26 квітня виповнюється 31 рік з дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції. У цей день 1986 року на четвертому енергоблоці станції сталося кілька вибухів. Із зони ураження евакуювали близько 200 тисяч осіб. З 600 тисяч ліквідаторів 10% померло, ще 165 тисяч стали інвалідами.
Аварія на ЧАЕС стала найбільшою в історії атомної енергетики. За масштабами її можна порівняти тільки з катастрофою на АЕС "Фукусіма-1" в Японії в березні 2011 року.
Напередодні річниці трагедії "Апостроф" поговорив з людьми, які через 30 років продовжують ходити в зону – за враженнями, екстримом і просто тому, що їх туди тягне.
Вадим Клівинський, Київ, 28 років:
Я був у зоні багато разів. Якщо бути точним, то 46. У перший раз поїхав туди в жовтні 2013 року, офіційно, з екскурсією. Але екскурсоводи зовсім мало показують. Наприклад, у Прип'яті можна погуляти всього дві або дві з половиною години, не можна заходити в покинуті будинки. Мені так не подобається, тому в лютому 2014 року я почав їздити в зону сам, нелегально.
До Чорнобиля я теж любив ходити по покинутих домівках і підземеллях. А в 2012 році натрапив на блог одного хлопця, який розповідав про свої нелегальні походи в зону. Я загорівся і почав шукати інформацію. Цілий рік читав форуми і тільки потім вперше пішов.
Мені зовсім не було страшно. Коли йшов з групою, нам пояснили, що будуть водити тільки по незараженим місцях. Коли зібрався йти нелегально, купив дозиметр. У інтернеті познайомився з хлопцем з Вінниці, і ми вирішили йти разом. Він приїхав до мене додому, і ми складали маршрут. Найважче було знайти місце "заходу" в зону. Ми знали, що в популярних місцях сидять міліцейські засідки, а де знаходяться непопулярні – було незрозуміло. Довго шукали місце, але в підсумку знайшли.
Перший похід тривав три дні. Це був лютий, а у нас - ні спорядження, ні горілки, ні спальників. Йшли зі звичайними рюкзаками. Дорогою палили вогнища, ночували на горищах покинутих будинків, загорнувшись у ковдри. Було холодно.
Того разу ми не дійшли до Прип'яті. Дійшли тільки до "Дуги" (радіолокаційна станція, яка могла відслідковувати пуск балістичних ракет, - "Апостроф"). Коли йшли селами, було сумно. Неможливо не представляти, як люди в поспіху залишали ці будинки і вже ніколи в них не повернулися.
Нічого незрозумілого я в зоні не бачив. Але часто траплялися тварини, яких не зустрінеш в звичайному житті. Пам'ятаю, у першому ж поході ми вночі в поле нарвалися на кабанів. Вони почали хрюкати, тікали від нас, а ми від них. Тоді було страшно. Іншого разу нас оточили вовки, довелося розпалювати велике багаття. Якось за Прип'яттю ми майже впритул зустрілися з вовком. Він дивився на нас секунд десять, а потім втік. Ще зустрічали лосів, оленів, єнотів, борсуків. Один раз цілий табун коней Пржевальського не давав всю ніч відійти від поваленого дерева. Ми боялися, що вони нас затопчуть, і до світанку стояли на місці.
Я не ходжу до сіл, де живуть самосели, тому ніколи з ними не зустрічався. Але часто бачив металістів, які нелегально пиляють в золі метал. Про них розповідають жахи, але мені вони нічого поганого не зробили. Навпаки, радили, куди краще не висовуватися, щоб не попастися патрулю.
Поліція ловила мене вісім разів. Нічого страшного в цьому немає. Стандартна процедура – огляд речей, перевірка документів за базою, оформлення протоколу. Потім відвозять або на автостанцію, або на КПП.
У середньому мій похід в зону триває п'ять-шість днів. Найдовший був 12 днів. Ми гуляли Прип'яттю, ходили через залізничний міст на лівий берег, дивилися там села, побували на звалищі техніки в Буряковці. Три чи чотири дні тоді була погана погода – дощ і град, і ми майже не виходили з квартири в Прип'яті.
У місті у нас є кілька "своїх" квартир. Там чисто, ми їх повністю обставили. Принесли меблі з інших квартир – ліжка, шафи, тумбочки. За межами Прип'яті спимо, в основному, на горищах будинків у селах. На перших поверхах ночувати небезпечно: знайомих, які так робили, якось намагалася атакувати рись. Прямо в будинок встрибнула.
Коли йдеш з людиною в зону, потрібно пам'ятати, що вона може проявити себе не так, як зазвичай. Ви постійно ховаєтеся від патрулів, зустрічаєте диких тварин, несете важкі рюкзаки, багато ходите. Загалом, живете в постійному стресі і втомі. У таких умовах характер проявляється по повній.
Я знаю зону вздовж і впоперек, але мене все одно тягне назад. Ніби і був в кожному її куточку, а все одно хочеться поїхати знову. Це відбувається з усіма, хто там був. Чому – пояснити складно.
Крім Чорнобиля, є багато занедбаних місць, де мені хотілося б побувати. Наприклад, Орбіта – недобудоване місто атомників під Черкасами. Там усього сім будинків та один магазин. Одеські катакомби. Але не та частина, яку водять екскурсії. Мені цікаві закриті місця.
Валерій Антонов, Миколаїв, 39 років:
Зона зацікавила мене ще у дитинстві. Добре пам'ятаю, як вперше почув про Чорнобиль. Тоді сталася аварія, і по телевізору показували евакуацію і ліквідацію. Вже тоді я зрозумів, що обов'язково поїду до Прип'яті.
Я був у зоні раз десять, але мені не набридає. Вожу туди екскурсії, але грошей на Чорнобилі не заробляю. Усе, що платять люди, йде на паливо та оформлення документів. Часто я теж фінансово беру участь в поїздці, на рівних з групою. Ми, до речі, їздимо в зону легально і на машинах, а не пішки. Але ходимо не тільки по тих місцях, у яких бувають офіційні екскурсії.
Коли приїхав у зону вперше, було відчуття, що я повернувся додому. Не можу навіть пояснити, чому так. Коли йдеш зоною, здається, що відкриваються двері в дитинство, хоча в дитинстві, звичайно, нічого подібного не було. Напевно, це щось з минулих життів або позамежного. Туди постійно тягне.
Чорнобиль – місце, у якому людський вплив обмежений. Так, там є персонал зони та енергоблоку, але в цілому людей мало. І всі, починаючи від природи і закінчуючи будівлями, говорить про те, що людина там непотрібна. Зона самодостатня, і коли я приїжджаю туди, здається, що приїхав в гості до старого друга.
У зоні відбувається багато незрозумілих речей. Пам'ятаю, якось залишився один, без групи, і спустився до підземної стоянки. Я опинився у місці, що нагадує каньйон. Це складно пояснити, але я явно відчував, що за мною хтось уважно спостерігає.
У зоні неможливо два рази пройти по одному і тому ж місцю. Якось ми з групою піднімалися на дах 16-поверхівки. Дорогою назад я йшов останнім і раптом помітив на підлозі стару листівку. Я впевнений, що по дорозі нагору її не було. І хлопці її не бачили. Я підняв листівку і подарував її людині, яка раніше жила у цьому будинку.
Якось повз нас з групою пройшла зграя вовків – голів десять, напевно. Між нами було не більше 50 метрів. Ні до, ні після в цьому місці ми жодного разу не бачили тварин, хоча, судячи з усього, вовки там живуть. Хіба це не дивно?
Якби я міг, жив би не в Миколаєві, а в зоні. Так, там майже немає людей, але навіщо мені люди? У Миколаєві їх багато, але іноді ти відчуваєш себе більш самотнім, ніж у зоні.
Моє улюблене місце – річковий вокзал. З нього відкривається гарний вид на затоку Прип'яті, там тихо і спокійно, немає вітру. Мені дуже подобається там бувати.
Олексій Черонко, Білорусь, 24 роки:
У дитинстві я дивився одне старе відео, у якому показували графіті в Прип'яті. Мені дуже сподобався трек з ролика. Це була група Portished, я слухаю її досі.
Відео мене зачепило, але цілі їхати в Чорнобиль після нього не було. А потім я почав цікавитися цією темою все сильніше. Дивився документальні фільми, читав книги, створив "ВКонтакте" групу, присвячену Чорнобилю. Коли вона стала однією з найбільших в соцмережі, я зрозумів, що просто зобов'язаний з'їздити в зону.
Усього я був там двічі в 2012 і 2013 роках. Кожного разу їздив один, хоча вже знав багатьох людей, пов'язаних з Чорнобилем.
Як зараз пам'ятаю момент, коли побачив четвертий енергоблок і саркофаг. Це неймовірні споруди, та коли ти їх бачиш, відчуваєш тільки одне – захоплення.
У першу поїздку я в основному дивився на Прип'ять через об'єктив фотоапарата. Фотографував все підряд, а потім пошкодував про це. Але у другій поїздці виправився.
Коли люди дізнаються, що я був у Чорнобилі, найчастіше питають, чи сподобалася мені Прип'ять. Але я досі не можу відповісти на це питання, не можу підібрати слів. У Прип'яті дуже своєрідно, і коли я гуляв там, думав про людей, яким довелося все це пережити. Там дуже самотньо і красиво. Я відразу знав, що ще повернуся.
Цього року поїду до Чорнобиля втретє. По-перше, цікаво подивитися, чи змінилося там щось за чотири роки, а по-друге, у кожній поїздці помічаєш і відкриваєш для себе щось нове. Та й в Україну я завжди радий поїхати – там у мене багато друзів, які теж цікавляться Чорнобилем.
Є багато версій, чому на ЧАЕС сталася аварія. У мене, звичайно, теж є своя. Думаю, у всьому винні конструктори і будівельники. Станцію будували в дуже короткі терміни і іноді використовували не ті матеріали, які планувалося. Це моя думка.
