те, що так багато людей готові один за одного віддати життя?
- На початку війни я близько чотирьох місяців неоформленим воював. І не лише я. У нас була зарплата 20 тисяч гривень. Ми воювали, але бойові нам не платили. І зрозуміло, що ті, хто не оформлений, не могли отримувати зарплатню. Але ті, хто був оформлений, з своїх зарплат скидались тим, хто не оформлений. Щоб люди могли хоч якось існувати. Частину додому, а частину хлопцям на зарплатню. Плюс, якщо в когось трапляється щось, наприклад, в сім'ї, у нас є загальні чати. Якісь пару хвилин і гроші є.
- Як важче воювати - з посадою чи без?
- На полі бою, звісно, керувати легше. Ти бачиш всю обстановку, оцінюєш її. Плюс ти знаєш, що ти з своїми хлопцями, що б не було. Але після поранення мені дали третю групу інвалідності і зараз фізично я не можу виконувати завдання на полі бою.
І насправді логіка також в цьому є. Зараз виконую завдання на пункті управління. Я маю досвід і маю передавати його. Бо якщо загинуть або будуть поранені усі досвідчені командири, то не буде кому передати цей досвід далі.
Ось людина в інституті п'ять років відучилась і їй дають підрозділ. Але як можна керувати підрозділом, якщо не воював. Людина не знає взагалі, як це працює. Тому саме люди, які пройшли шлях від піхотинця і до командирської якоїсь ланки - мають ставати офіцерами.
Мені з одного боку тяжко, бо я фізично не з хлопцями. Але я себе заспокоюю тим, що максимально стараюсь зробити якусь комунікацію. Адже на пункті управління купа підрозділів і з кожним треба комунікувати - вогневі засоби тощо. Бо ось нормальна погода, ти її наче врахував, а потім щось пішло не так і пішов сніг, хоча у "Синоптику" писали, що все нормально. Відповідно обстановка змінюється і вже щось треба вигадувати.
Ось у книжці написано, що на броньованій техніці треба за стільки-то метрів до лінії зіткнення висадити десант. Далі десант уступом рухається вперед. Але це дурниці. Бо треба висаджувати десант там, де тебе не буде вражати стрілецька зброя, або прямо на голови ворогу.
І ось ти аналізуєш всі обставини і вигадуєш, як надурити ворога. Ця річ в статуті гарно написана, що потрібно ввести в оману ворога.
- Це якийсь шаховий бій.
- Буває й так. Шаховий бій, але дуже швидкий. Бо якщо ти будеш зволікати, це може призвести до фатальних наслідків.
- Були якісь новаторські методи від росіян щодо ведення бою?
- У них основна тактика, якщо там йдуть штурми, то це класичні дії. Або хвиля за хвилею м'ясні штурми. Перед штурмами ворог здійснює потужну артпідготовку, бо у них багато вогневих засобів і броньованої техніки.
Якщо у них робота малих груп, то вони копають не звичну лінію оборони, а скоріше нори. І коли ти захоплюєш нору, то там немає нічого більше - лише нора. Це таке, що ми в них запозичили. І ці нори так розміщені, що кожна вогнем перекриває іншу. Це круто.
Дивіться: Штурм не вдався: "Чорні запорожці" показали, як палять ворожу бронетехніку, відео
