Восени 2014-го газетні кіоски у Луганську, які колись рясніли різнобарвними обкладинками, раптом набули монохромного забарвлення. Там тоді стали продаватися тільки дві місцеві газети – "Експрес-новини" та "21 століття". Багатьом журналістам і цілим редакціям довелося виїхати на підконтрольну Україні територію. З тих пір ситуація в місті дещо змінилася, ряд газет повернувся на ринок, з'явилися нові медіа. Однак більшість українських інтернет-видань в місті залишаються заблокованими. Для іншого світу альтернативним джерелом інформації про життя в "республіці" стали соціальні мережі або повідомлення від місцевих жителів. "Апостроф" дізнавався, як працює преса на окупованих незаконної ЛНР територіях.
Акредитуватися чи не акредитуватися
Для українського обивателя непідконтрольні території перетворилися на таку собі Північну Корею, про яку він знає тільки те, що там все погано, але що саме "все" - не відає. Та й звідки? Ресурси, що підкоряються місцевій "владі", передають тільки ідеологічно вивірену інформацію. А інших стабільних джерел з тієї сторони лінії розмежування немає. Українські журналісти зі зрозумілих причин навідуються на ці території вкрай рідко. Гарантувати собі безпеку можна, тільки отримавши "акредитацію" самопроголошених "республік". Після скандалу з "Миротворцем" охочих навряд чи додалося. Інший шлях – працювати потихеньку, ховаючись від місцевої "влади".
Луганський журналіст, головний редактор "Реальної газети" Андрій Діхтяренко, який впритул займається тематикою Донбасу, вважає такий спосіб цілком життєздатним.
"Для мене дуже важливим є не якісь офіційні події, які влаштовує ЛНР і ДНР, а те, як живуть прості люди – про що вони думають, які в них проблеми. Для цього немає необхідності журналісту, який працює на українські медіа, йти куди-небудь у штаб сепаратистів. Йому достатньо пройтися вулицями, поговорити зі звичайними людьми на ринках, у дворах, постояти в чергах, самостійно пройти якусь процедуру, наприклад переоформлення автомобільного номера з українського на сепаратистський, і все це описати", - розповів Діхтяренко в коментарі "Апострофу".
Такою роботою тепер займаються не тільки журналісти, а й звичайні люди, які знімають відео, роблять фото і пишуть репортажі про життя в "республіках" для українських і зарубіжних видань.
Однак не секрет, що цей шлях пов'язаний з небезпекою. Така вже вона, "луганська КНДР".
Шлях у підвал
Бойовики ЛНР зовсім не соромилися лишати журналістів у підземеллі. Варто згадати гучне затримання журналістів "Громадського" Насті Станко та Іллі Безкоровайного ще в 2014 році. Втім, їхнє ув’язнення було короткотривалим. Вже через декілька днів вони були на волі. Набагато менше пощастило луганській журналістці Марії Варфоломеєвій, яка пробула в полоні ЛНР більше року. Машу затримали, коли вона на прохання колеги фотографувала житловий будинок, який став "військовим об'єктом" сепаратистів. Тепер вона впевнена, що українські журналісти можуть працювати в Луганську тільки підпільно.
"Якщо їм не шкода ризикувати своїм життям, то спасибі їм. Але це дуже висока ціна. Чесна журналістика у відкриту в "еленерії" - це пряма дорога на підвал. Тільки підпільно. Але і це може бути не тривалим", - вважає вона.
Інститут масової інформації (ІМІ) за час АТО на Донбасі зафіксував 62 випадки викрадення журналістів. Майже всі вони припали на 2014 рік.
"У 2014 році з квітня, коли було офіційно оголошено АТО, був зафіксований 61 випадок, з них 46 - у ДНР і 15 - у ЛНР. Цікаво, що львівський журналіст Юрій Лелявский двічі встиг побувати в заручниках: один раз в ДНР і інший - в ЛНР", - сказала "Апострофу" експерт з моніторингу порушення свободи слова і прав журналістів Катерина Дячук.
За даними ІМІ, у 2015 році єдиною журналісткою, яка дізналася, що таке підвали бойовиків, стала Варфоломеєва. Проте вона, як виявилося, не остання.
21 червня 2016 року стало відомо про затримання в ЛНР кореспондентки видання "Golos-info" і газети "Голос народу Івано-Франківщини" Ольги Сворак. Зазначимо, що в статистиці ІМІ вона не врахована, оскільки не виконувала на окупованих територіях журналістського завдання. Сепаратисти звинуватили Ольгу в шпигунстві на СБУ і навіть порушили кримінальну справу". У Службі безпеки, звичайно, такий зв'язок спростували.
Історія з Ольгою досить підозріла. Сепаратисти виклали на YouTube відео, на якому дівчина каже, що приїхала на підконтрольну бойовикам територію до свого хлопця, який, до речі, воював на боці ЛНР, і розповідає, як перед поїздкою її завербував якийсь співробітник СБУ на ім’я Віктор.
В івано-франківській редакції Ольги вирішили, що вона зробила цю заяву під тиском. Втім, жодних прямих ознак того на відео не помітно. Як би там не було, а журналістка Сворак досі перебуває в заручниках, і перспективи її звільнення такі самі туманні, як і вся ця історія.
"За Ольгу Сворак можу додатково сказати тільки те, що її включили до списку для обміну. Іншої інформації, на жаль, немає", - сказав "Апострофу" головний редактор газети "Голос Народу" Віталій Чорненький.
Медіа в еміграції
У липні цього року в Луганську відбулася цікава акція. Молоді люди розгорнули плакати з фотографіями луганських журналістів, які виїхали з міста, і написами: "Журналіст брехун – ганьба професії", "У Луганську немає місця лгунам". Після цього фото журналістів публічно зім'яли і викинули в урну.
Більшість місцевих журналістів, які займають проукраїнську позицію, виїхали з Луганська два роки тому. Загалом справа була не тільки в поглядах. Залишатися в місті було небезпечно, та й неприємно (там тривалий час не було ні води, ні світла, ні зв'язку). Деякі ЗМІ припинили існування, інші редакції стали працювати дистанційно, очікуючи моменту, коли можна буде повернутися додому. Незабаром стало зрозуміло, що їхнє вигнання – зовсім не тимчасове явище. Тоді довелося облаштовуватися на новому місці.
Видання "Трибун", яке створювалося в Луганську як соціальний проект, передислокувалось у Рубіжне. Це одна з небагатьох редакцій, які переселилися, що територіально знаходиться в Луганській області і спеціалізується на новинах регіону, АТО, окупованих територій, Росії.
"На жаль, є низка складнощів з огляду на те, що наші джерела фінансування зараз - за рахунок міжнародної підтримки, якісь грантові програми – досить невеликі. Плюс у Луганській області нині є серйозна кадрова проблема з журналістами, тому що багато людей виїхали або працюють по фрілансу. Ми займаємося пошуками журналіста вже кілька місяців і реально його не можемо знайти, тому що дуже мало хто телефонує", - розповів нам керівник видання Денис Денищенко.
Альтернативним джерелом інформації про життя в "республіці" стають соціальні мережі або повідомлення від місцевих жителів. Наприклад, "Трибун" пропонує всім бажаючим писати їм листи на електронну пошту або телефонувати і розповідати свої історії.
"Якщо нам дають інформацію – ми обробляємо її, намагаємося надсилати в рамках своїх можливостей", - говорить Денищенко.
Так чи інакше єдиний спосіб для ЗМІ в еміграції залишатися конкурентоспроможним – шукати своїх інформаторів на тій території. В іншому випадку вони перетворюються на такий собі апендикс від медіасфери.
Інформаційне меню жителя ЛНР
"Мене часто запитують: "А що, невже хтось у Луганську читає місцеві видання, які обслуговують інтереси ЛНР?" Так от, їх читають, тому що середньостатистичному обивателю цікава інформація про те, що відбувається там, де він живе. А ось ті самі луганські ЗМІ в еміграції я не знаю, хто тут читає, тому що інформація, яку вони транслюють, Луганська стосується досить умовно", - упевнений журналіст, колишній редактор вже неіснуючого луганського видання "Політика 2.0" Сергій Сакадинський.
Сергій встиг відсидіти п'ять місяців у полоні в ЛНР, після звільнення пожити в Києві, а потім знову повернутися до Луганська, де розпочав власний бізнес, залишивши роботу журналіста до кращих часів.
Більшість українських інтернет-видань у Луганську заблоковані. Втім, не всі провайдери виконують "наказ" ватажка ЛНР: тут вже як кому пощастило. З українського ТБ залишилися тільки зовсім аполітичні канали, на кшталт "Мега".
"Я купую "Світ новин" і "Експрес-новини", місцеві газети. Інших газет – або загальноросійських, або загальноукраїнських – тут немає. Є ще "21 століття", але я її не купую", - розповіла мешканка Луганська Жанна.
"Світ новин" і "Експрес-новини" видавалися ще до подій на Донбасі. Зараз у них мінімум політики, переважно передруковують газети інтерв'ю з відомими особистостями, новини культури, шоу-бізнесу та інших невинних сфер. Хоча є сторінка "правильних" місцевих новин.
На відміну від "Експрес-новин", які з початку Майдану намагалися всидіти на двох стільцях, уникаючи будь-яких оцінок того, що відбувається взагалі, "21 століття" було послідовне у відданості ідеалам "Новоросії". Тут вам і "хунта", і "укрофашисти", і всі справи.
Продовжує виходити видання міського виконкому "Життя Луганська". Це звичайна офіційна містечкова преса з привітаннями від перших осіб і нудними звітами про діяльність адміністрації міста". Про тираж редакція може не хвилюватися, оскільки газету змусили виписати всіх бюджетників.
Якщо паперова преса переважно не змінилася, то на арені телебачення та інтернет-ЗМІ з'явилися нові гравці. Канали ЛОТ та ІРТА, які виїхали на звільнені території, замінив пропагандистський "Луганськ 24". Він, до речі, теж досі не забув про "каральну операцію київської хунти", "оскаженілих неонацистів".
Передавачем "офіційної" позиції керівництва ЛНР став відомий сайт "Луганський інформаційний центр". Утім, в останні роки у нього з'явилися мережеві конкуренти - молодіжне інформаційне агентство "Исток" та "Коментарі" (не має відношення до української мережі регіональних видань з тією самою назвою).
Завірено ЛНР
Для роботи в Луганську обом агентствам довелося отримати "ліцензії" ЛНР. Як зазначено на сайті МІА "Исток", воно було зареєстроване в "Міністерстві інформації, друку і масових комунікацій ЛНР" 7 серпня 2015 року. Така "ліцензія" накладає свій відбиток.
Наприклад, у рубриці "Події" на "Истоке" 90% новин присвячені військовому конфлікту, причому в цьому плані агентство займається лише ретрансляцією нічим не підкріплених слів "влади" ЛНР. Головним спікером, на якого посилаються в кожній другій новині, є представник "народної міліції ЛНР" Андрій Марочко (на те, як невпевнено він читає з листочка зведення про сепаратистську версію подій на фронті, можна подивитися на "Луганськ 24").
У тому, як подається матеріал, немає жодних несподіванок: сили АТО в них не виконують мінські домовленості, не відводять зброю, влаштовують між собою перестрілки. Розстріл українським військовим своїх товаришів по службі, що стався 12 вересня в Луганській області, спочатку представлений як перестрілка між "Правим сектором" та ЗСУ, а пізніше - як конфлікт через відмову виконувати "злочинні накази командування". Втім, іноді тут трапляються новини про досягнення ЛНР у боротьбі з корупцією.
Є на сайті навіть розділ "Аналітика", який оновлюється дуже рідко. Цікаво, що тут аналізують ситуацію в Україні і якось не дуже поспішають з аналізом внутрішнього життя ЛНР. "Політика" присвячена зазвичай конфлікту на Донбасі та останнім часом "праймеріз", що намічаються в ЛНР. Реальним проблемам, наприклад, перебоям з водопостачанням у місті, присвячено вкрай мало уваги.
На тлі молодіжного "Истока" інше агентство "Коментарі" (lugansk.site/) має більш альтернативний вид. Утім, банер на головній сторінці попереджає: "Ви не знайдете тут нашої думки. Лише пряма мова". Поруч із заявами Плотницького і Путіна тут можна зустріти, наприклад, думку олімпійського призера Жана Беленюка про війну на Донбасі.
Подіям на фронті і звинуваченням українських військових в обстрілі та провокації в "Коментарях" приділяють менше уваги (хоча не без цього), але у звітах місії ОБСЄ спостерігачі зауважують недотримання мінських домовленостей лише українськими військовими. Все ж сліпим передруком новин від "МГБ ЛНР" тут не займаються. Як розповів редактор сайту, колишній депутат Луганської облради від комуністів Максим Чаленко, через таку позицію вони навіть втрачають у переглядах.
У цілому видання більше спрямоване на політику – тут і світові, і російські, і українські події – через призму конфлікту і розбіжностей між Україною і Заходом з одного боку, і Росією – з іншого. Крім того, є цілий розділ з досьє на місцевих діячів ЛНР.
"Сайт створений у березні 2016 року. Спочатку був задум, що його основним контентом будуть коментарі, інтерв'ю та аналітика, так сказати сайт про тих, хто сьогодні в ЛНР впливає на процеси, керує і є авторитетом думки. З часом для збільшення відвідуваності сайту, його розвитку нам довелося трохи змінити концепцію. Включили сюди новини, спорт, культуру. Крім того, є кілька важливих тем, які ми висвітлюємо, наприклад мінський процес як єдиний на сьогодні дієвий механізм розв'язання конфліктної ситуації на Донбасі, визнаний міжнародним співтовариством", - розповів Чаленко.
Максим Чаленко зізнався, що займатися самоцензурою деколи доводиться, але пояснив це бажанням "не нашкодити". На питання про можливі розбіжності з керівництвом ЛНР відповів лише: "Всяке було".
За його словами, наразі сайтом займаються чотири людини, котрі, як правило, не мають журналістської освіти. Постійних джерел фінансування у "Коментарів" поки немає.
"Частину видатків я компенсую особистими засобами, щось дають друзі, які розуміють важливість розвитку незалежної, об'єктивної журналістики в ЛНР, іноді допомагають ті, кого я публікую на сайті", - каже редактор "Коментарів".
Дефіцит кадрів
Не можна сказати, що нинішні луганські медіа зовсім не виконують необхідних завдань – вони пишуть про культурні та спортивні події, цікаві жителям міста. Однак реальних проблемних матеріалів тут немає. Зрозуміло, ніхто не очікує, що місцеві журналісти раптом почнуть лаяти Плотницького та кликати на допомогу українську армію. Той факт, що вони погодилися працювати в цій сфері, свідчить про їхню згоду зі станом речей у Луганську. Проте порушувати соціальні питання і намагатися вплинути на ситуацію – їхнє пряме завдання як журналістів, якщо вони себе такими називають.
Редактор "Коментарів" Чаленко пояснює відсутність проблемних статей нестачею людей і ресурсів.
Звичайно, Луганськ втратив журналістів. Ті, що залишилися, але не підтримують ЛНР, перейшли працювати в інші сфери діяльності або займаються фрілансом. Студенти-журналісти переважно покинули місто.
"На старших курсах залишилися одиниці, які випустилися, найкращі з них отримали дипломи і від РФ, там складали держіспити", - розповіла "Апострофу" одна з викладачок половинки Луганського національного університету імені тараса Шевченка, яка не виїхала з міста.
При цьому, за її словами, набори на молодші курси – як у минулі часи. На спеціальності "Журналістика" на першому курсі навчається близько 25 осіб, приблизно стільки ж – на другому.
Чи варто чекати, що кадри, які підросли, врятують ситуацію, і журналістика в Луганську розквітне, як ніколи? Поки жодних змін у політичному житті ЛНР не станеться, тут навряд чи щось зрушить з мертвої точки. Ймовірно, будуть з'являтися якісь видання, які додадуть різноманітності як мінімум новою назвою (якщо вистачить оригінальності). Поки ж функцію ЗМІ успішно виконують соціальні мережі. Не скуті зобов'язаннями ні перед ким, вони залишаються найбільш незалежним медіа, де стикаються дві протилежні точки зору. Однією з таких майданчиків стала популярна сторінка "Луганськ - наше місто!" в соціальній мережі "ВКонтакте". У важке для міста літо 2014-го тут влаштовували переклички по районах, щоб з'ясувати, де стріляють. Тепер тут влаштовують віртуальні суперечки. А в них, як відомо, має народжуватися істина.
Узятий у лапки всесвіт
Території, підконтрольні уряду України Л/ДНР, живуть, по суті, в паралельних реальностях. Сполучною ланкою для них залишаються тільки переселенці, що курсують туди-сюди і розповідають в Україні про життя там і навпаки. Українські ЗМІ, як не сумно констатувати, переважно погіршують розрив. Будучи учасниками інформаційної війни, вони діють тими самими методами, що і ЗМІ сепаратистів. Підбирають такі історії і факти, які надають "республікам" і тамтешньому населенню незмінно комічного та безглуздого вигляду.
"Над цим треба працювати, тому що в Україні створюється дуже багато штампів про те, що відбувається тут. І це сумно. Якщо спочатку основне поставлене перед собою завдання в мене було донесення інформації на окуповані території, то тепер навіть більше доводиться боротися з внутрішніми противниками, які починають розповідати, що в Донецькій і Луганській областях усі сепари, взагалі треба їх всіх гнати, продати і забути про них", - зазначає Денис Денищенко.
Багато в чому це відбувається з тих причин, про які ми вже говорили, - ізольованість території і неможливість для українських журналістів там нормально працювати. У підсумку прогалини про життя на окупованих територіях українські медіа заповнюють релізами від СБУ про теракти, яким запобігли, і відомості ГУР про те, як бойовики перестріляли самі себе.
"Звичайно, багато ЗМІ, завдяки їхнім власникам або редакційній політиці, знаходяться в такій ілюзії, що знати нам дійсно нічого про те, що там відбувається, не треба, а слід задовольнятися цими офіційними повідомленнями. Тобто перетворюються в такі еленерівські і деенерівські ЗМІ навпаки, з ультрапатріотичним знаком", - додає редактор "Реальної газети" Андрій Діхтяренко.
Вже коли особливого впливу на інформаційні процеси в ЛНР ми не маємо, то, може, варто було б приділити більше уваги нашому взятому в лапки всесвіту, поки він остаточно не перетворився на чорну діру.
