Поки на мирних територіях сперечаються про необхідність проведення в столиці "Маршу рівності" і ламають списи навколо допустимої у висвітленні подій на Донбасі термінології, в окупації у заручниках бандформувань залишаються десятки громадян України.
Про те, що донеччанам доводиться переживати в захопленому місті, "Апостроф" поговорив з чоловіком, який втік із Донецька трохи більше двох місяців тому – після того, як дивом вибрався з "підвалу", куди потрапив за підозрою у "шпигунстві". Знайомство з "методами дізнання", що практикуються в так званому МДБ ДНР, коштувало йому здоров'я: заліковувати отримані травми довелося не один тиждень. Поки наш співрозмовник не готовий називати своє ім'я – щоб не підвести під халепу знайомих, які залишаються в місті. Але про пережите і про те, як живе Донецьк за три роки після початку війни, розповісти він погодився.
- Скажіть, чому ви виїхали з Донецька?
- Через проблеми з місцевою гебнею. Вони намагалися приписати мені якесь "шпигунство". Тому і довелося тікати. До цього я вже виїжджав з Донецька. Але потім повернувся.
- Чому?
- Батьки там залишалися. Та й житло в Донецьку своє. Коли ми виїхали, пожили якийсь час на мирних територіях, зіткнулися з тим, що квартири занадто дорогі, що ажіотаж навколо оренди житла величезний – ще спробуй зняти... От і повернулися.
Так, воротило, крутило... А що робити? Тим більше, що все одно десь глибоко досі живе надія, що ось-ось – і почнеться деокупація. Попри все, ця надія досі жива. І це відчуття ж є не тільки в патріотів. Наскільки я розумію ситуацію, ті, хто сьогодні підтримує ДНР, більше за все бояться, що до міста повернуться донецькі патріоти. Бо немає більшого бандерівця, ніж донецький бандерівець.
Як би там не було – ми повернулися. Жили, як усі: робота, сім'я, діти... Але чимось, мабуть, я комусь не сподобався, цей хтось і дав "наводку"... Прийняли мене прямо на вулиці. Запакували. І відвезли в не настільки віддалене місце, де далеко не курорт. На найнижчі рівні.
- У чому вас звинувачували?
- Нібито хтось заявив, що я десь ходив і щось фотографував. Це в них найпоширеніша причина, з якої вони людей беруть. Комусь щось не сподобалося, хтось щось сказав – вони прийняли і почали вибивати якісь свідчення...
- Не дарма кажуть, що на окуповані території повернувся 1937 рік?
- Та ви що! 1937 рік нервово курить в туалеті. Там, швидше, симбіоз 1937-го та 1990-х – я б так охарактеризував.
- Довго ви там пробули?
- Ні. Пару днів. Мене пресували кілька годин, потім ще годину допитували. Так вже у них заведено – спочатку за наручники підвішувати і струмом бити, а потім вже розмовляти. А після мене випустили. "Під нагляд". А я, повернувшись додому, забрав сім'ю – і ми втекли.
- Виходить, вам пощастило – і ви обійшлися легким переляком?
- І втратою машини.
- Відібрали?
- Звісно. Вони її відразу собі привласнили. Як і гроші з гаманця, які при затриманні в мене були. Але це такі дрібниці, що годі й говорити про це.
У мене склалося враження, що вони, мабуть, зрозуміли, що я не причетний до того, у чому мене звинувачували, не домоглися від мене того, чого хотіли – тому і відпустили.
Але я розумів, що якщо я з ними ще раз зустрінуся – більше звідти не вийду. Раніше не раз чув, що багатьох затриманих під жорстким пресом змушують підписувати готові шаблони про співпрацю з МДБ, так що ймовірність повторної зустрічі була досить висока – увагу-то вже звернули... Тому ми сім'єю і ухвалили рішення – втекти. Тепер мені туди шлях закритий. Це буде квиток в один кінець.
- Що з вами робили, коли затримали?
- Стягнули руки наручниками так, що сухожилля пошкодили. Підвішували за ці наручники. Різали руки, погрожували повідрізати пальці... Били – наче дубиною, але я не впевнений. У мене просто майже весь час мішок був на голові. Били стільцем... Багато чого робили...
- Психологічно тиснули? Погрожували розстрілом?
- Звичайно! Куди ж без цього? І погрожували розстріляти, і сухожилля розкрити й туди солі насипати обіцяли...
- Можете приблизно хоча б оцінити, чи багато людей утримують там, куди вас привезли?
- Мене відвезли на найнижчий рівень, туди, де немає камер ув'язнення – тільки камери для проведення допитів. Пресували і допитували мене саме там, так що я навіть не потрапив на той поверх, де людей тримають. Я так розумію, це був найнижчий рівень. Чи передостанній. Тому що ніби спускалися на ліфті. Точно, правда, сказати не можу – мене туди тягли з мішком на голові.
- А затримують зараз багато людей?
- Багато. Дуже багато. Скількох хочуть – стількох і хапають. Наскільки я зрозумів з розмов, які чув, зараз у них основний мотив – навіть не пошук шпигунів, а фінансове питання. Їх цікавить, з кого і що вони зможуть витягнути. Я так розумію, їх значною мірою на "самозабезпечення" поставили. Хоч і зарплату сяку-таку з-за поребрика платять досі...
- Багато росіян?
- Ну, скажімо, серед тих, хто був на допиті, половина була з місцевих, а половина – з "країни ватного сонця". Кадровики. Вони в усіх "службах", де тільки можна, понаставляли своїх, з-за поребрика – впереміш з місцевими. Причому місцевих зараз стає все менше. Більшість "держслужбовців" сьогодні – безпосередньо з-за поребрика, з "країни ватного сонця" поставлені. І це не тільки військові.
- А в динаміці як? Їх кількість зростає?
- Складно сказати. Вони ж – витратний матеріал. Плюс – у них ротації є. Хтось їде, натомість інші приїжджають...
- Раніше часто говорили, що якісь умовні буряти масово залишалися в Донецьку на ПМЖ, то купували, то віджимали житло...
- Так і зараз таке є. В основному, як я розумію, їх розселяють по гуртожитках. Але буряти – це такий мінімум. Їх теж вистачає, але в основному це безпосередньо кадровики.
- А чеченці?..
- Бачив їх теж. Вони, я так розумію, ховаються. Але їх небагато. Був період, коли вони скрізь були. Але останнім часом особисто я мало бачив.
- Що можете сказати з приводу військової техніки?
- Катається це все містом. Відкрито. Без проблем. Чи стає її більше – складно сказати. Просто я настільки до цього звик, що мені складно оцінювати в категоріях "більше" або "менше". Я бачу так: буває затишшя – і техніки на вулиці стає менше, а буває звичайна ситуація.
- Ви могли за якимись ознаками припускати, що готується активізація на фронті?
- Періодично бувало. Приміром, зазвичай місцеві "менти" – у звичайних формах. А перед загостренням дивишся, а вони вже в "горках" (російська військова форма, – "Апостроф"). От коли вони переодягалися, відразу було зрозуміло, що починається якась активізація.
- Можете описати ситуацію в Донецьку на момент вашої втечі?
- Ну... Ситуація – поняття широке. Кожен бачить по-своєму. Але спробую змалювати якусь більш-менш об'єктивну картину. Значить, Донецьк зараз – це суцільні кадровики. Або місцеві, які значаться в цьому так званому корпусі (так званий "1-й армійський корпус ДНР", - "Апостроф"). Звичайні люди їздять – хто на підконтрольні Україні території, хто в Росію. Змушені їздити, щоб вижити.
Ціни московські. Якість продуктів – погана. Хороші продукти – це ті, що з української сторони контрабандою доставляються. Контрабанди багато, дуже! Практично все, що хочете – є. Але і ціни високі, порівняно з московськими.
- І контрабандних товарів не стало менше після того, як з контрабандою начебто почали боротися?
- А хто з нею боровся? Шарлатан Семенченко? Я вас благаю!.. Це ж чистої води самопіар і прагнення встати на якісь потоки. От і все. Усі нормальні люди бачать це так. Це об'єктивна картина.
- Комендантська година в Донецьку існує досі?
- Частково.
- Це як?
- Ви ж розумієте, для чого введена ця година? По-перше, щоб менше очей бачило їх діяльність, пересування тощо. Чесно кажучи, я не бачив, щоб ці патрулі так вже ретельно й постійно ходили і патрулювали – це більше у літній період вони активізуються.
Крім того, за допомогою цієї комендантської години вони заробляють. Зловили когось, хто зміг заплатити – не питання, випустили. Було таке, чув, коли зловили когось, потримали до 5 ранку, потім окопи десь покопати змусили – і відпустили додому. Бувало, відпускали і без копання окопів. Різне говорили. Сам не стикався, на щастя... Бачив, наприклад, з вікна, як якусь пару молоду брали – але там же, на місці, домовилися за якісь гроші й відпустили. Так що по-різному буває.
Але основна мотивація комендантської години, ви ж розумієте, яка: роблю, що хочу, і щоб менше зайвих очей та під ногами ніхто не плутався. От і все. А якщо паралельно ще можна і грошей отримати або безкоштовну робочу силу дістати – так це ж ще краще!
- Як би ви описали настрої більшості жителів Донецька сьогодні?
- Та ніяк. Це такий перманентний стрес, який вже став звичайним станом. Стрес, до якого всі вже звикли. Розумієте, люди живуть в стані безперервного психологічного напруження – артобстріли з дворів житлових будинків, ще щось... Для людей поступово це стало чимось буденним, до чого звикли. У них немає більше надії на майбутнє. Навіть у найзапекліших ватників. Ніхто вже не вірить у казки, що розповідає той же "Захер" (ватажок ДНР Олександр Захарченко, - "Апостроф") або хтось ще. Навіть навчальний процес тримається не на тому, що хтось якось думає про майбутнє, а на тому, що викладачам треба десь працювати і щось робити, щоб хоч якісь копійки отримувати, а учням просто потрібно кудись ходити, типу вчитися.
- За інерцією?
- Так. Донецьк сьогодні – це порожнеча. Без жодних надій. Так, є якісь люди, які у щось вірять і чогось там розповідають – ватани ці. Є ті, що в обнімку з телевізором сплять, вони його не вимикають просто. Таких досі вистачає. Але думаю, це не важливо. Що вони, по суті, вирішують? Вони і раніше ні на що не впливали, і зараз нічого не вирішують. Адже тут зовсім інше.
- А як по-вашому – чи змінюється якось у свідомості більшості людей сприйняття України і Росії?
- Щоб збільшувалося число симпатиків Росії або України – такого, думаю, немає. Зате стало більше людей, які взагалі нікому не вірять. Більшість нормальних же з Донецька виїхали. Залишилися ті, умовно кажучи, 25%, яких можна назвати "меншістю інакомислячих". Ну і плюс ті, які понаїхали – ви ж розумієте, вони зовсім не проукраїнських поглядів дотримуються. Хоча і ці розуміють, що рано чи пізно все закінчиться. Вони не кажуть "якщо зайдуть ЗСУ". Вони кажуть "коли зайдуть ЗСУ". Вони самі прекрасно все розуміють. Просто у них завдання – максимально зрубати бабла. Ось вони його і рубають – поки рубається.
А більшості, мені здається, вже абсолютно все одно, як і що буде, головне – аби все закінчилося. Навіть серед найзапекліших, упоротих на всю голову є такі, кому вже все одно. Багато хто зараз намагається переходити на якісь інші думки, тому що теж вже відчувають: так тривати вічно не буде. І те, чого вони там собі хотіли, однозначно не вийде.
Але спрацьовують все одно якісь якоря психологічні, які були наставлені телевізором. Ось ти дивишся на запеклого ватана – і тобі здається, що перед тобою людина. Начебто і мислить вона тверезо. Але ця тверезість стосується виключно сім'ї, битовухи. І як тільки розмова заходить про якесь бачення якихось політичних ситуацій в цілому – у неї в мізках включається якийсь блок, вбитий запоребриківським телевізором. Ось начебто мислить людина...
- І має, здавалося б, розуміти, звідки до неї прилетіло...
- Звичайно! Але вона буде бачити – і при цьому стверджувати, що все одно це "укропи" стріляли! Тупо ось так – і не інакше!
- А як би ви оцінили кількість проукраїнські налаштованих людей в Донецьку зараз?
- Ви ж розумієте, їх там дуже багато і донині залишається. Я не готовий взяти на себе відповідальність і якісь відсотки називати. Але, думаю, як мінімум не менше, ніж ватанів.
- Як ви розуміли, що перед вами – свій?
- Це вже нутром відчуваєш. Просто за людиною бачиш. З того, що вона говорить, а що – ні. Якщо взагалі мовчить і жодних тем не зачіпає – усе зрозуміло. Або якщо вона своїми іменами речі називає. Наприклад, нашу армію чітко називає – ЗСУ. Тут вже все зрозуміло. Здавалося б, дрібниці, на які можна і не звернути уваги. Але там дрібниць не буває.
- Чи достатньо там залишається патріотів, які зустрінуть нашу армію, коли вона нарешті увійде до міста?
- Достатньо. Більше, ніж хтось може собі уявити. Було, є і буде.
- Як, по-вашому, Україна після завершення війни повинна вчинити з тими, хто підтримував окупантів?
- А вони нічого не вирішують. Державі нічого з ними не треба робити. Приїдуть донеччани, які виїжджали – а вони приїдуть! – заявлять про себе ті, що залишилися... Скажу вам так: тоді на кордоні з поребриком будуть стояти величезні черги.
- Проблема в тому, що їх можуть не пропустити російські прикордонники...
- Це інше питання. Мене це мало цікавить. Ми ж тільки руки будемо потирати. І ми, і хлопці, які на "нулях" у нас, і яким допомагають жителі Донецька – прямо з окупованого міста... Ми будемо задоволено потирати руки. Тому що, як я вже казав, немає злішого бандерівця, ніж донецький.
Знаєте, за межами АТО ті, кого війна не торкнулася, далекі ж від розуміння ситуації. Вони уявлення не мають, що тут насправді відбувається. Ніхто нічого не відчув. Люди в якійсь мірі лише мають уявлення. І частина з них розуміє, що потрібно допомагати тощо. Але повної і об'єктивної картини того, що відбувається, ніхто ж не має. Тому і досі існує маса хом'ячків, які кажуть: та ви там, у Донецьку, самі винні – самі покликали...
- Так, є такі.
- Тобто вони ставлять знак рівності між населенням міста-мільйонника і купкою бабок... Хоча, якщо вже говорити про донецьких бабусь – у багатьох після війни відбудеться розрив шаблону, коли вони дізнаються, що робили донецькі бабусі, як вони допомагали... А щодо того, що "самі винні"... Ті, хто таке каже, чомусь мовчать про те, кого, у яких кількостях завозили до Донецька на початку всіх цих подій, і які каравани автобусів з запоребриківськими номерами можна було побачити в ті дні в місті. Чесно кажучи, мене дивують люди, які за чисту монету приймають версію, що все почалося через купку бабусь, які покликали на Донбас Путіна. І що х**лодя втулив сюди купу бабла, пішов на величезні ризики, напав на сусідню країну просто тому, що його про це попросили пара сотень бабусь. Ну це ж просто смішно! Навіть якщо комусь чомусь зручно думати, що все було саме так...
