4-5 вересня поточного року у китайському місті Ханьджоу має відбутись черговий саміт "Великої двадцятки" (G-20). Вище керівництво цих країн формує питання для обговорення під час цієї події, а також перелік важливих двосторонніх зустрічей. Однак є задекларований головуючою країною – Китаєм – офіційний порядок денний. В основі він торкається питань співробітництва країн у час викликів з боку глобалізаційних процесів. Про те, наскільки цей порядок дня відповідає викликам сучасності, - думка Надзвичайного і Повноважного Посла України, доцента Дипломатичної академії при МЗС Віктора Маштабея.
За всіма ознаками, політичного контексту сучасного перебігу світових подій навряд чи вдасться уникнути. Уже анонсовано про можливу зустріч новопризначеного прем’єр-міністра Великої Британії з президентом РФ Володимиром Путіним. Йшлося також про доцільність зустрічі Нормандської четвірки щодо виконання Мінських домовленостей. Давно за межами червоної лінії знаходяться питання міжнародного тероризму, біженців та нелегальної міграції.
Так чи інакше, наведений перелік тем стосується того, що підпадає під поняття "світовий порядок". Деякому аналізу поточних подій у цій царині за участі провідних світових гравців – США, Китаю та Росії - присвячена ця публікація
Схоже на те, що в разі відтворення чийогось злого задуму фортуна відмовляє його автору в стратегічному мисленні. Об’єктивним свідченням такої відмови є суперечності або логічні неузгодженості задуму, що призводять до його самознищення.
Саме це ми сьогодні спостерігаємо з реалізацією амбітного задуму щодо формування нового світового порядку в редакції глави Російської Федерації Володимира Путіна та окремих його прихильників.
Насамперед, чи був достатнім ресурс для реалізації задуму, про який йдеться? Фортуна свідчить про зворотне. Якщо під цим ресурсом розуміти економіку РФ, то вона має добре відому ваду – залежність від цінової кон’юнктури світових сировинних ринків. Ціна на нафту нижче за $50 за барель упродовж 2014-2015 років зробила свою справу, відчутно зменшивши бюджетні надходження Росії. Фахові прогнози доводять, що такий фактор працюватиме і надалі, залишаючи під питанням реалізацію багатьох державних проектів.
Прорахунок щодо кон’юнктури став першим дзвоником щодо невідповідної якості підготовки до реалізації задуму, про який ідеться. Однак автору цього недостатньо для переоцінки замисленого чи взагалі відмови від його реалізації. Путін керується категоріями пошуку компенсаторів. Мається на увазі декілька їхніх варіантів. Перший полягає у відновленні ринковими методами сталого розвитку економіки, що пробуксовує з 2009 року. Другий – у реалізації пріоритетних державних проектів, здатних зробити те саме, але за "ручного" управління. Обидва варіанти мають бути зорієнтовані на забезпечення успіху перебування Путіна при владі в наступний термін.
У невідповідності цього пошуку об’єктивній реальності криється другий дзвоник. Якщо вірити колишньому міністру фінансів Росії та голові Центру стратегічних розробок Олексію Кудріну, залученому до опрацювання першого варіанту, в разі його запровадження мають бути змінені інституційні засади влади, насамперед, у сфері економіки. Оскільки російське авторство задуму щодо нового світового порядку належить прибічникам "авторитарного капіталізму", впровадження першого варіанту було б схожим на політичне харакірі. Практична ж реалізація другого варіанту створює перепони щодо впровадження першого.
За наведених умов як сам Путін, так і його оточення зараз займаються пошуком паліативу, тобто сполучення переваг обох варіантів, якщо це взагалі можливо. Так чи інакше, такий пошук потребує часу, а його залишається все менше і менше - наступні президентські вибори у 2018 році.
Залишимо Путіна в роздумах і розглянемо ситуацію у прибічника путінського задуму президента Китаю Сі Дзінпіна.
Загальна проблема розвитку є ідентичною – економіка стагнує і вимагає більшої ринковості. Об’єктивний шлях до цього – відповідні реформи. Однак відомою специфікою Китаю є "шпагат" між комуністичною ідеологією (політичне лідерство належить Компартії) та засадами ринкової економіки, принаймні, в частині світової торгівлі, правил якої Китай дотримувався протягом останніх 20 років.
Така суперечність є більш складною, ніж спершу здається. Розкриття потенціалу ринкової економіки передбачає свободу особистості, чого якраз немає в сучасній КНР. Падіння темпів економічного розвитку та біржова криза останнього часу однозначно свідчать про серйозність проблеми, з якою зіткнувся Китай. Прес значних боргових зобов’язань як держави, так і приватних компаній (сягають 15% ВВП країни і становлять $17 трлн) лише додають контрасту між намірами та реальністю.
Очевидно, довіра інвесторів до Китаю не може бути безкінечною, оскільки йдеться про ризики стосовно обсягу китайських інвестицій у 9% ВВП щорічно впродовж 30-40 років.
Схоже на те, що Китай поволі вповзає у період "втраченого десятиріччя", добре відомого з досвіду Японії після "японського дива" 60-х років минулого сторіччя. Якщо так, то плани китайського керівництва щодо прогресу наступного п’ятиріччя навряд чи збудуться на повну потужність, оскільки їхня реалізація об’єктивно ускладнюється ігноруванням прав людини, штучним втриманням вивільнення її творчого потенціалу.
Утім, крім схожості щодо проблем національної економіки у промоторів задуму є доволі суттєві розбіжності стосовно його змісту та засобів реалізації. Тут російський лідер поступається своєму китайському колезі. Щодо нового світового порядку президент РФ насправді мислить категоріями відтворення Російської імперії чи СРСР, тоді як Сі Дзінпін передбачає сполучення потенціалу Південно-Східної Азії з європейським та іншими регіональними ринками через відновлення Великого Шовкового шляху.
В обох випадках йдеться про історичне минуле, але з однією важливою відмінністю. Путін рухається до реалізації задуму через військові дії (2008 рік - Грузія, 2014 рік – Україна, 2016 рік - Сирія), а Дзінпін реалізує важливі інфраструктурні проекти на Шляху. Звичайно, насамперед мислиться зиск самого Китаю. Втім, економічні переваги, які отримають інші держави, розташовані вздовж Шовкового шляху, уже зробили країни Середньої Азії прибічниками Китаю, а не Росії. Обсяг їхньої зовнішньої торгівлі з КНР ($50 млрд) ще в 2014 році перевищив відповідний показник по РФ ($30 млрд).
Більше того, Китай активно просувається на шляху створення точок опори для себе у вигляді міжнародних банківських структур (зокрема, Asian Infrastructure Investment Bank (AIIB) та надання юаню функцій міжнародної резервної валюти, рішення щодо чого має бути виголошено під час Саміту G-20.
Важливою є також реакція світової спільноти на дії "спільників-реформаторів" світового порядку. У випадку президента Росії вона полягає в застосуванні економічних санкцій щодо Росії як де-факто країни-агресора і допомозі державам, що стали жертвами російських воєнних дій. У свою чергу до китайських інфраструктурних проектів і фінансових установ приєдналася значна кількість розвинутих країн, у тому числі членів Європейського Союзу.
Стає дедалі очевидним, що "партнерство" прихильників задуму, про який йдеться, є доволі асиметричним і більшою мірою на користь Китаю.
Це однак не означає, що дії КНР на тлі світової економіки є абсолютно позитивними і не викликають занепокоєння інших світових гравців. Напружена ситуація в Південно-Китайському морі, одному з динамічних світових торговельних маршрутів, свідчить про протилежне. Як і РФ, Китай у цьому регіоні відверто зневажає норми міжнародного права і вдається до засобів шантажу країн-сусідів, чиї національні інтереси він ігнорує.
Є й інші, негативні з демократичної точки зору, устремління Сі Дзінпіна. Його термін перебування як президента Китаю закінчується в березні 2023 року. Однак лаври Мао Цзедуна та Денсяопіна надихають на те, щоб і надалі залишатися впливовим політиком. Вивчається можливість зайняти посаду голови Центральної військової комісії, під керівництвом якої знаходяться військові сили Китаю. Збереження посади генерального секретаря Комуністичної партії Китаю залишається поза питанням, оскільки не проглядає жоден з конкурентів. За таких умов задоволення імперських амбіцій Сі Дзінпіна є доволі можливим. Здається, приклад Путіна надихає.
З огляду на передбачені на вересень поточного року спільні китайсько-російські військові навчання в Південно-Китайському морі збіг стилю "партнерів" щодо опанування ситуації у світі та застосування методів впливу на країн-сусідів є очевидним.
Усе має свою ціну. В обох випадках незалежно від нюансів і Росія, і Китай як однодумці та заручники вибраного військово-політичного жанру змушені підтримувати високі витрати воєнного бюджету, насамперед, на розробку та виготовлення надсучасних видів зброї. За три терміни перебування російського лідера при владі воєнні витрати РФ зросли майже в 9 разів відповідно до мети щодо доведення у 2020 р. частки нових видів озброєнь до 70% від їхньої загальної кількості. Китай у свою чергу довів аналогічні витрати до $216 млрд. Усього витрати РФ та Китаю у 2015 р. становили третину від світових.
І це — ще один дзвоник, підґрунтя якого вимагає неабиякого мистецтва з балансування перспектив реалізації глобального задуму та поточних непродуктивних витрат, які не мають бути занадто розтягнуті в часовому просторі. Поки що цей баланс не на користь задуму і відчутно відволікає увагу РФ та КНР від вирішення нагальних проблем економічного розвитку.
Тепер дещо стосовно противаг задуму та їхніх ініціаторів. Насамперед, йдеться про Сполучені Штати Америки та інші розвинуті країни Заходу.
Поза сумнівом, їм важко не визнати зміни, що сталися у світі після завершення Другої світової та Холодної війн. Наявність G-20 поряд з G-7/8 є наочним свідченням цього визнання. Однак зроблені поступки не торкаються суттєво структур усталених міжнародних інституцій, залучених до ведення світових справ, так само, як і запроваджених ними правил.
Так чи інакше, країни Заходу стоять перед дилемою – як залучити нові динамічні економіки до світового порядку, не втрачаючи своєї провідної ролі в ньому. Однак як об’єктивний процес змін уже триває. Більше того, він відбувається на фоні проблем економічного розвитку самих країн Заходу.
Складність пошуку відповідей щодо обох викликів полягає у важкій ідентифікації самого процесу, про який ідеться. Очевидно, що в технічному плані він має мережевий характер і вимагає неабиякого вміння застосування політичних засобів пошуку спільних рішень при надзвичайній складності завдань і наслідків.
Зокрема, у царині світової торгівлі Сполучені Штати ініціювали переговори щодо укладення двох мегаугод з вільної торгівлі - з ЄС та країнами Південно-Східної Азії, Північної та Латинської Америки. Це Трансатлантична угода про партнерство та інвестиції (The Transatlantic Trade and Investment Partnership - ТТІР), а також Транс-Тихоокеанська угода з 11 країнами Тихоокеанського й Північно- та Південноамериканського регіонів (The Transpacific Partnership - ТРР).
Мета обох угод — запровадити нові правила світової торгівлі, прийнятні, насамперед, для розвинутих країн Заходу, та урівноважити торговельно-економічні амбіції Китаю.
На противагу США та ЄС Китай пропонує країнам, залученим до Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва, угоду із заснування регіональної зони вільної торгівлі (The Free Trade Area in the Asia-Pacific region - FTAAP). Метою її є намір нейтралізувати дію більше ніж 70 дво- три- та багатосторонніх угод про вільну торгівлю, які в кінці 2014 року в регіоні "шкодили інтеграційним процесам" у розумінні їх Китаєм.
Ініціація США, ЄС та КНР укладення вищеперерахованих угод пов’язана з політичними, а також з декількома об’єктивними причинами: можливістю максимально скористатися перевагами нових технологій виробництва товарів та послуг, їхньою доставкою, збутом та розрахунками за контрактами, а також бажанням закріпити ці можливості системою мегаторговельних договорів і, за умови досягнення відповідної домовленості світовим співтовариством, використати їх як підвалини нового світового економічного порядку.
Однак Новий Шовковий шлях та FTAAP певною мірою вже є відповіддю Китаю та його прихильників на західні мегаугоди. Більше того, через протести громадськості не все відбувається гладко з перебігом переговорів США-ЄС, під питанням ратифікація ТРР Конгресом Сполучених Штатів. Схоже, ця процедура перейде у спадок до наступника президента США Барака Обами.
І, можливо, останній парадокс: європейська Росія рухається на Схід, тоді як регіональний лідер Сходу – Китай – прокладає шлях на Захід. Хто з них правий?
Фактично мається на увазі інтерпретація руху колеса сучасної історії: путінська, китайська та прозахідна. Тобто вже вкотре світу слід обирати шлях - чи то путінський, чи Новий Шовковий, чи класичний прозахідний. Чи то їхній певний гібрид.
На який з них литимуть воду рішення Саміту G-20 та в чий бік коливатиметься маятник історії, дізнаємося, дочекавшись початку вересня.