Під час повномасштабної війни Благодійний Фонд Сергія Притули зібрав сотні мільйонів доларів на потреби армії, а їхній "народний супутник" став унікальним прецедентом у світовій історії.
У розмові з "Апострофом" він розповів не лише про війну й технології, а й про те, як зробити державні інститути ефективнішими, про нову українську молодь, і про те, що допоможе українцям вистояти у затяжній війні.
– Сергію, думаєте, нам може загрожувати сторічна війна з Росією? Англія з Францією 100 років воювали, це була така серія сутичок. Може бути щось подібне у війні Росії проти України?
– Я думаю, що ми, мабуть, в контексті війни з Росією, уже давно перескочили той рубіж, який показувала Англія і Франція, тому що ми можемо згадати, як ми били росіян під Батогом, як Сагайдачний заходив в Москву, визвольні змагання в різні періоди й УНР, і УПА і так далі.
Це історія, яка, тягнеться дуже довго, вже століттями. Зараз багато хто з колег по цеху, та і військових каже: "Вирішальна битва". Я не впевнений, чесно кажучи. Це вирішальна битва сьогодення для нас, для тих, хто зараз живе в Україні, але ми не завжди можемо дивитися за горизонт, розуміти перспективу.
І я більше схильний до позиції, яку частина людей ретранслює, що допоки Росія, як суб'єкт на політичній карті світу існує в тому вигляді, як зараз, вона завжди буде загрозою. Це екзистенційний виклик. І наша справа – пережити цього монстра на схід від себе.
– Ви сказали за горизонт. Як тут не запитати про супутник? Супутник, який орендував фонд Сергія Притули, зараз працює?
– Ми його не орендували, ми його купили у фінської компанії ICEYE. Віцепрезидент цієї компанії пів року тому, даючи інтерв'ю, сказав: "У нас є сузір'я, там 48 супутників, але серед них є один особливий". Ми в Україні його називаємо "народний супутник". Він його називає "краудфандинговий супутник".
Тобто фіни з великим трепетом ставляться до цього супутника, який був придбаний за донати. Тобто такого прецеденту в історії світовій ще не було. Ми це зробили. І по сьогоднішній день ним успішно користується Головне управління розвідки.
Звіти про діяльність супутника регулярно можна знайти, погуглити в мережі, ГУР видає інформацію. Зрештою, піком вдячності ГУР в наш бік стало те, що за сприяння Головного управління розвідки, з фінансування компанії ICEYE і ініціативи нашого фонду в Національному історичному музеї понад пів року тривала експозиція.
Зараз ми виходимо на комунікацію з музеями в різних куточках України для того, щоб цю експозицію повозити. Там є макет супутника розміром один до одного, безліч фотознімків, які Головне управління розвідки передало. Розписані всі етапи еволюції життя цього супутника. Він досі на орбіті, він досі працює.
– Фінська компанія має сузір'я з понад 40 супутників. Я так розумію, що Україні потрібно більше для того, щоб мати власну далеку розвідку, правда?
– У мене є питання до держави, відверто кажучи, чому по сьогоднішній день у власності держави є тільки один супутник, той, на який наколядували люди.
Це не мої слова, це, власне, на сторінці на сайті Міністерства оборони України кілька місяців тому вийшла велика стаття про супутникові можливості нас і ворога, де було вказано, що Україна володіє одним супутником, це “народний супутник”, а Росія оперує сузір'ям у 200 супутників, які обслуговує 150 000 особового складу. Тобто ми, м'яко кажучи, дуже нерівноцінні у цьому протистоянні.
Так, звичайно, виручають наші партнери, і Сполучені Штати, Британія і так далі, вони діляться знімками, супутниковою розвідкою, але дуже важливим на полі бою є швидкість та передача інформації, логістика того самого знімку.
Якщо в тебе є свій супутник, то від моменту створення супутникового знімка, опрацювання аналітиками інформації, передачі в бригадну розвідку чи на корпус і так далі – це години. Якщо ми говоримо про передачу інформації від союзників – це доба, півтори, дві.
– 200 російських супутників, а плюс до того, ми ж з вами нещодавно почули, що росіяни можуть використовувати китайські супутники.
– Я думаю, що так воно і є. Якщо ми користуємося можливостями союзників, то хто забороняє росіянам користуватися можливостями своїх союзників. Тим більше вони за це платять.
– То що, “Фонд Притули” попрацює над другим супутником? З врахуванням того, що, будьмо відвертими, у нас держава часто пригальмовує у важливих питаннях.
– Промайнула наче метеоритом новина пару днів тому про те, що супутник “Січ-2”, який був запущений в січні 2022 року, згорів в шарах атмосфери. Я вірю в це на всі 100%. Там тільки один момент, на який не всі зважали. Супутник, який був відправлений на орбіту в січні 2022 року державними зусиллями, не передав жодного знімка. Жодного.
– А гроші ж витратили?
– Ну, і колосальні. У мене іноді складається враження, що треба приходити до якихось державних мужів і казати: "Дайте цей бюджет, ми його відменеджеримо, зробимо все, як треба".
Тобто, держава Україна за 34 роки незалежності відправила на орбіту цілих два супутники. “Січ-1” ще був за Кучми. Цей “Січ-2” відправили, він десь там лежав на складах, вирішили повернути Україні, що ми космічна держава. Ми ж забулися, що свого часу був “Морський старт”, відправляли супутники, “Південмаш”. Ну, як казав ще один класик: "Маємо, що маємо".
– Я чув таку аналітику, що Україні для того, щоб перемогти Росію, треба бути в п'ять разів ефективнішою. От що нам з цим робити, як ви вважаєте?
– Я думаю, що перше, державні інститути повинні переймати на себе практики, які є актуальними і ефективними у волонтерському і навіть бізнес-середовищі. Якщо глянути навіть поверхнево на роботу найбільш медійних структур в складі Сил оборони України – Хартія, Трійка, Азов, – там застосовуються бізнесові підходи в розбудові структур, в управлінні, в рекрутингу і так далі. Воно працює і це ефективно.
Прозорість, швидкість прийняття рішення, підзвітність, які притаманні волонтерському середовищу, мають бути взяті на озброєння державними структурами. Інститут репутації – от ще що важливо. Тобто, якщо ми візьмемо зараз волонтерство, бізнес і держуправління, то єдина структура з цих трьох, яка нехтує репутаційною історією, це державна сторона.
– Це тому, що там посадовці постійно змінюються? Ну, і їм наплювати.
– Власне, відсутність відповідальності, відсутність страху репутаційного ризику. Тобто у волонтерстві, якщо тобі припиняють довіряти, а довіра втрачається через втрату репутації, ти вже все, ти ні на що не спроможний. Від тебе відвертаються донори і ти вже зникаєш.
У випадку з нашими чиновниками все максимально просто і жахливо. Нафакапив, ну і що? У суспільстві по сьогоднішній день немає гострого відчуття, що бюджетні кошти – це твої кошти. Тобто, якщо людина донатить волонтеру на виконання якогось замовлення військових, людина просить звіт, бо людина дала свої гроші.
Коли за людину податки сплатив роботодавець, і людина не відчула, що в неї ці гроші забрали й віддали в державний бюджет, людина не завжди напружується, щоб спитати з чиновника, як ти менеджериш мої кошти. Це разюча різниця і дуже прикро, що так є, тому що чиновник має бути максимально підзвітний завжди.
Я не кажу, що навіть за цих умов, ми не є ефективними, тому що Україна показує неймовірну живучість. Я страшенно пишаюся нашою країною. В 22-му році ніхто ж в нас не вірив. І складалося навіть враження потім, що в нас і далі не вірили.
А що відбулося за останніх три з половиною роки? Фантастика. Три з половиною роки тому наших солдатів на полігонах в Британії, Німеччині і Польщі вишколювали інструктори НАТО. Зараз ми вчимо НАТО. Тобто в нас є унікальна експертиза сучасної війни, якою володіє тільки Росія і частково Північна Корея.
І зараз до нас стоїть черга, тому що зальоти безпілотників в скандинавські країни, в країни Балтії, в Польщу, це все-таки дзвіночки, дзвіночки, дзвіночки. І вони зараз почали рухатися.
– Я дивився бюджет Міністерства війни США на наступний рік і там серед якихось божевільних цифр на допомогу Україні виділено 500 млн. Ніби 500 млн – велика сума, але коли відчуваєш цю пропорцію, це явно не ті ресурси, які вільний світ міг би виділити для того, щоб допомогти Україні.
– Так, наприклад, наш фонд акумулював за 3,5 роки понад 300 млн доларів. Ми на шляху до тої цифри, яку заклали на 2026 рік в Міністерстві війни США, але тут інша справа.
Тут не настільки критично важливо, скільки американці власних коштів закладають в оборонний бюджет на наступний рік, як добра воля американців продавати свою зброю, байдуже за чиї кошти для України. І в цьому випадку наші європейські партнери, дай їм Боже здоров'я, виділяють колосальні бюджети на те, щоб держава Україна мала спроможність себе захистити, ба більше, проводити дуже круті акції на території ворога.
Коли ми говоримо про ефективність, що нам треба бути в п'ять разів ефективніше, ми бачимо, що всі 100500 пакетів санкцій, які ввела спільнота світова проти Росії, не є настільки дієвими, як би нам хотілося. Введення санкцій проти банків, машинобудування, нафтопереробки і так далі може давати результат через рік, півтора, два, три.
Нанесення ударів українськими безпілотниками по нафтопереробній промисловості Російської Федерації дає результат вже і зараз. Це санкції з боку України, це найефективніші санкції. Це історія, яка має мати продовження, стати системною і вибивати, вибивати, вибивати. Що відбулося за останній час? Перше, половина всіх доходів Росії – це нафтопродукти, газ і так далі. Ми вибили близько 40% спроможності у них зараз нафтопереробної, це означає менше коштів надходить до державного бюджету.
Це обертається в те, що якщо раніше за підписання контракту якомусь лопуху русскому, який йде на СВО, платили 3 млн, зараз в різних регіонах просто рухнули ці виплати. Білгородська область, там платили 800 тис, зараз 500 тис. Якийсь Ямала-Ненецький округ – платили 3 млн, зараз 1,9 млн. І в багатьох інших регіонах воно падає. Тобто чим менше грошей, тим менша привабливість для росіянина підписувати цей контракт. Це перше.
Друге, зменшився бюджет на обороні закупівлі у росіян. Зменшились кошти на закупівлю підсанкційних товарів. Це працює, це абсолютно робоча схема.
– Я думаю, що більшість українців хочуть з'ясувати те, з чого я починав. Як спинити це безумство – війну Росії проти України й що для цього мають зробити українці? До речі, не лише ті, хто в Україні, а й ті, хто за кордоном. Часто, мені здається, ми їх дещо відсікаємо.
– Це не ми їх відсікаємо. На жаль, держава робить багато хибних кроків в бік українців, які живуть за межами України. І ніяк ця історія не фікситься.
Були кроки, коли, наприклад, людину, яка виїхала 10 років тому з України і людину, яка перетнула Тису, ставили в один рядок зі скасуванням консульських сервісів. І це дуже боляче вдарило саме по тих людях, які переймаються долею України, які виділяють кошти і так далі, і так далі, займаються адвокацією в тих країнах, в яких живуть, це було погано.
Створення Міністерства єдності, чи як воно там називається, я поняття не маю, існує воно, не існує. Просто, щоб що, які результати, тобто дайте помацати, який KPI у вас. Це все насправді дуже комічно.
Проте на моїй пам'яті, як українця, я спостерігав з плином часу, як зникали українські діаспори в різних країнах. Як 400 тисячна діаспора в штаті Парана в Бразилії асимілювалась, як 300 тисяч українців в Буенос-Айресі й у прилеглих містечках асимілювалися, як 80 тисяч українців в румунському прикордонні асимілювалися.
Вони зникли, вони стали частиною тамтешнього суспільства з якимось спогадом теплим про походження своє, але вони не є тими людьми, не є інструментом в руках української держави провадити ті чи інші політики на території інших країн з вигодою для себе.
Я спілкувався нещодавно з польськими колегами і сказав, що в мене є велика мрія. Вони запиталися яка, я сказав: "Українська фракція в польському сеймі". А поляки сказали, що це хороша ідея. Їх це не лякає, тому що є арабська фракція в Кнесеті, є шведська фракція в фінському парламенті.
Нормальні країни розуміють на рівні урядів, що їм набагато краще контролювати національні меншини, якщо вони максимально об'єднані до спільного знаменника, а на не з кожним окремо вести розмову. Тому цей трек ще колись, мені здається, буде дуже-дуже актуальним, якщо знайдеться хтось, хто візьме на себе лідерство.
– Чи ми можемо розбурхати сентимент до України у людей, які виїхали? Кажуть, українців по світу може бути 60 млн. І цей сентимент має працювати таким чином: “Дорогі друзі, переможемо у війні, місця в Україні і можливостей для розвитку, для бізнесу, для навчання буде всім”.
– Я боюся, що це трошки утопічно, позаяк дуже важко викликати якусь емоцію, яка пов'язана у нас тут з війною, у людей, які не відчувають щоденно цього жаху.
Так, вони переймаються, так, вони співчувають, але одна справа, коли ти переймаєшся, співчуваєш, і це частинка твоєї щоденної якоїсь турботи про Україну, яка за тисячі кілометрів. Інша справа, коли ти кожного дня береш дітей, спускаєшся в бомбосховище.
Ба більше, навіть всередині країни ми бачимо той вайб, який дуже дратує військових, які повертаються, наприклад, в тил на тиждень-два відпустки побути з сім'єю і родиною, які бачать, що є багато людей, яких війна наче не стосується. Це дуже складне питання, в якому дуже важко знайти єдину правильну відповідь, чому так відбувається.
Як же не нарватися в цьому інтерв'ю на хейт від озвученого? Які є маркери війни для суспільства, яке потерпає від війни? Це різні обмеження. Це обмеження на пересування, це картковий режим, ліміт на хліб, інші критичні продукти, це ліміт на пальне, на багато чого іншого. Чи відчуває Україна зараз ці ліміти?
– Слухайте, а ми тут не наткнулися на ключову відмінність між світом, який вже звик жити добре, а я українців відношу до такого світу. Українці звикли до комфорту. Водночас орда, яка на нас іде, там умови життя значно гірші, я не кажу про Москву і Санкт-Петербург. Якщо взяти російську глибинку, мені здається, це на них не дуже вплине, ви ж знаєте цей російський анекдот: "Папа, так ты будешь меньше пить? Нет, сыночек, ты будеш менше кушать".
– Я повністю з вами погоджуюся. Росія на рівні умовної Калуги, Норильська і Мурманська – це не ті території, не ті люди, дискомфорт яких спричинить, наприклад, зупинку бойових дій, бо Путін відчує там жах свого суспільства. Та ні, їм наплювати. Та і цим рабам так само, їм було наказано здихати, вони будуть здихати. Це єдина країна на планеті Земля, в якої є фраза “затянуть пояса”. Я об'їздив півсвіту, я ніде не чув подібного виразу. Ні в Британії, ні в Америці, ні в Європі.
Це тупо кацапська історія, яка означає: будемо менше жерти, обмежимо себе, “но есть царь-батюшка, воля государева, значит будем погибать”. Як би не було, але навіть мобілізаційні процеси в Москві і Санкт-Петербурзі на мінімалках, для того, щоб столиця і друга столиця не відчували дискомфорту, пов'язаного з війною.
Не буде пального на заправках в Башкортостані, на Поволжі, на Кавказі, в Краснодарському краї і так далі, але в Москві він буде, тому що там все, там всі бабки, там центр прийняття рішень. Поки Москва буде жити в комфорті, доти війна буде тривати. Тому вибивати їхні потужності – це must have, але з Москвою і Пітером треба щось робити.
– Що саме, до речі?
– За цих три з половиною роки я чув кілька сценаріїв, які, на перший погляд, здавалися фантастичними, але після того, що Сили оборони України виробляють на полі бою і поза ним, я вже вірю в будь-яку фантастику. Тому без зайвих спойлерів, але є дуже цікаві сценарії, які можуть бути задіяні.
– Себто, москвичі і мешканці Санкт-Петербурга можуть напряму відчути цю війну?
– Можуть і мають, причому не завжди нашими руками. Знаєте, у чому мій клопіт? Я є носієм подекуди такої цікавої інформації, про яку я не можу розказати, а так хочеться, страшне.
Дивіться, спілкуюся вчора з начальником штабу одної великої структури в Силах оборони і він мені розказує, як атака бронетанковою групою була і вони не доїхали до лінії бойового зіткнення. Тобто їх розмотали ще по дорозі.
– Наші безпілотники?
– Там куражились всі. Арта, безпілотка і так далі. І ми ж розуміємо, що росіяни теж еволюціонують. Вони хоч і йдуть напролом цими танковими колонами, але вивчають попередній негативний для себе досвід і роблять апгрейд всього, з чим вони йдуть.
І тут мені розказують про певну тактику застосування певних засобів ураження, про що я раніше не чув. Просто креативне і копієчне рішення насправді, воно лежить на поверхні, але от ці першими здогадалися. Дешеві, але ефективні рішення – це наше все станом на сьогодні.
Я зараз говорю насамперед про історію збиття шахедів. Коли в Польщу залетіли 20 шахедів і вони підняли F-35 і ракетою за 1,2 млн доларів збивали шахед вартістю 150 тис доларів. По-багатому, чесно кажучи. Наш фонд зараз купує дрони для шахедів в ціновому розльоті від, здається, 80 до 200 з копійками тисяч грн. Звичайно, там різний рівень ефективності, але реально тішить те, що в Україні вже сформувався пул виробників, частина з яких законтрактована державою, тобто волонтерські організації практично не залазять.
І зараз є кілька технічних рішень, на які ми молимося, тому що це про цифровий зв'язок, це про автозахоплення цілі, дуже якісне. І я можу навіть розказати такий ексклюзивчик, ніде про це не розказував. Група спеціалістів нашого фонду за погодженням, звичайно, з військовими виїжджає у Сумську чи Чернігівську, зараз боюсь помилитися, область. Як це все працює? Стоїть екіпаж військових, які збивають шахеди. Ми знаємо, чим вони користуються. Поряд стоять, умовно, мої хлопці, з залученням спеціалістів компанії-виробника з іншим виробом. Радар, радарне поле, летять шахеди.
Ми піднімаємо безпілотник виробника, в якого ми збираємось контрактувати і виходимо на коридор валить шахед. У цей момент в коридор врізається інший дрон від військових наших.
– Конкуренція?
– Ні, це не конкуренція, це офігенна історія, коли на один шахед вилітає кілька дронів. Значить, точно гахнуть. Значить, вилітає дрон-перехоплювач військових, які стоять за 100 м від нашого екіпажу.
– А це для вас неочікувано було, так?
– Ми підозрювали, що це може бути, але так воно в динаміці відбувається. Тобто ми в цей момент з перехоплювача стаємо просто засобом об'єктивного контролю.
Ми спостерігаємо, як цей дрон несеться на шахед, підлітає до шахеда, керований підрив і за 100 м від нашого екіпажу – овація, ура, є збиття, люди ставлять пташечку, є збиття, а ми ж летимо. І що ми бачимо як об'єктивний контроль? Шахед, по якому відбувся підрив, знизився і пішов далі.
Що ми робимо з цією інформацією? Перше, ми долетіли і добили, друге, ми передали цю інформацію військовим і дописали: "Поспілкуйтеся, будь ласка, з виробником, хай додасть БЧ". Тобто бойової частини недостатньо для того, щоб напевно збити це.
Це історія взаємин військових, виробників, волонтерів, які йдуть під знаком плюс. Тобто ми бачимо проблему, ми семафоримо про неї, але ще раз кажу, крутість полягає в тому, що ми виробляємо на паралельному курсі, зараз наш фонд спілкується, щоб не збрехати, з десятком виробників.
Частину з них — ми вісім точно засобів контрактуємо, передаємо в підрозділи, які займаються збиттям шахедів. Більше того, ми бачимо проблему на інших ділянках і саме тому ми фондом відкрили вже свій навчальний центр. Це попри те, що ми три роки співпрацюємо з військовою школою “Боривітер” і туди залили дуже багато ресурсів і це дає результат, але нам вже цього не вистачає.
– Ви екіпажі готуєте?
– Так, у нас тиждень тому відбувся перший випуск, перших чотири екіпажі, 12 операторів, які, власне, саме по антишахедній лінії були нами підготовлені, двотижневі курси, вже повернулися, вже з БР-ками.
– Зараз потрібно дуже багато різних безпілотників, щоб вони роями працювали.
– Ройове застосування, поки що нема його. Все залежить все-таки від кількості операторів для того, щоб була видимість там цього рою.
Але рано чи пізно, сподіваюся, з'явиться. Просто ми про рої говоримо вже останніх років два, на горизонті перспективи не зовсім видно.
– Це тому, що виробники не встигають виробляти?
– Та ні, це якісь технічні рішення, які лежать за межами моєї компетенції, ми готові купувати, умовно кажучи. Якщо так, ставте техзавдання виробникам.
Проте я буквально пару днів тому почув фразу про те, що міністр оборони сказав, що у 2026 році держава зможе виготовити, поставити 20 млн дронів. І мені так перегукнулося з груднем 23-го, коли президент України на пресконференції сказав, що у 2024 році держава видасть на фронт мільйон дронів.
Ті, хто його не дуже любить, почали закидувати йому мільярд дерев, які він мав висадити і так далі, брати на кпини, висміювати. Мене це трошки бентежить, бо якби не було, але це президент воюючої країни й мішати з лайном свого Верховного головнокомандувача під час війни – це така собі історія.
Ми станом на грудень 2023 року, оперуючи аналітикою і нашим баченням ринку, зрозуміли, що буде більше ніж мільйон у 2024 році. На кінець 2024 року Міноборони відзвітувало чи то про 1,5, чи то про 1,7 млн. Я вже не пригадую, але очевидно, що більше в півтора раза, ніж було очікувано. Зараз, коли заявляють про 20 млн дронів, які можуть бути вироблені державою, виробниками в державі і не тільки, я схильний вірити цій цифрі, але за однієї умови – гроші. Будуть гроші – будуть дрони.
– Що ви відчуваєте, коли “Фонд Притули” зібрав, умовно, 1,5 млрд грн, наприклад, на тепловізори, так? Чи на що ви зараз, до речі, збираєте?
– Ми зараз збираємо на все. У нас на паралельному курсі є два десятки різних проєктів, якщо ми говоримо про проєктні історії. Ну і плюс поточка. З поточки ми купуємо старлінки, генератори, зарядні пристрої, планшети, мавіки, тактичну медицину і так далі.
Є проєкти – закупівля перехоплювачів розвідувальних російських БПЛА, закупівля перехоплювачів шахедів, на кейсеваки закрили зараз збір і так далі. Тобто дуже багато.
– Ви на якийсь проєкт зібрали 1,5 млрд. Водночас ви чуєте, що зникли десь 1,5 млрд і справу закрили за давністю термінів розслідування. Винних немає. Які у вас відчуття? І до того ж у нас дискусія оця: "Хлопці і дівчата, нащо ви оце все? Після війни будемо розбиратися".
– Це не просто складне питання. Річ у тому, що від людей з громадського сектору багато хто очікує, що вони на паралельному курсі можуть закривати різні ніші. А людський ресурс є вичерпний і часу, енергії, зусиль не вистачає, щоб розірватися дуже часто на різні боки.
Я неодноразово бачив, коли одні й ті самі люди вирішують кілька задач на паралельному курсі. Тобто у нас була грядка з 2014 року людей, які займались допомогою армії. А потім приходить коронавірус і з'являються ініціативи для того, щоб захистити лікарів, забезпечити лікарні й так далі. І кого я бачу серед тих людей, які цим займаються? Та тих самих, які й армією займалися.
А потім треба піти й захистити історичну будівлю в Києві від того, щоб її не знесли якісь люди, яких в упор не бачить пан Кличко. І виходять ті самі люди, яким не байдуже, які були проактивні. Ну, хто везе, на тому возять. Прийшов час для появи людей, які мають підпирати знизу, тому що, ще раз повторюсь, людський ресурс вичерпний.
Коли я прийшов на площу перед театром Франка [на протести щодо НАБУ та САП влітку 2025 року, – прим. ред.], я відчув дещо цікаве всередині себе. Я знаю поіменно й особисто людей, які здатні вивести людей на вулицю в нашій країні. Частина з них, на жаль, як Рома Ратушний, як Паша Петриченко, вже загинули. Частина воює зараз в складі різних підрозділів Сил оборони.
І тут я приходжу і бачу, що з'явилося середовище без чітких лідерів, але з вайбом, який би ніколи не з'явився в Україні, якби не було Помаранчевої революції, Революції гідності. І це насправді вселяє віру в суспільство, в майбутнє, людям не байдуже. І ця історія буде наростати.
І тут, знову ж таки, ми повертаємось до кількох ключових речей, серед яких першим є інститут репутації. Друге – це інститут репутації крізь призму політичних змагань у країні. Політики, лідери громадської думки мають нести відповідальність за те, кого вони підтягують на ті чи інші посади.
Тому що, ну, на жаль, ми бачимо розклади, коли абсолютне лайно з'являється в списках тої чи іншої партії, потім приходить на ті чи інші посади, доривається до якоїсь влади, мікрофона і так далі, і спускає якісь наративи, які є шкідливими в українському суспільстві.
– Це тому, що лайно встигло грошей заробити?
– Це тому, що лайно зазвичай липне до іншого лайна. Так, на жаль, воно трапляється.
– Те, що ви сказали, що ви відчули новий імпульс у людей, які вийшли з картонками, це ж вийшли вже діти тих, хто робили Помаранчеву і Революцію гідності.
– Мені 44 роки, до мене підходили… Трошки дискомфортна ця історія, ти приходиш на виявлення своєї громадської думки, а до тебе підходять хлопці, дівчата, яким 17, 18, 20 років, можна сфоткатися? Ну, звичайно, що можна сфоткатися, але це майже ровесники мого сина, йому стукнуло два тижні тому 17 років.
Я вже на них дивлюся, як на дітей, а чужих дітей не буває. І я ними пишаюся, і мені завжди хочеться, знаєте, їх якимось таким невидимим щитом прикрити, тому що вони на етапі формування і дуже залежать від якоїсь думки з тих чи інших бульбашок.
Мені так прикро, коли дорослі люди, мої ровесники чи ще старші, зневажають ось цю молодь, говорячи фразами: "Вони навіть не розуміють, куди вони вийшли, за що вони вийшли, вони навіть не знають, як та абревіатура розшифровується". Це ті ж самі люди, які перед цим казали: "Боже, як наші діти подорослішали під час війни". Так ти або хрестик зніми, або труси вдінь.
Я балакаю з цими хлопцями і дівчатами. Кожного місяця я зустрічаюся зі студентськими колективами в різних куточках України. Мені надзвичайно цікаво спілкуватися з сучасною українською молоддю. По-перше, для того, щоб не відриватись від реальності. По-друге, вони шукають якогось орієнтира. Держава його їм не дає.
У нас у вересні з країни виїхало 50 тис хлопців віком 18-22, заїхало 20 тис, мінус 30 тис ось цього нашого майбутнього. Я зараз відкидаю в бік навіть там справи потенційної мобілізації. З цих 30 тис, я переконаний, що левова частка вже працювали. Це не просто виїхало 30 тис хлопців. Це виїхало 30 тис людей, з яких хтось працював, як в мене на подкасті звукачом – 22 роки, виїхав хлопець. У Рівному закрився ресторан, тому що за два тижні виїхало 10 працівників, 10 людей виїхали. Власник закрив бізнес. А це були люди, які, заробляли гроші, платили податки, працювали.
Такі недолугі частково з погляду держави, економіки й всього іншого рішення можуть принести певні бенефіти для влади в політичному сегменті, але…
– Протестний сегмент зменшується, ви маєте на увазі?
– Зменшується протестний сегмент, збільшується привабливість в очах батьків цих хлопців і самих хлопців, що дали можливість…
– Скажіть, будь ласка, в цій ситуації, коли іде затяжна війна, ми могли б запропонувати цій молоді?
– Держава має виходити на певні платформи спілкування з кожним сегментом суспільства і говорити щиро, відверто і прямо. Тобто, в чому прикол і різниця між і державними інститутами? Одні працюють жваво, підзвітно, прозоро, альтруїстично, інші – займаються самозбереженням.
Ніхто з владних кабінетів не може виходити і прямо просто говорити. Одним казати, що дивіться, ваше матеріальне становище найближчих років п'ять не покращиться. Такі, на жаль, жорстокі реалії життя. До молодняка ніхто не приходить і не гарантує щось.
У мене в межах двох тижнів відбулося спілкування зі студентами Дніпровської політехніки й зі студентами університету Пенсильванії, українцями, які навчаються в Сполучених Штатах. І в тих, і в тих, незалежно від того, що між ними дистанція в тисячі кілометрів, одні й ті самі виклики й переживання. Що на горизонті? Яка перспектива?
Тільки ті, які в Дніпрі, хочуть, щоб держава їм сказала, що все буде ок для того, щоб вони не виїхали з України, а ті, які у Філадельфії, чекають, що держава скаже, що все буде ок, щоб повернутися.
– Думаєте, повернуться?
– З тих молодих людей, з якими я спілкувався у Філадельфії, я завжди говорю: "Скажіть мені, хто не збирається повернутися". І половина підняла лапку і сказала: "Ми не повернемося". І навели аргументацію чому. А половина в режимі stand-by, дуже хочуть повертатися.
Навіть бульбашка моїх знайомих, у кого діти навчаються за межами України, є сила силенна, тих, які хочуть повернутися. Але я не впевнений, що їхній приклад є релевантний до широкого загалу. Маю великий острах того, що більшість не буде повертатися, якщо держава не вийде на чесний діалог з цими людьми. А вони реально дуже класні, дуже круті. Нам не можна їх втрачати в принципі.
– А держава – це хто? Не може ж президент з усіма розмовляти.
– Чому? Має говорити президент, має говорити уряд, має говорити парламент, мають говорити відповідні міністерства. Всі мають говорити. Тобто всі, хто корелюється з поняттям держава, має виходити й спілкуватися з людьми. Не як з дурачками, вибачте, як це подекуди буває.
Ми вже сьогодні згадали протестні історії проти САП і НАБУ. А ви взагалі пам'ятаєте, куди зашили правку? В закон який стосувався інтересів родин воїнів, які пропали безвісти. Вершина цинізму.
Мене дуже гнітить це хамство на різних рівнях. Суспільство повинно видозмінюватися так чи інак, якщо ми хочемо еволюціонувати й вижити. Я не знаю, що має трапитися в країні для того, щоб ми почали спілкуватися один з одним з більшою повагою. Слово гідність в українській мові – не просто так. Ми революцію навіть гідності свого часу зробили, тому що нас не влаштовували якісь взаємовідносини високих кабінетів з народом.
І ми якось відкочуємося в якихось речах, і ти намагаєшся це все якось тримати і це все трохи демотивує, відверто кажучи. Але потім ти повертаєшся у свою бульбашку, де немає байдужих, де люди рубаються не з 22-го навіть, а з 2014 року, які ведуть за собою, які бережуть інших людей, де з'являються інновації, які є провідними у світі. Тобто сила України, яку ти можеш бачити, відчути, помацати руками й бути частинкою цього. І це в різних проявах.
Я можу мати величезне розчарування, коли зранку завожу дітей до школи, садочку і заходжу в кав'ярню. Зазвичай це десь близько 8:50 ранку. Я беру своє еспресо, сідаю за столик, відкриваю стрічку новин. Впродовж тижня двічі ця ситуація повторилася. Нас четверо в кав'ярні. 9:00 ранку, загальнонаціональна хвилина мовчання. Про це кажуть через колонку в закладі. Стаю я, стає хлопчина поряд зі мною, стоять працівники закладу.
Ось цей зайчик, якому 17, і ось цей дядя, якому 45, вони не стають. Через тиждень ось ця дівчинка, якій 25 і ось цей мужик, якому під 50, вони не стають. В них немає навушників у вухах, щоб зробити вигляд, що вони не чули. Плюс вони бачать, що інші стають. Вони демонстративно не стають. Вони сьорбають своє капучино і втикають у телефони.
І коли я стою, я відчуваю, що мене трусить. Не тому, що мені важко стояти, а тому, що мені так прикро, тому що мої друзі загинули, люди, яких я любив. І ти, мразота, навіть не можеш підняти свою дупу для того, щоб висловити шану до цих людей, до їхньої жертви. Може у твоєму оточенні ніхто не загинув і тому тобі легше, і тому тебе не зачіпає.
З іншого боку, я у відрядженні виїжджаю зі Львова, вулиця Стрийська. Це на виїзді з міста, широка вулиця, дві смуги туди, дві смуги сюди. 9:00 ранку. На аварійки всі перейшли, зупинилися всі смуги, вийшли з машин. Я виходжу. Я не знаю, як описати те, що ти в цей момент відчуваєш, бо тебе пронизує якийсь мільярд голок, тому що це гробова тиша, чути цей відлік хронометра. І ти відчуваєш себе частиною чогось надзвичайного, великого, потужного, зі спільним знаменником.
І коли я дивлюся на цього пацана 17 років, який не стає під час цієї хвилини, мені прикро за нього і за його батьків, тому що вони свідомо відрізають його від ось цієї спільноти, яка є неймовірно крутою, потужною, об'єднаною. І з цим щось треба робити.
– Як тим людям, які, як волонтери, як військові, як захисники, як політики, які роблять якісь корисні речі, витримати і перемогти в цій війні?
– Я не хочу розчарувати якимось пафосом чи рожевими поні і єдинорогами, але сила в любові і взаємопідтримці. Турбота, опіка один про одного, плече підтримки, воно дуже насправді допомагає. І маленькі речі, які роблять велику справу.
Вчора ми ходили з дітьми на виставку цю Ukraine Wow на залізничному вокзалі, 14-та платформа. Неймовірно крута виставка, демонстрація української сили, могутності, потужності. І в мене Стефанія, їй чотири роки, ми йдемо на залізничний, там зазвичай на південному вокзалі військові є, приїжджають, від'їжджають. І в мене дитина кричить: "Солдат, солдат, дивись на мене". Військовослужбовець пив каву. Махає дитині. Дитина – руку на серце. Дякую за службу. Мить, але яка сильна.
