РУС. | УКР.

Неділя, 25 червня
  • Лайм
НБУ:USD
  • НБУ:USD
  • НБУ:EUR
26.03
Суспільство

Художник Олександр Клименко: українцеві легше закрити тілом амбразуру, ніж перестати красти

Автор ікон на ящиках з-під патронів міркує про АТО, сприйняття України в Європі і філософську сутність Росії

Автор ікон на ящиках з-під патронів міркує про АТО, сприйняття України в Європі і філософську сутність Росії Художник Олександр Клименко Фото: facebook.com/olaf.clemensen

Художник ОЛЕКСАНДР КЛИМЕНКО завдяки своєму унікальному проекту "Ікони на ящиках з-під набоїв" зумів зібрати рекордні мільйон гривень на допомогу українським військовим. Тепер ці ікони, за словами автора, допомагають євродепутатам ухвалювати позитивні для України рішення. Крім того,Олександр під псевдонімом Олаф Клеменсен в минулому році видав свою книгу "ЛІТО-АТО".Про війну на Донбасі як комп'ютерну гру і ОРДЛО як постмодерн; про шанси України перестати бути Малоросією і про те, як український Давид може побороти російського Голіафа, художник розповів у своєму інтерв'ю для "Апострофа".

З Олександром Клименком зустрічаємось для інтерв’ю на алеї Небесної Сотні в центрі Києва. Він стоїть біля одного з тамтешніх пам'ятників, частиною якого є старий дерев'яний ящик з-під озброєнь. "Я такі ящики сьогодні шукаю. Нещодавно їх було багато, а сьогодні - дефіцит. Тепер солдати мають повертати кожен пустий ящик, все на обліку, але мені на чомусь ікони писати треба", - каже художник.

- Пане Олександре, як вам взагалі спало на гадку малювати ікони на ящиках з-під набоїв?

- Якщо ви візьмете іконописну дошку і подивитесь на кришку або денце від ящика з-під набоїв, мін чи то снарядів, то побачите, що вони майже ідентичні – щит дошок з двома шпугами, аби дошки не вигиналися від вологи. Два роки тому під час відвідин бази одного з наших добровольчих батальйонів я звернув увагу на цілу гору цих ящиків. Бійці робили із них ослінчики, топили пічку. Від нічого робити я взяв помацати кришку від одного ящика, саме тоді мені кинулась в око ця парадоксальна схожість... Звісно, мені неймовірно захотілося написати на ньому візантійську ікону. Я вициганив у хлопців ящик з-під набоїв до АКМ і за кілька днів написав образ Божої Матері, список з давньої чудотворної ікони. Чомусь саме Богородична ікона (мабуть, за контрастом теми материнства й війни) була першою.

Давній візантійський образ на темній, старій і закопченій дошці виглядав дуже органічно. Не було враження, що це "новоділ", навпаки – виникало дивне відчуття заглибленості на багато століть у минуле.

До речі, більшість із ящиків, що потрапляли мені до рук, справді старі. Деякі з них датуються часом Другої світової, більшість – зроблені в 50-ті, 60-ті, 70-ті роки, і тільки один чи два відносяться до початку 80-х рр. Вони десятками років лежали на складах і коли почалася війна, ці знаряддя смерті нарешті вийняли.

- І як далі ви розвивали цю ідею?

- Після того, як я написав першу ікону, я довго не міг заспокоїтись, адже виникла ідея зробити концептуальний мистецький проект, присвячений війні на Донбасі, де про сучасну війну можна було б розповісти мовою мистецтва тисячолітньої давнини, причому розповісти так, щоб це дійсно вражало людей, викликало емоції, а також певні думки. До того ж, самому хотілося осмислити, відчути, зрозуміти, чим є оця наша остання війна. На той момент я вже завершив писати книжку "ЛІТО-АТО", а війна продовжувалась, і я зрозумів, що однієї книги тут буде мало. Проект я вирішив робити в команді, тому запросив до нього ще двох художників: Софію Атлантову і Наталку Волобуєву. Через деякий час нас залишилося у проекті двоє. Спочатку я не думав про цей проект як про волонтерський. Мене цікавила суто мистецька проблематика. Хотілося лишень зробити ці арт-об’єкти на високому мистецькому рівні, багато сил забирав пошук потрібних мені ящиків.

- І як такі творчі люди, як ви, письменники, художники й митці, сприймають цю війну?

- Для мене зрозуміло, що, не дивлячись на тисячі смертей, зараз для України неймовірно важлива і цікава епоха, так само, як Хмельниччина, часи війни з комуністами і поляками в 1917-1920 роках, Друга світова війна. Можливо, саме тепер вибудовуються ті принципи, за якими житимуть наші нащадки не одну сотню років. Зараз важливо щоб ми, люди мистецтва і літератури, якимось чином переосмислили, перетворили цей гіркий колективний досвід на культурне надбання, яке передали б дітям. Також важливо, щоб це надбання стало не тільки українським, але і загальнолюдським.

- А як гадаєте, українці зрозуміли, що ви хотіли їм сказати? Багато хто і сьогодні знає про цю війну тільки з Інтернету.

- Значна частина наших громадян справді переживають війну на Донбасі віртуально. Іноді складається враження, що війна турбує тільки тих, у кого брат чи родич зараз на фронті, а решта сидить в Інтернеті, з кимось воює, тиснучи кнопки, щось обговорює. З одного боку, класно, що є такі віртуальні видання на кшталт "Апострофа", але з іншого боку віртуальне переживання війни насправді дуже страшне, тому що дехто взагалі сприймає її як якусь комп’ютерну гру. Люди, попиваючи каву вранці, заходять у соціальні мережі, дивляться, як наші наваляли цьому клятому Моторолі (інтерв'ю було записане за кілька днів до вбивства терориста Арсена Павлова,– авт.), те саме відбувається ввечері за пивом.

Для мене було дуже важливо витягнути людей із цього віртуального сприйняття війни, тому на виставках я казав людям: беріть ці фрагменти ящиків, тримайте в руках, вони приїхали з фронту, деякі ящики взагалі з Пісків, з ДАПу, з Дебальцево. Ці дошки з ящиків мають такий специфічний запах, вони тхнуть війною. Це яскраво виражений запах передової, який ні з чим не переплутаєш, і він потрохи вивітрюється під час написання ікони.

- А як ви все-таки прийшли до того, що цей проект має бути волонтерським?

- Головна ідея нашого мистецького проекту – перемога життя над смертю. В українській традиції ікона завжди асоціювалася з Воскресінням, перемогою над смертю. Ящики від набоїв є беззаперечним символом смерті. Таким чином написання ікони на ящику від озброєнь розглядалось нами як символічне перетворення смерті на життя. Логічним було, щоб цей проект із символічного рівня перейшов у реальний, насправді допомагаючи перемогти смерть, рятувати людські життя. Постмодерний на перший погляд (цитатність, суміщення різних часових пластів тощо), за пафосом він, здається, близький до модернізму, адже тут відсутня одна з головних рис постмодернізму – тема гри, несерйозності, а є бажання реального перетворення світу. Наш проект, як ви розумієте, надзвичайно серйозний… більше ніж. Я думаю, він приклад того, як тема волонтерства, соціальної відповідальності митця може стати важливою складовою концептуального мистецтва, його стрижнем, при цьому не заважаючи творчому самовираженню, а навпаки, ускладнюючи асоціативний ряд, поглиблюючи образне сприйняття творів.

Наша виставка у Софії Київській привернула увагу громадськості, після вернісажу виявилося, що роботи, не зважаючи на високу ціну, чудово продаються. Були навіть такі люди, які купували по чотири роботи за раз.

Хотілося якимось чином бути корисним. Не купити десяток шкарпеток і пару берців, а попрацювати по-справжньому, взяти участь у дійсно якійсь значущій справі, тому я запропонував засновнику Першого добровольчого медичного шпиталя Геннадію Друзенку співпрацю. Гена сказав: "Я тільки за".

Художник Олександр Клименко (ліворуч) в Дніпрі під час виставки ікон, написаних на дошках з ящиків з-під боєприпасів із зони АТО Фото: dnepr.com

- Чому ви вирішили звернутися саме до нього?

- Ми з Геннадієм взагалі потоваришували за дуже цікавих обставин. Мені подзвонили монахи з одного з київських монастирів і кажуть: тут нам принесли гроші для допомоги фронту, головне, аби вони пішли не на зброю, ти наче пов’язаний із волонтерами, прийди забери і віддай там, де найбільше треба. Я прийшов, а там ціла сумка грошей - 100 000 гривень. Я почав думати, куди ці гроші краще віддати і згадав про Геннадія, з яким я був знайомий ще до Майдану. Десь проскочило, що він був причетний до заснування якогось волонтерського проекту, пов’язаного із медициною. Я йому зателефонував, він мені розповів про проект. Тоді я запросив його до монастиря, і монах передав йому торбу з грошима. І як виявилося, на наступний день Гена мав забрати першу мобільну операційну машину, але для цього йому не вистачало 70 тис. грн. Ще 30 тис. грн, які залишилися із тих ста тисяч, які я привіз, пішли на дрібніші потреби.

Мене ця ситуація, схожа на давній патерик, настільки вразила, що коли в мене з’явилися гроші за "Ікони на ящиках з під набоїв", я відразу подумав, що треба іти до Гени. На той момент "пироговці" працювали чотири місяці, я бачив, що люди системно підійшли до проблеми, і, головне, рахують кожну копійку, щоб правильно її використати. Я навів довідки, як серед їхнього персоналу на фронті, так і серед бійців, яким надавали послуги. Хотілося все перевірити, адже ви знаєте: є волонтери і є "волонтери". Тепер, через півтора року після початку проекту, ми зібрали мільйон гривень. Цікаво, що заробили ми ці кошти в ситуації, коли практично весь український арт-ринок "лежить". З фінансової точки зору цей проект можна вважати вдалим.

- А мільярд гривень зібрати не плануєте?

- Не потягнемо. За мету я ставив зібрати саме мільйон, хоча ніхто не вірив. Якщо чесно, я не вірив і сам. Але зібрали. Хоча збір коштів на шпиталь - лишень одна з функцій цього проекту. Подорожуючи Україною і Європою, ми не тільки заробляємо гроші, а свідчимо усьому світу, що в Україні йде війна, страшна війна, аналогічна до війни у Сирії, з використанням майже усіх видів озброєнь, зокрема, важкої артилерії. Кожного дня хтось гине або отримує важкі поранення. До того ж, дошки до набоїв набагато важче дістати, аніж до гаубиць.

Після відвідин Європарламенту у деяких тамтешніх депутатів залишилися наші твори, і коли наступного року туди приїжджали українські політики, то казали, що "під іконою легше домовитись" щодо якихось питань, які стосуються України. Це вже питання культурної дипломатії, у якій мистецтво є дуже важливим чинником.

- І як європейці реагують на ікони, написані на такому незвичному матеріалі?

- Схвально. Вони відкриті для подібних проектів. Із задоволенням відвідують виставки, купують роботи. У Гаазі був навіть кумедний випадок: один з іноземців, коли в нього не вистачило грошей, приніс золоті зливки і запропонував обміняти їх на ікони.

Важливо, що наші ікони допомагають європейцю замислитися про цю війну. Російська пропаганда настільки потужно працює, що європейці трошки розгублені. Якби не збитий "Боїнг" чи Путін, який зовсім крейзі, то вони б думали, що у нас тут невеличкий внутрішній конфлікт, у якому ми трошки один одного ріжемо, але що краще про це взагалі не думати, а оточити усе колючим дротом і чекати "поки вони там розберуться, домовляться". І коли європейці бачать наші ікони, написані на ящиках різного розміру, від набоїв до мін і снарядів від гаубиць, то розуміють, що там не просто бігають якісь дикі люди із автоматами, але йде повноцінна війна, вони починають цікавитися цією війною, роблять спроби розібратися у ній, заново аналізують ситуацію...

Європейці, як мені здається, по-справжньому бояться лишень того, що цей незрозумілий конфлікт на далекому Донбасі охопить усю Україну, яка перетвориться на нову Сірію, і українці повалять до Європи, як ті ж сирійці. Вони бояться того, що тут почнеться боротьба між "герцогом Коломойським", "гетьманом Порошенком" і "ханом Ахметом", а є ще польові командири. На мою думку, пересічного європейця хвилюють, головним чином, мільйони гіпотетичних біженців і відсутність між нами моря. Хоча, можливо, після опублікування матеріалів по "Боїнгу" й "килимових бомбардувань" у Сірії в свідомості щось перемкнеться. Принаймні, ми працювали над цим також…

- Як в Європі сприймають Путіна?

- По-різному. Для когось це дуже серйозний гравець, для когось мавпа з гранатою, а для когось - дуже розумна людина, яка змогла закрутити таку цікаву шахову гру.

Ікони авторства художника Олександра Клименко, написані на дошках з ящиків з-під боєприпасів із зони АТО Фото: dnepr.com

- А ви особисто як сприймаєте Путіна?

- Я вважаю, що це одна з найбільших загроз для України, і мені дивно, що ми тільки зараз це зрозуміли, я маю на увазі, що люди зрозуміли це масово. Війна з Росією могла статися і раніше, але Україну врятувала Чечня, адже росіяни не потягли б воювати на два фронти. Після Чечні й Грузії наступними стали ми. Я б традиційно для останніх років порівняв його зі Сталіном чи Гітлером, бо Гітлер і Сталін були лишень віддзеркаленням один одного. Путін - це неймовірно небезпечна людина, що увібрала досвід обох цих режимів. Щось таке, з одного боку, дуже просте, просте до примітивності, а з іншого, для нормальної людини незбагненне, щось есхатологічне.

- Який ви бачите вихід із ситуації?

- Здається, Захід і сам не знає, що робити з Росією, наскільки сильно тиснути на цього гіганта. Я не політолог, але складається враження, що вони бояться тут перетиснути, адже поряд із Росією є Китай, який завжди не проти приєднати до себе території за Уралом. Китай наразі - це дійсно супердержава, друга за могутністю, яка, здається, прагне стати першою. Китайці ж насправді сильні націоналісти, у їхніх еліт них є своє, специфічне месіанство, не краще за російське.

До того ж в Росії є ядерна зброя, яку будь-хто може захопити під час "смутного часу". Уявляєте отамана Болотнікова із ядерною боєголовкою? Для західного політика один Путін з ядерною зброєю набагато зручніше, аніж сорок Кадирових, що розділили поміж собою ядерний потенціал. Завжди легше домовитися із одним. Ми пам’ятаємо, з яким небажанням Америка йшла на визнання нових держав на уламках СРСР. Тут непроста ситуація. І те, що треба зробити з Росією, я б порівняв з тим, як усмиряють розлюченого бика. Що треба зробити, аби той став добрим? Перетворити на спокійного працьовитого вола. Як це зробити, ніхто, здається, поки не знає. Але, здається, Сполучені Штати і Європа прагнуть саме цього…

- Ви особисто їздите у прифронтову зону і живете в Києві, можете бачити одночасно ці дві реальності: війну і мирне життя. І все це в Україні одночасно існує. Як ви це сприймаєте?

- Ну я досить рідко буваю там. Все ж мій проект хоч і пов’язаний із війною, але направлений на аудиторію у тилу. Саме там я пишу ікони, саме в тилу влаштовую виставки, продаю наші твори. Але коли приїжджаєш в прифронтову зону, то чуєш безперервне "бух-бух-бух". Проїжджаючи через прифронтове місто, бачиш як під це "бух-бух-бух" алкаші б'ються за пиво, вони не зважають на артилерійський обстріл, канонада для них річ буденна…

Найбільше, що мене гнітить, так це розрив між фронтом і тилом. Людина приїжджає з війни, де весь час була під кулями і снарядами, і бачить, що тут нічого не змінилося, все так, як і було до війни. Я пояснюю хлопцям: тут так все спокійно і мирно саме тому, що ви там воюєте, і саме завдяки вам Моторола не прийшов у Київ чи в Полтаву. Солдати знають, що якщо вони цього не зупинять, то завтра в Полтаві, Харкові чи в Києві буде те саме, що в Донецьку чи Луганську, будуть ґвалтувати жінок, будуть знищувати людей, які мають певні, не сумісні з єрессю "російського світу" цінності.

- Те, що сьогодні коїться в Луганську чи в Донецьку, безумовно, це "заслуга" Росії. Чим Україна відрізняється від Росії, на вашу думку?

- Так сталося, що Україна – це територія діалогу, діалогу між Богом і людиною, діалогу між людьми, діалогу влади з народом. Іноді невдало, але ми намагаємося вибудувати діалогічний простір, Росія – це територія монологу. В Росії монолог Бога до людей, патріарха до пастви, президента до народу. Я взагалі не розумію, навіщо монологічній культурі ікона, адже ікона потрібна саме для діалогу. Складається враження, що більшість росіян живе у соціумі Старого Заповіту, де ще не було Христа, адже саме звідтіля ідея священної війни, ритуальної чистоти, яка домінує над любов’ю, й інші заморочки "російського світу".

- Що ви думаєте про те, що відбувається зараз на окупованих територіях?

- Те, що відбувається зараз на Донбасі у ДНР/ЛНР, то взагалі реальний постмодерн, все, як в романі "Телурія" Володимира Сорокіна. Не думаю, що Сорокін пророк, просто там зараз така естетика, люди спокійно суміщають несумісні речі: православні радикали воюють пліч-о-пліч з язичниками та ісламістами, сталіністи з білогвардійцями, додайте буддистів у танках... Я був шокований, почувши з вуст когось із "рускомірних" спікерів радісну фразу, що нарешті усі ми об’єдналися заради однієї мети, вперше білогвардійці з комуністами разом воюють проти жидівського бандеро-фашизму.

Ікони авторства художника Олександра Клименко та Софії Атлантової, написані на дошках з ящиків з-під боєприпасів із зони АТ Фото: dnepr.com

- Ви кажете, що окупований Донбас нагадує постмодерний літературний твір. А як охарактеризуєте сучасну Україну?

- Я думаю, що Україна знаходиться на початковому етапі свого серйозного становлення і, можливо, це один з останніх шансів для України стати Україною, а не Малоросією. Ми мали багато цих шансів, але це, мабуть, останній. Ми маємо вивчати ворога, воювати з ним, але пам'ятаймо, що ми воюємо за свою державу. І тому ми повинні концентруватися на собі, себто на власних проблемах. Я маю на увазі, що нас повинні хвилювати не офшори Путіна, а офшори Порошенка. Ми чомусь дивимось на дебілів Кадирова або Мілонова замість того, щоб шукати і перевиховувати наших дебілів, адже наш політикум практично не змінився. Ну і так само стосується усього іншого, усіх "надбань" радянської епохи. Завалити Леніна на Майдані набагато легше, аніж знищити Леніна у власних генах, зняти червоний галстук і заспівати "Ще не вмерла Україна". Ще не означає, що ти припинив бути піонером, вірним заповітам "великого Ілліча".

- Хіба політиків хоча б трохи не змінив Євромайдан? Як Майдан, на вашу думку, загалом позначився на майбутньому України?

- За останні роки з'явилась або відродилась, центральна для політичної української культури традиція демократичного Майдану, який завжди висітиме, як дамоклів меч, над будь-яким політиком, над президентом, Верховною Радою, і ця загроза існуватиме до того часу, аж поки не відбудеться справжнього, без брехні і маніпуляцій, діалогу між громадянським суспільством і владою.

Звісно, в українській історії є як позитивні, так і негативні приклади Майдану, ми пам'ятаємо Чорну раду. Але позитивних випадків, здається, було все ж таки більше. Будь-якому політику козацьких часів доводилося так чи інакше домовлятися не тільки зі старшиною і шляхтою, але й з іншими верствами населення. В історії було по-різному, але збереглася традиція від київського віче через козацтво до Майдану, і хоча ця традиція трансформується, вона є органічною для української культури.

- Чим, на вашу думку, є Майдан?

Майдан - не тільки колективний політичний гравець, але й певний міф, символ, на основі якого може вибудуватися і вже, здається, почала вибудовуватися українська політична культура, яка істотно відрізняється від російської політичної культури. Якщо в Росії відбулася сакралізація особистісної влади царя, а тепер президента, причому становлення це почалося ще з домонгольського часу, то в Україні – навпаки, відбулася або відбувається сакралізація Майдану. В цьому контексті я хотів би згадати про Росію і захоплення Криму. Багатьом зрозуміло, що Крим для Росії - це не просто Крим, і навіть не просто місце, де начебто хрестився князь Володимир. Насправді Крим - це вихід до середземноморської цивілізації, до античної культури, а також до Візантії. Концептуально Росія вважає себе правонаступником Візантії.

Мене дивує, чому в Україні так просто відмовляються від власного візантійського спадку. Нас і досі поєднує з Візантією величезна кількість речей. Той же Майдан – це ж класична візантійська ситуація. Як відомо, у Візантії весь час знімали імператорів чи то через придворні інтриги, чи то через масові заворушення. Росіяни постійно згадують про те, що Візантія була імперією, згадують про константинопольських базилевсів. Але у Візантії майдани й заколоти відбувалися раз на кілька років, а більшість імператорів загинуло під час майданів. Отож, можна акцентувати і на демократичних традиціях візантійського соціуму. Я вже не говорю про культуру, зокрема іконопис.

До речі, про різницю між Росією і Україною. У цій війні на сході України Росія виглядає старозавітнім Голіафом, в той час як Україна виглядає маленьким Давидом. Як гадаєте, чи здатен український Давид перемогти російського Голіафа?

- І може?

- Ми маємо дивитися на фінів, згадувати, як вони це зробили, намагатися зробити так само. Я думаю, головна запорука того, що фінам вдалося відстояти свою незалежність полягає не тільки у їхньому героїзмі на фронті, але й в умінні навести лад на хуторах, у селах, містах і містечках. Поки ми не зрозуміємо, що основний принцип перемоги - не подвиги на фронті (хоча, безперечно, вони, як ніколи, тепер потрібні), а багатолітня напружена праця усієї країни над чітко сформульованою метою. Здається, пересічному українцю досі легше закрити своїм тілом амбразуру ворожого доту, аніж не красти, не брехати і вибирати політиків не за велінням серця, але, передусім, розуму. Перемога над Росією відбудеться лишень тоді, коли у кожному селі, в кожній оселі нам вдасться побудувати маленький рай. Така собі переосмислена традиція українського хуторянства.

У нас поки що так: коли війна – ми воюємо, а коли перемир’я – ганяємо контрабанду. Взяти хоча б цього Батю з "Айдару", який, кажуть, класно воював, дійсно був батьком для хлопців, але в мене дуже великі сумніви в тому, що він справді нічого не "віджимав". Це парадокс багатьох бійців: "Я заслужив, мені можна". Таким треба дати звання героя війни і з почестями посадити або, принаймні дати "умовно". За заслуги нагородити, а за провини - покарати.

А взагалі перемога над злом, як це не банально, має починатися з себе. Справжня війна зі злом відбувається у людському серці, і тут кожен може виявитися Голіафом. Лишень перемігши зло у собі, ти зможеш перемогти Голіафа на полі битви.

Новости партнеров

Загрузка...

Читайте також

Леонід Парфьонов: Українці взагалі не повинні реагувати на Росію, що вам Кремль?

Леонид Парфенов в интервью Апострофу рассказал о новом фильме в трилогии Русские евреи, а также о России и Украине

Письменник Андрій Кокотюха: Є схема, за якою можна об'єднати українців

Украинский писатель Андрей Кокотюха в интервью Апострофу рассказал, как можно объединить украинцев с помощью литературы и каких героев недостает современной украинской культуре

Сергій Жадан: Я знаю величезну кількість патріотів України, які розмовляють російською мовою

Украинский писатель Сергей Жадан о своем новом романе Интернат, о специфике Донбасса и русскоязычных патриотах

Новости партнеров

Загрузка...