Чи не найбільше українців, які втекли від війни, перебралися до сусідньої Польщі. Серед біженців багато мам з дітьми, які продовжили навчання у місцевих школах. Так, у найвідомішому туристичному центрі Польщі, Кракові, почала працювати українська школа. Кореспондент "Апострофу" побував на останньому дзвонику й побачив, як зі сльозами на очах випускники прощалися з дитинством у чужій країні.
Вальс на головній площі Кракова
Спекотні краківські дворики, і в одному з них – українські прапори та звуки, які передвіщають останній дзвоник. Він лунає для учнів, які приїхали сюди з України.
Після зворушливого концерту випускники танцюють вальс на головній площі Кракова. До речі, ним ознаменувалось і відкриття школи.
"Діти дуже довго готувались і намагались зробити все це красиво, - розповідає вчителька англійської мови Анна "Апострофу". – Репетирували майже два місяці – скільки працює школа. До цього часу уроки проходили дистанційно".
Владислава разом із мамою Анастасією прибули до польського міста із багатостраждального Харкова. Спочатку мешкали в Калуші, а потім довідались, що в Кракові відкрилась українська школа. Оскільки донька в 11 класі й мусить здавати ЗНО – поїхали за кордон.
"Цей крок дався нелегко, бо ми не хотіли покидати Батьківщину, - зізнається "Апострофу" мама випускниці Анастасія, яка не стримує на цих словах сліз. – У нас вдома залишилися тато й бабуся. Але тут нам пощастило – поляки зняли нам квартиру, допомогли знайти мені підробіток. Звісно, повноцінної роботи тут годі й шукати, а тим паче за спеціальністю – я ветеринарний лікар. Підтвердити фах тут нереально важко, і я навіть не хочу починати цю процедуру. Душею ми вдома, з рідними і близькими. Нам щодня присилають фото з дачі, як полуничка спіє та квіти цвітуть".
Вони вирішили для себе: одразу після ЗНО сідають у автобус і вертаються додому. Владислава хоче продовжувати навчання в рідному Харкові.
"Хочу вступити до педагогічного на спеціальність "логопед", - говорить дівчина.
Анастасія говорить, що донька значно легше перенесла адаптацію до чужої країни. Вже з перших днів навчання у неї з’явились тут друзі.
"У неї одразу закрутилось це шкільне життя, - розповідає мама. – Одразу знайшлись друзі, почались гуляння. І мені спокійніше відпускати її гуляти увечері. Якась ілюзія того, що тут спокійніше. Навіть якщо затримується – насварю її лише для вигляду, але на душі при цьому спокійно".
"Я знайшла чимало друзів, і вечорами або після уроків ми часто гуляли по старому місту, разом проводили час", - говорить Владислава.
Однокласник дівчини Данило взагалі запевняє, що тут вони всі стали однією родиною. В Україні цього не відчувалось - такого зв’язку між людьми, такої теплоти в стосунках.
"В Україні на загал все відбувалось спокійніше, а тут – динамічніше якось, - говорить хлопець. – Щодня щось нове, враження, прогулянки, івенти. І ми справді дуже зблизились, стали однією родиною. Хоча познайомились всього два місяці тому".
Юні українці відсвяткували останній дзвінок у Польщі
Чужих дітей не буває
В українській школі навчається понад 200 дітей і представлені усі без винятку класи – від першачків до випускників. Приміщення люб’язно надала директор однієї з польських шкіл. До неї звернулись представники фундації "Незламна Україна", яка була створена з метою надати освіту дітям-переселенцям.
Відтак до обіду в цій школі навчаються поляки, а в другу зміну приходять українські дітлахи. Працевлаштували і українських вчителів – більшою мірою теж українських мігрантів. Залучають і освітян з-за кордону – наприклад, у українській школі працює вчитель бейсболу з США.
"Для мене як директора, людини, яка працює в освіті, важливо, щоб діти могли реалізувати своє право на освіту, чи то в польській школі, чи то українській. Для мене немає чужих дітей, - говорить "Апострофу" директорка польської школи пані Магдалена. – При цьому я приємно вражена, яку жагу до знань виявляють українські діти – і це при тому, що вони пережили і продовжують переживати через війну. Я неймовірно здивована і іноді навіть ставлю у приклад їх нашим польським учням".
Звісно, на одній любові до дітей школу не збудуєш, потрібні ще й немалі фінанси. Того, що дає держава, на жаль, недостатньо. Усе тримається на плечах меценатів, місцевого самоврядування та самих освітян. Тому не виключено, що в майбутньому співпраця з українською школою буде виглядати іншим чином.
"Навіть під час війни влада не звільняє мене від багатьох виплат, - говорить пані директор, маючи на увазі сплату за комунальні послуги та податок. – Хоч і багато було впроваджено в цьому напрямку змін, їх все одно недостатньо, аби покрити всі видатки. Не може бути школа безкоштовною".
Тож поки невідомо, як продовжать освіту ці діти у вересні. Але наразі їх чекають літні канікули та звісно – сподівання про те, що перше вересня вони зустрінуть удома та в рідних шкільних стінах незалежної України.