Мобілізаційний потенціал ворога в рази перевищує наш, тож Україні у війні на виснаження слід робити ставку на технології та озброєння. Зокрема, на дрони - щоб завдавати удару по ворогу, й РЕБи - щоб протидіяти ворожим дронам. Бажання Адміністрації Трампа скоротити участь США у захисті Європи змушують Україну активізовувати зусилля для нарощення власного виробництва озброєння. За словами прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, зараз ми забезпечуємо близько третини від потреби в ній, проте націлені досягти 50%. Чи створено в Україні сприятливе середовище для виробників озброєння, що варто змінити - про це та інше “Апостроф” запитав у заступника генерального директора компанії виробника засобів РЕБ та авіаексперта Анатолія Храпчинського.
Пане Анатолію, проясніть, для початку, де у виробництві дронів знаходимося ми та Росія. Як змінилися масштаби використання дронів Україною з 2014-го?
Ситуація на фронті суттєво змінилася. Сьогодні кількість ударів FPV-дронів уже можна порівнювати з кількістю артилерійських ударів. Наприклад, станом на початок 2024 року українські сили здійснювали до 2000 FPV-ударів щоденно. Для порівняння, артилерія в середньому здійснює близько 3000 пострілів на день — залежно від напрямку та інтенсивності боїв.
Ми свідомо переходимо до активнішого використання саме FPV-дронів як засобу ураження. Це дешевше, точніше й технологічно гнучкіше. І ключовим фактором тут стало те, що приватні компанії отримали доступ до ринку — саме це дозволило масштабувати виробництво і швидко адаптуватися до потреб фронту.
Які дрони у росіян найпотужніші? Наскільки санкції знизили виробничі спроможності РФ у цих позиціях?
Згадайте, у Радянському Союзі був термін "фарцовщик" — людина, яка могла дістати що завгодно і знайти шляхи постачання в обхід системи. Росія успадкувала цю гнучкість. Санкції не стали для неї критичним бар’єром, бо ще з початку війни була розгорнута широка мережа постачання через треті країни. Так, Казахстан та окремі компанії з країн Балтії сприяли постачанню комплектуючих, зокрема, для авіації.
Це показує, що Росія заздалегідь створила логістичну інфраструктуру для обходу санкцій. Наприклад, компанія Rohde & Schwarz продає продукцію казахській фірмі, а та вже постачає її до Росії — і все це відбувається у промислових масштабах. Тобто технологічна ізоляція Росії — це радше виклик, ніж реальність. З 2023 року помітно активізувався білоруський завод «Інтэграл», який виробляє електроніку. Паралельно Росія намагається переносити частину технологій до себе, локалізуючи виробництво. Але навіть попри це, вона все ще критично залежить від іноземних компонентів.
Що стосується дронів, то більшість російських зразків — це не власні розробки, а копії або ліцензійне виробництво. Наприклад, “Форпост” — це адаптована версія ізраїльського дрона компанії Israel Aerospace Industries. Shahed — іранський дрон, який Росія активно адаптує для масових атак. Так, час від часу з’являються нові назви — “Молнія”, “Привет 82” чи інші проєкти, але варто розрізняти: є базові технології, які дозволяють створити виріб з нуля, і є спроби щось зібрати з уже наявного. Росія не має фундаментальних технологій — вона просто модифікує чужі напрацювання.
Сьогодні основний ударний безпілотник по тилових містах — саме Shahed. Його використовують у масових атаках, а решта дронів — лише для відволікання й перевантаження нашої ППО. І саме тому Shahed залишатиметься ключовим елементом у їхній повітряній тактиці ще надовго — він дешевий, простий у виробництві й зручний для масового застосування.
Як би ви оцінили якість та кількість РЕБ ворога?
Більшість російських систем, як-от “Борисоглєбськ”, працюють переважно по каналах зв’язку — мобільному, радіозв’язку, який використовують військові на передовій, або ж по сигналах навігації. Якщо говорити про засоби РЕБ, які глушать зв’язок, збивають навігацію чи імітують, наприклад, політ ракети, — так, у цьому вони справді ефективні.
А от коли мова йде про засоби РЕБ, спрямовані проти дронів, то тут ситуація інша. Так, ці системи можуть бути потужними, але значна частина їхньої ефективності забезпечується за рахунок імпортних компонентів — китайських чи інших. Власних технологічних рішень у них дуже мало.
ЗСУ почали другу операцію на ворожій території - на Бєлгородщині. Між тим ми з досвіду на Курщині знаємо що там росіяни активно закидають КАБами, дронами, при чому наші РЕБ фактично безсилі проти їх FPV-дронів на оптоволокні, Старлінк не працює. Як технологічно посилити нашу армію на тому напрямку.
Чи розробляє Україна радіоелектронну протидію цим дронам і що робити зі зв’язком?
Так, протидія дронам на оптоволокні можлива, але для цього потрібне фінансування. Більшість R&D-проєктів в Україні сьогодні існують виключно завдяки ентузіазму приватних компаній і самих інженерів: одні вкладають кошти, інші — свої знання. У теорії вже є напрацювання, наприклад, електромагнітна зброя, яка здатна нейтралізувати оптоволоконні дрони. Але практична реалізація цих рішень гальмується через нестачу ресурсів.
Якщо говорити про ситуацію на території Курської та Бєлгородської областей, то тут проблема набагато ширша. Це не лише питання дронів чи зв’язку. Візьмемо для прикладу Starlink: він став популярним не тому, що був найкращим, а тому що його легко розгорнути — увімикнув, зловив супутник і працюєш через звичні месенджери чи пошту WhatsApp, Signal, Google-пошта.
Як військовий, який закінчив Харківський інститут льотчиків по фаху радіоелектроніки і довгий час працював зі зв’язком, я наголошую: нам критично потрібно створювати власні канали зв’язку — захищені, стійкі, з високим рівнем шифрування, і в Україні є приватні компанії які цим займаються. І оптоволокно — це не лише про дрони. Його цілком можна використовувати як гарантований канал зв’язку — так, як ми вже давно використовуємо його у квартирах та офісах. Проблема — не у технологіях, а у швидкості масштабування. Наші виробники мають потенціал, але потрібна підтримка, щоб забезпечити фронт необхідним обладнанням у достатніх обсягах.
Окремо — про болючі питання. У нас є талановиті інженери та технологічні компанії, які хочуть створювати нові технології, але часто вимушені повторювати шлях, який інші вже пройшли. Особливо прикро, що частина державних підприємств, які входять до складу “Укроборонпрому”, мають архіви з радянськими технічними напрацюваннями у сфері зв’язку, радіолокації тощо. Але ці матеріали залишаються закритими. Держава могла б передати цю документацію приватним компаніям для модернізації під сучасні вимоги та масштабування, особливо зараз, коли це питання виживання. Щоправда є законодавча норма, яка дозволяє передавати готові рішення з держпідприємств у приватний сектор, якщо самі підприємства не мають виробничих потужностей. Але на практиці це майже не працює. Пропонують лише те, що більшість приватних компаній вже створили, а старі фундаментальні напрацювання тримають у шухляді.
А в нас критична нестача радіолокаційних засобів. Наприклад, НДІ «Квант-Радіолокація», наскільки мені відомо, за весь час повномасштабної війни не представив жодного нового рішення. Це — велика проблема, яку потрібно вирішувати на рівні державної політики.
Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський в одному інтерв’ю висловив сподівання, що “за місяць-два-три ми зможемо значно наростити кількість оптоволоконних FPV, що практично позбавить ворога переваг, які він має наразі”. Мова про своє виробництво чи поставки ззовні?
Так, ми виробляємо. В Україні є багато компаній, які дуже швидко адаптуються до змін на фронті. Наприклад, коли з’явилась потреба у дронах на оптоволокні, вони оперативно переорієнтувались. Чому виникла ця потреба? Бо більшість традиційних каналів зв’язку, які ми використовували, активно глушаться ворожими засобами РЕБ. У районах, де ми не можемо отримати повну картину радіообстановки або забезпечити стабільний зв’язок, оптоволоконний дрон — це найкраще рішення. Його не можна заглушити — його можна лише фізично знищити. А це гарантія виконання бойового завдання. Тож багато компаній, які раніше виробляли FPV-дрони на радіоканалах, просто відкрили окрему лінійку під оптоволокно — і вже активно виробляють такі дрони.
Але зверніть увагу: під час війни ми постійно вдосконалюємо FPV-дрони — замінюємо камери, оновлюємо канали зв’язку, адаптуємося до змін на полі бою. Проте кожна така зміна вимагає повторного проходження процедури кодифікації, щоб отримати новий код допуску до експлуатації. Якби ми уніфікували ключові елементи — наприклад, рами чи двигуни — це дозволило б значно швидше масштабувати виробництво оптоволоконних дронів і спростити процес узгодження.
Яка частка приватних виробників озброєння у нашому ВПК?
Якщо ми кажемо про ефективність приватних виробників, то це 95%. Якщо говоримо про обсяги виробництва, то близько 85% виробляється приватними компаніями.
Наскільки забюрократизованою, складною є взаємодія з державою? Чи комунікує держава з бізнесом?
Так, комунікація з нами є. З нами спілкуються, нас чують, надають можливості, зокрема, спрощені процедури кодифікації. Наприклад, вже спростили процес для РЕБ і безпілотників. Але водночас — для тренувальних модулів процедура залишається складною і довготривалою.
Цю ситуацію могла б вирішити розробка єдиного закону для ОПК, який би системно врегулював участь приватного сектору в оборонному комплексі. Адже наразі досі діє законодавство, за яким виробник РЕБ може отримати до 15 років ув’язнення лише за те, що створює засоби, які впливають на зв’язок.
Ого. Як так?
Часто чуємо: «Та потім розберемось». Але потім приходить прокуратура і запитує: чому під час війни ви продали обладнання з ПДВ військовим? – Ми не військовим продавали, а міськрадам. – А міськради ж передають це військовим… І все — починаються проблеми. Розумієте, про що мова?
Попри це, є справді позитивні приклади. Мінцифра та Мінстратег працюють ефективно, а про ініціативу Brave1 можна сказати однозначно – це щось унікальне. Команда створила сильну платформу, яка реально допомагає оборонним стартапам і технологічним компаніям.
Більшість рішень, які сьогодні пропонують приватні виробники для фронту, з’явилися завдяки прямому діалогу з військовими. Ми працюємо з тими, хто сидить в окопах, — отримуємо зворотний зв’язок, оперативно вносимо зміни, вдосконалюємо продукти. Але при цьому досі немає загальної стратегії.
У нас є багато інформації про ситуацію вздовж усієї лінії фронту, але немає єдиного аналітичного центру, який би все це системно зібрав і проаналізував. Якби такий центр існував, він міг би оцінити, як реально працює більшість зразків озброєння, що виробляються приватними компаніями — не окремо, а в комплексі. Це дало б змогу побачити, що потрібно вдосконалити, скоригувати характеристики і тільки тоді — формувати запит на нове виробництво. Військові насправді й так усе розуміють, вони постійно обмінюються досвідом між собою, але загальної зведеної картини — немає.
Виробники дронів та РЕБів можуть виготовляти більше продукції, ніж держава здатна купити. Допоміг би експорт зброї. Проте це наразі неможливо? Однак офіційної заборони, як я розумію, немає? Йдеться про неможливість на практиці?
Проблема не в тому, що існують формальні заборони на експорт озброєння — їх немає. Усі регламентуючі органи працюють, і жоден з них не забороняє експорт. Проблема — у відсутності політичної волі. Деякі ключові особи просто не хочуть брати на себе відповідальність і дати «зелене світло» таким рішенням. Усе впирається у психологію — у страхи, умовності, в головах. Тим часом більшість українських виробників оборонної продукції завантажені лише на 40%. Тобто є велика виробнича дельта, яка дозволяє їм збільшити випуск озброєнь і, відповідно, пропонувати їх на експорт. Це не заважає забезпеченню нашої армії, навпаки — допомагає утримувати виробництво живим і стійким.
Але існують два поширені страхи. Перший: «Як можна продавати, якщо нам самим не вистачає зброї?» Та справа в тому, що нам не не вистачає самої зброї — нам бракує коштів, щоб її закупити. Заводи можуть виробляти більше, але немає фінансування. І ось експорт якраз міг би частково закрити цю проблему, давши виробникам оборотні кошти та стимул розвиватися.
Другий страх: «А що, як наша зброя потрапить до росіян?». Але давайте будемо чесні — у росіян усе вже є. Вони вже неодноразово отримували трофейні зразки українських дронів, РЕБів та іншої техніки. Вони її розбирають, аналізують і копіюють. Цей процес відбувається незалежно від того, продаємо ми щось за кордон чи ні. При цьому ми ж не говоримо про продаж стратегічних систем — літаків, ракет чи систем ППО. Ми говоримо про те, що вміємо добре робити і вже довели на полі бою: безпілотні системи, РЕБ, зв'язок, корисне навантаження, системи управління — тобто все те, що розроблено в Україні, виробляється самостійно і вже показало ефективність.
Тут можна було б вийти до європейських партнерів із чіткою комунікацією: давайте сформуємо спільну стратегію розвитку оборонної промисловості. Україна може дати сучасні технологічні рішення, а у відповідь ми очікуємо те, чого нам справді не вистачає — засоби ППО, тактичну авіацію, ракети середнього радіуса дії. Адже Європа сама має величезні проблеми у ВПК. Вона роками покладалася на США і зараз не має навіть винищувача п’ятого покоління, не кажучи вже про шосте. Їхні виробничі потужності закривають лише тактичні потреби, але не відповідають стратегічним викликам.
Мова не про те, щоб просто продавати окремі дрони чи РЕБ. Ми можемо запропонувати цілісні рішення — комплексні системи захисту, засновані на нашому досвіді реальної війни. Найцінніше, що ми маємо, — це знання, як воювати в сучасній війні, використовуючи доступні засоби, з якими ми щодня стикаємося на передовій.
І саме цим знанням ми маємо ділитися в межах стратегічного партнерства з Європою. Не просто просити гроші — а пропонувати сильне, технологічне, перевірене війною рішення.
За контрактами, які укладає АОЗ, накопичуються затримки із постачання озброєння - чому? Це стосується українських компаній?
Згадайте ситуацію, коли польські фермери висипали зерно на кордоні. Ці затримки були пов’язані виключно з логістикою. Саме через ці проблеми постало питання про зменшення штрафів — адже деякі сторони використовували ці затримки як привід, щоб утримувати до 45% від суми контракту у вигляді штрафу. Чому так сталося? Через блокування на кордоні, виробники не могли своєчасно отримати комплектуючі або передати готову продукцію. Це напряму впливало на виконання контрактів і постачання критично важливих засобів.
Але, щоправда, є і ненадійні постачальники та виробники. Про це не можна замовчувати.
Україна не раз просила в США виділити ліцензії на виробництво ППО. Чи є в нас можливість розгорнути таке виробництво?
Давайте подивимось на ситуацію реально: ворог системно і прицільно б'є по наших об'єктах. Це не випадковість — у Росії діє широка агентурна мережа на території України, яка допомагає виявляти місця розташування підрозділів, типи озброєння, навіть маршрути переміщення. Вся ця інформація дозволяє їм грамотно планувати польоти дронів-камікадзе, зокрема Shahed, і обходити зони, де можуть бути засоби ППО. Саме тому ми маємо будувати глибоку, адаптивну систему захисту — і якнайшвидше.
Так, це велика задача, але вона абсолютно реалістична. І я переконаний: фокус варто змістити з США, які географічно захищені океанами, на Європу — нашого ближчого й більш зацікавленого союзника.
У Європі вже існують хороші зразки озброєння, зокрема системи ППО, які можна або масштабувати, або швидко модернізувати під наші потреби. Наприклад, коли хтось каже, що SAMP/T не здатен збивати балістичні ракети, я завжди нагадую: Patriot також спочатку не мав такої спроможності. Але завдяки масовому використанню і модернізаціям, він навчився це робити. Те ж саме стосується нової версії — SAMP/T NG. Вона точно зможе збивати балістику, якщо її правильно застосувати, накопичити бойовий досвід і вдосконалювати в процесі.
Що для цього потрібно? Щоб ЄС не просто погоджував поставки озброєння, а й виділяв кошти на їх адаптацію й модернізацію вже в умовах бойових дій. Так, це складна розмова, і так — для когось це звучить болісно: мовляв, Україна стає полігоном для випробувань. Але з іншого боку — це і є шлях розвитку. Ми можемо не просто використовувати зброю, а ставати партнерами в її вдосконаленні, створенні нових стандартів для всієї Європи.
Це не проблема — це можливість. І нею треба скористатися.
Насамкінець, пане Анатолію, ми пам’ятаємо проблему із США, щодо зупинки
обміну розвідувальною інформацію. Чи може Україна самотужки компенсувати втрату розвідувальних даних з боку США?
Ми значною мірою ігноруємо доступні можливості для отримання розвідданих. Наприклад, деякі європейські країни вже мають супутникові системи, здатні надавати цінну розвідувальну інформацію. Але навіть з урахуванням цього, Україна повинна розвивати власні спроможності в цій сфері.
У нас уже є безпілотні авіаційні комплекси, здатні діяти на відстані до 1000 км вглиб території ворога. Вони можуть збирати інформацію за допомогою оптичних систем або SAR (Synthetic Aperture Radar) радарів. Це не завжди в режимі реального часу, проте з точки зору стратегічного планування — це вагомий ресурс. США, найімовірніше, залишатимуться джерелом фінансування або послуг — тобто певні можливості вони надаватимуть за оплату. Але наша головна задача — вибудувати партнерство з Європою, вкладати кошти у власний військово-промисловий комплекс і закуповувати в США лише те, чого наразі не вистачає.
Ключ до успіху — це ставка на власні розробки, модернізація вже наявного та ефективна міжнародна кооперація.
