Харків'янин Максим Крипак - найтитулованіший український спортсмен на двох останніх Паралімпіадах, входить до числа 50-ти найкращих паралімпійців в історії Ігор. І якщо в Ріо-де-Жанейро в 2016 році Максим поступився званням найуспішнішого паралімпійця білорусу Ігорю Бокію, то за п'ять років в Токіо наш плавець став найтитулованішим спортсменом Ігор-2020. За дві Паралімпіади Крипак завоював 15 медалей, зокрема 10 золотих.
Але в житті Максим - скромний хлопець, що любить спокійне життя. В інтерв'ю "Апострофу" без перебільшення легендарний паралімпієць, Герой України розповів про минулі Ігри в Токіо, розвиток паралімпійського спорту в нашій країні, свої цілі на Паралімпіаді в Парижі-2024. Також під час майже годинної розмови ми торкнулися багатьох інших питань про спорт і не тільки.
- Ви - найтитулованіший паралімпійський спортсмен ігор в Токіо. Які вас переповнюють емоції, адже ви найкращий не лише в Україні, а й в усьому світі?
- У 2016 році я був дуже близький до цього теж, але тоді Ігор Бокій мене перебив. В цьому році у мене була велика мотивація, щоб все ж це зробити. Я розумів, що якщо я покращу свої індивідуальні виступи, то у мене будуть всі шанси для цього. Прямо я про це не думав, але, скажімо так, в фоновому форматі я розумів, що це можливо.
- Ви розуміли, що вашим ключовим суперником за кількістю "золотих" буде саме білорус?
- Ні, я просто знав, що він був найкращим в 2016 році. Я розумів, що якщо він був, то значить і цього разу у нього дуже великі шанси бути першим ще раз. Власне, і я до цього прагнув (Бокій також завоював 5 золотих нагород, але за кількістю медалей він поступився нашому плавцю, - "Апостроф").
Дивіться: Максим Кріпак отримав найважливішу нагороду: чим відзначили видатного паралімпійця
- Який з цих п'яти золотих запливів був для вас найважчим?
- Я до кожної дистанції ставився однаково. Для мене будь-старт - це старт в першу чергу. Потрібно на ньому максимально викластися і показати свій найкращий результат. Емоційно найскладнішим був останній, а фізично - перший.
Чому перший був фізично складним? Тому що це не те, щоб моя найгірша, але дистанція, яка дається мені найважче.
- 50 метрів?
- Так, 50 метрів вільним стилем. У Ріо я виграв, а в Токіо фінішував другим.
І 200 метрів комплексом - це була заключна дистанція. Ось там потрібно було вже емоційно себе змусити і не розслабитися, тому що ми розуміли, що вже наближається кінець змагань, останній змагальний день. Потрібно було відпрацювати його так само, як і всі інші.
- Але ж в Ріо ви взяли золото на дистанції 50 метрів, чого не вистачило в цей раз?
- Результати підросли. Я проплив так само, як і у 2016 році. Просто хлопці виросли на цій дистанції.
- Одразу після фінішу заключного фіналу камери показали ваші дружні обійми з італійцем Стефано Раймонді, вашим головним суперником в Токіо. Ви з ним спілкуєтеся поза змаганнями?
- Ми з ним спілкуємося з 2017 року. З того моменту наш рівень спілкування тільки зростає. Саме дружній.
- Тобто він ваш суперник в басейні (Раймонді, як і Кріпак, завоював в Токіо 7 медалей - 1 золоту, 4 срібних і 2 бронзових, - "Апостроф"), але поза ним...
- Так. У мене найкращий товариш був моїм головним суперником з плавання в дитинстві. Тобто в житті ми були найкращими друзями, а на доріжках - головними суперниками.
- У команді, де ви взяли бронзу, була ж непроста ситуація.
- Ми трохи програвали по класах. Там естафета збирається по сумарності очок класу. У нас трошки не виходило зробити так, як можна було б максимально. Скажімо, більш швидку команду зібрати. Ми збирали з того, що у нас є, і змогли завоювати бронзу, якою ми дійсно вчотирьох пишаємося.
- Якщо я не помиляюсь, у нас на першому етапі виступала дівчина?
- Ні-ні, це вже серед хлопців по зору. У нас було чотири хлопці і чотири класи опорних.
- Там же теж було третє місце.
- На першому етапі пливла Марина Піддубна, тотально незряча. До цього потрібно з повагою ставитися, вона дуже велика розумниця. Вважаю, інші повинні були швидше долати дистанцію.
Точно так же, як і в нашій естафеті. Я проплив швидше, ніж ми розраховували. Скажімо так, ми прикидали результати. Але, коли ми вже переглядали заплив, я зробив висновок, що міг би і швидше пройти свій етап.
- Як ви вважаєте, на цій Паралімпіаді ми в плаванні взяли максимум?
- У нас дуже багато срібних медалей було через те, що з'явилося дуже багато хороших спортсменів з інших країн. В результаті, там, де наші спортсмени раніше завойовували золото, зараз взяли бронзу або срібло. В загальному виступ був трішки гіршим, але тільки через те, що всесвітній рівень паралімпійського спорту виріс.
- Минулої Паралімпіади не було росіян. З їх поверненням зросла конкуренція?
- І інші країни з'явилися. Були країни, в яких склад - всього п'ять чоловік. Сам факт - кількість країн збільшується. Кожен виступає і бореться. А вже - на скільки ви підготувалися, на стільки й виступили.
- Розкажіть про умови в Токіо в період коронавірусу.
- Як на мене, в Ріо організація була кращою. Але знову-таки, можливо, настільки сильно їх стримували саме карантинні заходи.
- У чому Токіо програв?
- Наприклад, вибір по харчуванню в Ріо був більшим. Там було набагато простіше підібрати те, що комусь треба по дієті, комусь за бажанням. Тут, звичайно ж, по суті три варіанти, образно кажучи. І нічого не змінюється, тільки так і все. Я не кажу, що це принципово, але азіатська кухня - трошки незвична нам річ. А в Токіо було більше акцентів на азіатську кухню.
- На території олімпійського містечка ви всюди були в масках?
- Так, звичайно. Без маски навіть з номера вийти не можна було. Там карантинні заходи дуже жорсткі.
- Бували випадки, коли хтось був без маски? Як на це реагували?
- Чув, що були зауваження з цього приводу, але щоб прямо фізично або документально це підтверджувалося - не знаю.
- Мене, чесно кажучи, це здивувало. Дистанцію ж пливли без маски, а на церемонії нагородження в масці...
- Протокол, як вони нам кажуть. Крок вліво, крок вправо, і вони просять тебе стати там, куди тебе поставили. У них одна-єдина відповідь: протокол.
- Доброзичливо ставилися до учасників?
- Так. Єдине що, все по протоколу. Якщо у них там намальований хрестик, де ти повинен стояти, і ти зробиш крок вліво, крок вправо, вони підійдуть і попросять тебе повернутися назад на хрестик. З посмішкою, але...
- Був час подивитися місто?
- Ні, за територію села не можна було. Із паралімпійського селища до басейну нас автобус возив. Я нічого й не бачив. Скажімо так, селище знаходиться далеко від центру. Я б сказав, що це якийсь робочий район. Дуже багато різних маленьких заводиків, тому по суті все, що ми бачили, - це пара багатоповерхівок і маленькі будиночки, біля яких проїжджали.
- На Олімпіаді спортсмени розповідали, що намагалися вирватися в місто, і у когось навіть виходило. У вас такої можливості не було?
- Нам відразу сказали категорично: "Навіть не пробуйте за територію, інакше вас вже не впустять, а відразу відправлять додому". Вони дуже жорстко ставляться до карантину, для них це дуже важливо.
- Були якісь цікаві історії в паралімпійському селищі?
- Чесно кажучи, у мене не було часу цим навіть цікавитися. Ніхто мені в принципі і не розповідав, бо знали, що я налаштовуюся на свій найкращий результат.
- Наші плавці жили всі разом?
- Ми жили в одній будівлі, але на різних поверхах. У нас було два або три поверхи, на яких розташувалася збірна України.
- Як вплинула відсутність глядачів в Токіо?
- Спочатку боялися, що буде відчуття якоїсь домашньої атмосфери, але потім усі влилися в цей змагальний ритм, і все пішло, як і повинно бути.
Максим Крипак на змаганнях в Токіо
- В цілому з глядачами краще?
- Я на них не дивлюся, бо мені особисто без різниці.
- А емоції, коли трибуни підганяють?
- У 2016 році було якийсь тиск в перші пару днів. Зараз, коли ти вже старший, емоційно стабільний, це не грає велику роль. Я ж приїхав не шоу показувати, а результат.
- У Парижі очікується ще більш жорстка боротьба?
- Так, в Парижі будуть ще більш рівні результати.
- У вас в Ріо 5 золотих, 3 срібних. Зараз - знову 5 золотих. Який результат ви собі загадує на Париж?
- Хотілося б максимального. Хочеться як мінімум індивідуально виграти все. Всі свої дистанції, які я зараз плив. Це мрія будь-якого спортсмена. Поліпшити свої результати. На даний момент на більшості дистанцій мій рекорд світу стоїть, і хотілося б перебити його ще раз. Також, звичайно ж, хотілося б ще командне золото мати або срібло. Тому що в Ріо у нас було і золото, і срібло, а зараз ми бронзу взяли. Знову-таки, це все тому, що молоде покоління підросло, і команди стали сильніші.
- Кого з наших паралімпійських плавців ви можете виділити? Що саме вони, скажімо, через три роки в Парижі максимально заявлять про себе. Крім вас, звичайно.
- Я б сказав, Міша Сербін - з 11-го класу (S11). Трусов Андрій - я думаю, що він ще підросте, стане морально сильнішим. Психологічно вони, все ж, ще молоді, яким і я був в 2016 році. Я знаю, як це важко, коли серйозна атмосфера.
Далі. Остапченко Денис, Денис Дубров. Я більш ніж упевнений, що у нього ще все попереду. Кирило Гаращенко - теж молодий хлопець, який починає показувати свої найкращі результати. Олексій Вірченко з Полтави - теж з класу S13, молодий хлопець, який починає показувати хороші результати.
- 13-й клас - найвищий?
- По класах йде така класифікація - 10 класів з опорно-рухового апарату і три класи по зору. 11-й клас - це хлопці тотально незрячі: вони або втратили з часом зір, або народилися такими. 12-й клас - це ті, хто дуже погано бачить, а 13-й - трохи краще бачать, ніж слабозорі. Це більше медична програма, деталями якої я ніколи не цікавився.
- Як взагалі відбувається визначення в той чи інший клас на міжнародному рівні?
- Є незалежна комісія, у складі якої близько десяти чоловік з певних країн. Природно, кожні два роки або щороку вони змінюються. Це лікарі за певними напрямками. Вони проводять тести, дивляться документи, з якими ти приїхав.
Дивляться документи, які спортсмен отримав в Україні, потім звіряють їх з тим, де це все було проаналізовано. Потім у випадку з плаванням здійснюється перевірка на воді. Тобі дають певні завдання, які ти повинен виконати і показати їм, як у тебе в воді це все працює.
- Як часто відбувається ця перевірка?
- Все індивідуально, у кого як.
- На попередній Паралімпіаді Дубров був з вами в одному класі, а зараз - перейшов в інший.
- У нього пішло серйозне погіршення. Він одну руку фактично перестав відчувати. Тому на класифікації йому сказали, що йому дають інший клас. Це ж не наші лікарі вибирають. Там один лікар може бути з Японії, а другий - з Бразилії. Може бути Німеччина та Австралія. Вони все самі вирішують.
- У лікарів завжди все об'єктивно?
- У них своя система. Як я розумію, є якийсь протокол, який вже роками виведений. І вони дивляться відповідність діагнозів, кінцівок та інше. Дві-три людини дивляться тебе, потім роблять свої позначки, записи. Після вже збираються великим колективом і вирішують, який тобі дати клас або, наприклад, ти взагалі не підходиш тощо.
- Тобто може бути таке, що людину не допускають?
- Так, цілком. У кожному виді спорту є діагнози, які, на їхню думку, нічим тобі не заважають виступати добре (серед здорових).
- Чи можливо таке, що комісія приймає рішення про дозвіл на виступи серед здорових спортсменів?
- Звісно. Інвалідність - це не означає, що на 100% не здоровий. Є різні рівні інвалідності, тому і існує незалежна комісія, яка це все окремо дивиться.
- У нас в Україні досить багато людей з інвалідністю, чимало займаються спортом. Як проходить відбір в плаванні, легкій атлетиці тощо?
- Нема поняття "відбір". Якщо людина прийшла, вона розповідає про свою проблему, приносить відповідні документи, тоді це передається вже українській комісії.
Потім українська комісія перенаправляє документи у всесвітню організацію, і там вже кажуть, приїжджати або не приїжджати на живий, так би мовити, перегляд. Їм потрібно очима все бачити. Вони не вірять тому, що написано, вони вірять у те, що вони самі бачать.
- В Україні ви в своєму класі бачите якусь конкуренцію?
- Так, молоді хлопці ростуть. Я розумію, що ще 2-3 роки і конкуренція в Україні буде нічим не меншою, ніж в Європі.
- Яка з дистанцій є вашою улюбленою?
- Раніше це було 400 м вільним стилем, а зараз в останні півтора року мені більше подобається 100 м вільним стилем.
- А що для вас найважче в плаванні? Де ви відчуваєте, що вам чогось не вистачає?
- Швидкості не вистачає на короткі дистанції. Треба мати і природні дані спринтера, і більшу масу, ніж у мене. У мене немає поки ні того, ні іншого.
- Не всі види плавання є вашими коронними?
- Я не плаваю брас, тому що більшу частину кар'єри виступав серед здорових. Через стан здоров'я, власне - ноги, я не міг правильно технічно плавати ним. Тому я в принципі і не доводив брас до якогось рівня майстерності. Плавати брасом я, звичайно ж, вмію, але дуже слабо.
- Батерфляй, спина?
- Дельфін, плавання на спині - там зовсім інша технічна потреба, тому там у мене все виходить.
- Скільки часу ви як спортсмен приділяєте спорту у вашому житті?
- Я повністю живу спортивним життям: два тренування в день, шість днів на тиждень. По два з половиною години.
- Фактично, як професійний спортсмен.
- Ну так. Я з сьомого класу в такому режимі, я звик до цього. А так все індивідуально.
- У вас є час займатися ще якоюсь діяльністю? Або ж виключно спорт?
- Якщо добре тренуватися, то сил на щось ще не буде.
- Серед наших паралімпійців є люди, які поєднують спорт з іншою діяльністю?
- Я, чесно кажучи, не знаю. Сумніваюся.
- Для мене паралімпійці - це герої. Люди з інвалідністю показують такий результат - це супер.
- Ми виступаємо за одну країну. Що найголовніше? Щоб про Україну всі говорили і хотіли сюди приїхати, правильно? Ось ми це і робимо.
- Дійсно, Україну здебільшого прославляє спорт.
- Поки що так. У нас є чудові пейзажі. Але щоб сюди приїхати і на них подивитися, потрібно щоб якомога частіше України звучала всюди.
- Ви особисто встигли поїздити по країні?
- В принципі так. За 26 років.
- Які б місця ви б порадили іноземцям в Україні?
- У нас в кожному місті, в кожній області є якась своя родзинка, куди б ви не поїхали. Будь це Львів, Київ, Черкаси, Полтава, Харків або Дніпро. Скрізь ви знайдете, що побачити. Багато що вас надихне на гарні емоції. А природа - це очевидно. Поля, ліси у нас прекрасні.
- Повернемося до Ігор в Парижі. Як ви плануєте готуватися до Паралімпіади-2024, і як взагалі проходить відбір? Ви будете автоматично потрапляти на Ігри, або буде певна система відбору?
- Як завжди будуть за рік-півтора змагання. Або чемпіонат світу, або чемпіонат Європи, де ти повинен виконати ліцензію і бути в трійці лідерів своєї країни.
- У Парижі плануєте виступати на тих же дистанціях?
- Я поки про Париж навіть не думав. Мені б зараз, дай Бог, відпустки дочекатися, тому що інтерв'ю, студії. Я ще жодного дня не відпочив з сім'єю (ми з Максимом домовилися за інтерв'ю одразу після Паралімпіади. Тоді він сказав, що хоче тиждень морально відпочити і побути у тиші. Але, як зізнався Крипак під час зустрічі у Харкові, цього у нього не вийшло, бо щодня якісь зустрічі, ефіри, - "Апостроф").
- Скільки часу в рік ви відпочиваєте від повноцінних тренувань і навантажень?
- Поки найбільший мій відпочинок був три тижні - після Ріо. Після чемпіонату Європи я взагалі не відпочивав. Фактично після прильоту ми почали вже тренуватися. Після чемпіонату світу тижнів зо два можуть дати. Все залежить від того, коли саме чемпіонат світу - в який час.
- Ви час відпусток самі визначаєте?
- Ні, відпустка у нас всією командою плавців. Є відпочинок індивідуально від тренера. Відпустка може бути місяць, а тренер може мені зателефонувати і сказати: "Все, я хочу тебе бачити в басейні, приходь".
- Яке дозвілля у Максима Крипака?
- Я люблю тишу і спокій.
- Наприклад, похід в ліс?
- У період тренувань ні про які прогулянки ти не думаєш, тому що у тебе м'язи тільки що пропрацювали, і все, чого вони хочуть, - це спокій. А зараз під час відпустки... я ще навіть не встиг про це подумати. Не знаю, які у мене плани.
- Чимось захоплюєтеся взагалі? Які хобі?
- Рибалку любив в дитинстві, коли тато возив. Зараз можна подумати про це. Спитаю у батька, якщо у нього ще є бажання зі мною з'їздити, то поїду, звичайно.
- А походи по гриби, зараз саме час грибів?
- Я дуже не люблю кліщі, гусінь, комах. У мене батьки живуть біля лісу. Я пам'ятаю, коли в дитинстві там гуляв, як кліщ якийсь залізе і мама його дістає. Це не найприємніша процедура. Природно, особливо в ліс мене не тягне. Хіба що, сосновий. Тоді можна.
- Наскільки я розумію, зараз Харків - одне з ключових міст у плаванні. Яка школа в Україні у параплаванні також сильна?
- Дивіться, у нас виступаємо я, Максим Веракса, Рома Бондаренко, дівчинка ще юна, у якої все попереду. Багато що від тренерів залежить, у нас школи паралімпійського плавання немає. Саме як школи ніде такого немає - ні в одній з областей, ні в одному місті.
- Як ви вважаєте, нашому паралімпійському спорту приділяється достатньо уваги з боку держави?
- Давайте я так скажу: в порівнянні з іншими країнами, у нас мало.
- Але при цьому ми показуємо дуже хороші результати.
- Ця індивідуальна робота Валерія Михайловича Сушкевича. Це завдяки йому. У нього поки не все виходить з того, що він бажає домогтися і зробити. Але ми до цього прагнемо. На даний період є велика кількість країн. Звичайно, там трохи інше фінансування, більше грошей виділяють.
- Що стосується грошей, я так розумію, не вистачає регулярного фінансування. Я не кажу про призові за медалі.
- Розумієте, я ці цифри не бачу. Я не можу нічого за це сказати. З того, що зараз маю, я особисто задоволений. Але є ж хлопці, у яких і потреби більші, тому для них потрібно зробити кращі умови. Тут я повністю згоден.
- Ви маєте на увазі хлопців з ампутацією?
- Так, хлопців на візках. Їм потрібно більше умов. Але ми до цього йдемо, ростемо. З кожним роком ситуація краща.
- Я не можу не запитати, бо про це говорять всі. Коментатори називають ледь не доларовим мільйонером завдяки цим перемогам. Як ви такі речі прокоментуєте?
- По-перше, я ще ні копійки не отримав.
- Як виплати взагалі відбуваються?
- Я без поняття, у мене ще немає цих коштів. По-друге, я вважаю некоректним це оголошувати і приділяти цьому таку увагу. За країну виступає спортсмен і показує, наскільки вона крута, наскільки вона сильна. Про неї говорить весь світ. До мене підходили голландці і жартома казали, що вже майже запам'ятали мелодію гімну Україну. Розумієте. А у мене в країні починають обговорювати, скільки мені заплатять або не заплатять. Я вважаю це невихованістю. А так - це вже справа кожного.
- На вашу думку, призові адекватні тому, як країна розвивається?
- Порівняння ж роблять тільки з країнами, де менше платять. Зробили б порівняння з тими країнами, де платять в чотири рази більше, ніж у нас. Підняли б це питання, тоді було б цікаво подивитися на реакцію цих ведучих. Ніхто ж не думає про те, скільки було витрачено, щоб підтримати своє здоров'я. Про це ніхто не думає, і нікого це не цікавить.
- А за минулу Олімпіаду з вами розрахувалися?
- Так.
- Теж якийсь час чекали?
- Тоді були менші призові, тоді швидше прийшли гроші на рахунок.
- Я думаю, наша держава виконає свої зобов'язання.
- Я теж на це сподіваюся.
- Яку місію, на вашу думку, несе паралімпійський спорт?
- Підняти, напевно, в соціумі людей з потребами.
- На сьогоднішній день в Україні цьому приділяється достатньо уваги?
- Я не можу так сказати. Це видно і так. Кожен з нас знає, яке у нас ставлення до цього і які фізичні умови.
- Перемоги паралімпійців на це якось впливають?
- Так, це питання піднімається, і починає поступово вирішуватися.
- Багато хто порівнює результати наших олімпійців і паралімпійців. Здавалося б, умови у олімпійців кращі, але медалей не так багато.
- Це питання потрібно задавати Валерію Михайловичу (Сушкевичу). Як у нього так виходить правильно все зробити. Я думаю, що велику роль відіграє керівництво - як воно проявляє себе. У нас це Сушкевич Валерій Михайлович, що всіма цими процесами керує. Він за все відповідає. У цьому його заслуга, тому коректно ставити це питання йому.
- На Паралімпіадах наша команда одна з найкращих в плаванні. Але на Олімпіадах ми і близько не показуємо таких результатів.
- Особисто я виступом Михайла Романчука (завоював дві медалі в Токіо) просто неймовірно пишаюся. Я вважаю, що це нереальний показник.
- Але на сьогоднішній день в плаванні є Романчук і все...
- Ну, що зробиш. Не може на кожне покоління бути десятки чемпіонів.
- В Америці після Фелпса майже щороку чемпіони.
- Це абсолютно не так.
- Але ж на Олімпіадах вони постійно беруть золото у плаванні (в Токіо Штати посіли перше командне місце з 30-ма медалями).
- Так, але у них і людей більше. У них і структура спорту більш розвинена, ніж у нас. Якби у нас будувалося більше сучасних комплексів з усіма технологіями, апаратурою, то, я думаю, були б набагато кращі результати, ніж у тих же американців.
- А в Харкові басейнів вистачає?
- Вони є, але їм же й роки й роки, вибачте мене. Уже технології пішли настільки вперед, що є просто неймовірні комплекси саме з плавання. Не просто для спорту, а саме для плавання. І штучні течії, і все інше. В Україні, наскільки мені відомо, цього всього немає. У нас до цього чомусь не стільки зусиль докладається, як в інших країнах.
- Місто якось сприяє людям з інвалідністю, які займаються спортом? Або місто взагалі не приділяє цьому уваги?
- Поки неясно. Ви ж бачите, ми тут зустрілися, нам сказали "Велике спасибі". Я знаю, що в інших містах і в інших областях вже віддячили спортсменам і привітали їх. Скрізь по-різному. У нас поки тиша.
- Ви якось на них сподіваєтеся або це не грає ролі?
- Я не хочу про це думати, чесно кажучи. Подивимося, як буде надалі. Я гордо виступив за свою країну, я гордо виступив за своє місто. Як вважатимуть за потрібне віддячити і заохочувати за такі виступи - це вже їхня справа. Мені ж залишається робити висновки після.
- Ви ж не для них виступаєте.
- Так, я в першу чергу для себе виступаю. Я завжди говорив, що для мене найперша задача - поліпшити свій результат. Я знаю, що якщо я покращу свій результат і покажу своє найкращий час, то це буде дуже конкурентоспроможний результат на всесвітньому рівні. Тоді я зможу повністю просувати свою країну.
- Є у вас якісь задумки про подальшу кар'єру? Наприклад, що після Парижа в 2024-му?
- Поки що ні, я не думав про це. Мій тренер любить говорити так: "Коли прилетимо додому, про все поговоримо"... Зараз треба відпочити, тоді я розберуся зі своїми бажаннями. Амбіції у мене, звичайно ж, є завжди, але є такий фактор, як здоров'я. Як ти можеш знати, що тобі через два роки дозволятиме здоров'я? Але я розумію, що ще є куди рости.
- Деякі спортсмени, коли їм не вистачає умов, вибирають інші країни. Якби вам надійшла така пропозиція, як би ви відреагували?
- У мене були такі пропозиції після 2016 року. Мені це не цікаво. Я народився в цій країні, я люблю цю країну, і я ніколи в житті про це не замислювався.
- Максима Крипака грошима і умовами не вмовиш.
- Мені це не цікаво.
- Це викликає велику повагу.
- Я вважаю, це повинна сказати будь-яка людина, яка живе в своїй країні. Я не знаю, навіщо жити в країні, яку не любиш. Я живу в цій країні, і я її люблю. Я її люблю, тому що в ній живу, і навпаки.
- У Києві багато людей з інвалідністю. Якщо, наприклад батьки побачили у своїй дитині здібності в тому ж плаванні, куди відвести дитину?
- Це все потрібно за місцем проживання робити. Не у всіх містах і не в усіх областях, можливо, є умови. Звичайно ж, басейн - це найкраще, що можна придумати для здоров'я при будь-яких умовах.
- Вас батьки направили?
- Ні, їх лікарі направили в басейн. Батьки віддали вже в спортивну секцію і там вже у мене почало просто виходити, і мені почало це подобатися. Тому я почав цим займатися.
- Ви починали серед здорових спортсменів. Чи було бажання залишитися там, не переходити (у параплавання)?
- Так, я там дуже довго тренувався і виступав. Просто в якийсь період, коли результат став... Мені нагадали, що є можливість виступати і там. Я хотів спочатку серед здорових спробувати добитися. Коли я зрозумів, що не можу, щоб не переставати тренуватись, я вирішив почати виступати тут. Я міг і раніше почати, просто у мене не було бажання.
- Які з країн є конкурентами в плаванні? Або ми не є конкурентами?
- Чому? Ми конкуренти у всьому. Питання в бажанні.
- І в грошах.
- Так, які потрібно виділяти, щоб наші спортсмени мали кращі умови.
- Простий українець дивиться на це трохи по-іншому. Взяти той же футбол: там зовсім інші гроші, але спортсмени результату не приносять. У паралімпійців все ж по-іншому, але ви показуєте колосальні результати.
- По-перше, це клубний вид спорту, не варто забувати про це. Тут не просто державний спорт. Це перше. Там все на спонсорах, рекламі - це їх основний бюджет. Плюс, у нас же олімпійський і паралімпійський спорт - це трошки інше. Навіть у боксерів є олімпійська історія, а потім вже професійна. Ну і не забувайте, що там бігає 11 людей за одну команду, там спробуй себе прояви.
- Паралімпійські спортсмени після завершення кар'єри куди йдуть?
- Не знаю, я ще не закінчив. Старше покоління, яке вже закінчило, я ще не зачепив. Ви ж бачите, є хлопці дуже вікові, які в збірній виступають.
- Наприклад, Віктор Смирнов.
- Так чи Максим Веракса. Тому я не знаю, як там далі.
- Тренерська діяльність?
- Все індивідуально. Хто де себе знайде або де себе бачить, туди і йде.
- У нас багато спортсменів зараз намагаються якось змінити країну. Вони приєднуються до різних, умовно кажучи, команд у владі і намагаються щось зробити. Як ви вважаєте, чи правильно це, коли спортсмени йдуть у політику і намагаються щось змінити?
- Це питання не до спортсменів, а до держави. Чому держава не робить для них такі умови, щоб у них і близько не було такої думки.
- Ось надійде вам пропозиція піти в мери Харкова.
- Ви в цьому плані, в плані політики? Я думав, ви за зміну країни. Тоді все зовсім по-іншому. Я особисто себе в політиці не бачу. Взагалі ніяк. Потрібно сісти, вивчати, розібратися, подивитися, що як. Звичайно, хочеться зробити щось хороше для країни. Але йти туди, щоб просто йти, як у нас дехто робить в нашій країні, я не хочу. Мало хто пішов і зробив щось реально.
- Той же Жан Беленюк. Вийде в нього змінити нашу систему?
- Я поки не розбираюся в тому, що він зробив. Дай Бог, щоб у нього щось вийшло.
- У нас раніше спортсмени не йшли в депутати, в мери. Але останнім часом з'явилась якась тенденція.
- Моя думка така: ідеально можна зробити тільки одну справу. Ту, якою ти займаєшся. Ти можеш стати професіоналом в будь-якому напрямку, але ідеалу ти досягнеш в чомусь одному. За раз ти дві справи не зробиш. Якщо говорити про мене, то я б не зміг плавати і бути там одночасно. Тобто це потрібно робити вже або після плавання, або кидати плавання і йти туди. Так в моєму виді спорту це виглядає.
- Валерій Сушкевич теж був в політиці. Ви з ним про це спілкувалися - як впливає політика на розвиток спорту?
- Я цим поки не цікавився.
- А в житті з ним доводилося спілкуватися?
- Так. Неймовірно приємний чоловік і дуже мудрий.
- І він робить для нашого паралімпійського спорту...
- Більше, ніж будь-хто робить.
- Майбутнє за ним проглядається?
- Так, я більш ніж впевнений. У цієї людини дуже великий потенціал і бажання поліпшити умови для інвалідів. Не просто в плані спорту, а в принципі в Україні.
- І наостанок ще така тема. Наш паралімпієць Цвєтов на церемонії нагородження відмовився від спільного фото з росіянами, чим викликав безліч відгуків серед українців. Як ви це сприймаєте?
- Я про це не замислювався. У мене такої ситуації не було, тому я нічого не можу сказати.
- У такій ситуації ви б як вчинили?
- Без поняття. Це потрібно, щоб ця ситуація сталася, щоб розуміти, як би я вчинив.
- У пресі зараз велика атака на нашу легкоатлетку Магучіх.
- Розумієте, легко судити людину, не знаючи, які у неї там емоції. Вона довго до цього йшла і там був неймовірний вибух емоцій. Я більш ніж упевнений, що вона не могла повністю контролювати всі свої дії і думки.
- Наше суспільство розділилося. Ви один з лідерів думок.
- Я на такі питання не люблю відповідати. Я не був в таких ситуаціях, як я можу відповісти за те, чого у мене не було.
