"Майдан" у Парижі, кінець Меркель і прощання з Туманним Альбіоном - головне у світі

У новому випуску "Головного у світі" експерт з питань міжнародної політики Українського інституту майбутнього Ілія Куса пояснює, чому Brexit- це політичне безумство, що означають для майбутнього Старого світу відхід Ангели Меркель від керівництва ХДС, протести "жовтих жилетів" у Франції та результати місцевих виборів в іспанській Андалусії. А також про те, як за підсумками саміту G20 гроші перемогли мораль, а смерть саудівського журналіста Джамаля Хашкаджі допомогла посадити Ер-Ріяд за стіл переговорів щодо війни у Ємені.

Класика політичного безумства від Британії

Тереза Мей відклала голосування за угоду про вихід Британії з ЄС, яке мало відбутися 11 грудня. Під час дебатів у парламенті, які почалися тиждень тому, прем’єр-міністр мала переконати присутніх підтримати цей проект договору. Якщо це таки станеться, то Британія вийде з ЄС у березні 2019 року. Після цього відносини між Лондоном і Брюсселем регулюватиме цей документ. Якщо ж його відкинуть, це означатиме або поспішні переговори про нову угоду чи корективи до цієї, або Британія вийде з ЄС без угоди. А це матиме катастрофічні наслідки для економіки, оскільки ЄС вмить стане для Британії новою державою, з якою невідомо як треба вести справи.

Депутати проголосували за поправку, яка надає їм право пропонувати альтернативу цьому проекту. По суті, вони трохи взяли процес під контроль. Тож варіантів у Терези Мей два: або вона переконає всіх підтримати існуючі напрацювання, або піде у відставку. Якщо за документ не проголосують, це означатиме її особистий політичний провал, крах майже двох років переговорів із ЄС, тож ми побачимо відставку уряду й дострокові вибори. Це політична криза в повному розумінні цього слова.

У результаті Brexit Британія програла. Чи хотіла вона виходити з ЄС? Ні, у 2015-2016 роках це не стояло на порядку денному. Були певні суперечки між Лондоном і Брюсселем, але це нормальний процес. Прем’єр Девід Кемерон вирішив провести референдум, бо хотів пошантажувати Брюссель, а не тому, що це відповідало запиту британців. По суті, він хотів прокачати свої політичні позиції й поставив власні й вузькопартійні інтереси над державними. Девід Кемерон за один рік розвернув британську політику на 180 градусів. І все - через бажання пограти м’язами перед Брюсселем. Він щиро вірив, що ніхто не проголосує за вихід із ЄС.

Brexit - це класичний приклад політичного безумства, що змінює історію країни. Навіть із найкращою угодою він не відповідає інтересам Британії, і це ще одна причина потужного психологічного ефекту від нього. До того ж він надихнув чимало євроскептиків, які тепер з новою силою стверджують, що європейський проект провальний.

Антиелітарна революція "жовтих жилетів"

Завдяки потужним профспілкам протести у Франції - це частина буденності та політичної культури. Мітинг для французів - найперший спосіб висловити свою думку. З іншого боку, "жовті жилети", як і вибори нового глави ХДС у Німеччині, стали ще одним симптомом руйнації старого порядку. Французька республіка в її нинішній політичній формі увійшла в кризу. "Жовті жилети" стали уособленням антиелітарного європейського руху, який виступає буквально проти всіх. Французькі протести намагалися очолити різні політичні сили, в тому числі й опозиційні, проте "жовті жилети" відкинули всіх. Це симптом антиелітарної революції, протестувальники змушують Французьку республіку адаптуватися під нові реалії.

Протести "жовтих жилетів" у Франції, 1 грудня 2018 рік Фото: EPA/UPG

Якою буде нова Європа? Ми побачимо це після виборів до Європарламенту 2019 року. Якщо туди потрапить більшість правих консерваторів і націонал-популістів, це означатиме кінець для старих європейських еліт, в тому числі й для Еммануеля Макрона та його партії.

Протести у Франції - це кульмінація кризи, в якій перебуває сам Євросоюз, його політична система та ідея представницької демократії. Перетворення, які насуваються зі зміною поколінь і масовою міграцією населення, роблять її неактуальною. Вона просто не відповідає сучасним викликам, тому всі починають шукати чогось нового. І якщо лідерка "Національного фронту" Марін Ле Пен у Франції будуватиме свої меседжі навколо переоформлення політичної системи, то матиме шанс перемогти.

Відставка Меркель і переродження Європи

Ангела Меркель була талановитим лідером партії. Вона вела її у правильному напрямку, попри всі внутрішньопартійні суперечки й проблеми, які виникали під час її 18-річного правління. Те, як її зустрічали й проводжали на з’їзді, свідчить, що вона була дуже класним лідером. Хотілося би колись побачити щось подібне в Україні.

Нову лідерку Християнсько-демократичного союзу Аннегрет Крамп-Карренбауер не просто так називають "міні-Меркель". Це буде продовження політики канцлера, можливо, їй навіть вдасться частково зберегти контроль над партією. Крамп-Карренбауер необхідно буде визначити, яким курсом йти далі і чи залишатиметься ХДС на нинішніх ідеологічних принципах. Світ змінюється, тож перед нею стоятиме проблема переосмислення ролі партії в німецькій політичний системі.

Оскільки Німеччина - локомотив ЄС, то у європейському контексті відставка Меркель означає відхід старої Європи, яку ми знали. У Німеччині повоєнний порядок спирався на християнсько-консервативні сили і соціал-демократів. Вони потроху відходять, а разом із ними - і старий порядок. Це час, у деякому сенсі, революційних змін. Має вирости нова політична система, нова ідеологія, нові інститути. Це означатиме також загострення внутрішньої боротьби за те, хто буде уособленням нового європейського лідера.

Цей новий європейський лідер зіштовхнеться з багатьма викликами. Немає стійкого економічного зростання, бо глобальна торгово-економічна система зараз у кризі, насувається нова фінансова криза, але якою вона буде, ми точно не знаємо, та й видатки на оборону знову стали актуальними. А оскільки відносини зі Сполученими Штатами не в найкращому стані, то парасолька безпеки зараз під питанням. Оновлена Європа матиме нові еліти, політику та ідеологію.

Правляча в Німеччині партія ХДС обрала своїм лідером замість Ангели Меркель 56-річну Аннегрет Крамп-Карренбауер, 7 грудня 2018 рік Фото: EPA/UPG

Реванш правих в Іспанії: криза ідентифікації та загроза суверенітету

Понад 40 років Іспанією правила права радикально-націоналістична диктатура на чолі із Франсіско Франко. Це залишило в громадян тяжку психологічну травму. Одні вважають, що він все робив правильно, оскільки був прихильником католицьких цінностей і розбудовував економіку. Інші вказують на знищення опонентів, концтабори, масові розстріли лівих активістів. Руками полонених збудований, зокрема, і мавзолей, в якому лежить тіло Франко.

Місцеві вибори в Андалусії показали, що вперше за багато років у регіональний парламент прийшли праві сили. Ультраправа партія отримала 12 місць у регіональному парламенті вперше з часу падіння режиму генерала Франко 43 роки тому. Це свідчить, що Іспанія змінюється, а час поміркованих лівих консерваторів і центристів, які багато років правили країною, спливає. На перший план виходять нові сили, які не так давно були маргінальними. Радше за все, їхня популярність і далі зростатиме, а Іспанію чекає те ж саме, що Францію та Німеччину - оновлення еліт і пошук нового політичного компромісу й суспільного договору.

Як вбивство саудівського журналіста допомогло переговорам стосовно Ємену

В Ємені, як і в багатьох інших арабських країнах, є мусульмани-суніти та мусульмани-шиїти. У 2011 році "арабська весна" докотилася і до Ємену. Протягом двох років там відбувалися протести проти багаторічного правління президента, який всіх дістав. Коли ж він зрештою пішов, його наступник намагався об’єднати країну. Проте в нього нічого не вийшло. Невдоволення зростало й дійшло до того, що шиїти підняли збройне повстання і захопили столицю. Президент втік на південь, до портового міста Аден. Так у країні почалася громадянська війна між шиїтами на півночі й лояльними до президента силами на півдні.

У 2015 році Саудівська Аравія вирішила підтримати законного президента й вторгнутися в Ємен на його боці. Ця війна триває донині. Саудівці не дуже вміють воювати, тож просто скидають бомби на цю територію з повітря. Вони фактично знищили Ємен.

Настав час, коли міжнародний тиск на Саудівську Аравію посилився, й почалися перші за два роки мирні переговори.

Чому саме зараз? Справа в тому, що країни Заходу знайшли інструмент тиску на Саудівську Аравію. Із жовтня у саудівському консульстві в Стамбулі сталося вбивство журналіста Джамаля Хашкаджі. Коли всі дізналися, що до цього причетна саудівська влада, це використали для тиску на Ер-Ріяд, в тому числі - і в питаннях Ємену. Саудівська Аравія пішла на поступки й сіла за стіл переговорів.

Перші за два роки мирні переговори відбулися у Швеції, під Стокгольмом. Радикальних проривів поки немає, але вони завершилися угодою про обмін полоненими у форматі "всіх на всіх", евакуацію поранених і хворих, короткострокове перемир’я, щоб гуманітарні вантажі ООН змогли заїхати в країну. Не вдалося добитися від Саудівської Аравії розблокування аеропорту Сани та припинення боїв біля порту Ходейда. Це єдине місто, через яке сьогодні проходить 70% гуманітарної допомоги, але стрілянина не дає вантажівкам із гумвантажем виїхати з порту. Гуманітарної допомоги потребують 16 мільйонів людей, 10 мільйонів потерпають від гострої нестачі води й їжі. Лише в цьому році 85 тисяч дітей померли від голоду.

Антивоєнний мітинг перед офісом ООН в Сані, Йемен, 10 грудня 2018 рік Фото: EPA/UPG

Водночас певні контури перемир’я є, і це хороший знак. Проте переговори, найімовірніше, затягнуться на кілька років. Поки Саудівська Аравія й Емірати вірять в те, що візьмуть силою порт Ходейда, а проіранські шиїти переконані, що їх не можна подолати військовим шляхом, мирні переговори будуть косметичними й поверхневими. Про довгострокове перемир’я, перехідний політичний період, мирні угоди й формування уряду національної єдності не може йти мова, поки обидві сторони впевнені у своїй правоті й перемозі.

Підсумки G20: гроші перемагають все

Від саміту G20 було багато очікувань, але результати оцінюють по-різному. Можна виділити наступне. По-перше, Китай і США домовилися заморозити свою торгову війну. Дональд Трамп і Сі Цзіньпін поговорили на полях саміту і вже в кінці першого дня оголосили, що ставлять на паузу своє торгове протистояння. Це позитивний сигнал для України, адже чим більша дестабілізація у світовій торговій системі, тим більше ми страждаємо. Чи вдасться Китаю і США замиритися - питання відкрите.

По-друге, Дональд Трамп домовився із Китаєм про те, що він проведе новий саміт з лідером Північної Кореї Кім Чен Ином на початку наступного року. Можна припустити, що Трамп попросив китайців допомогти йому організувати цю зустріч і стати посередниками, як це було в Сінгапурі. Північна Корея не виконує попередніх домовленостей, а Дональду Трампу важливо зберегти обличчя. Для цього потрібен новий саміт, а щоб його провести, треба допомога Китаю. Тож Пекін, власне, й попросив про врегулювання торгових суперечок.

По-третє, країни Заходу не змогли засудити або взагалі щось сказати щодо спадкового принца Саудівської Аравії Мохаммеда бін Салмана, якого вони звинувачують у причетності до війни в Ємені і до вбивства саудівського журналіста Джамаля Хашкаджі. Це засвідчило, що гроші перемагають мораль. По-четверте, США так і не домовилися з іншими учасниками щодо кліматичної угоди. Вашингтон відмовився підтримувати екологічну політику учасників саміту й навіть декларативно не приєднався до кліматичних зобов’язань.

По-п’яте, зустріч Дональда Трампа й Володимира Путіна таки відбулася. Після нападу в Керченській протоці всі очікували, що це питання має підніматися на саміті. Воно фігурувало в короткій розмові між президентами Росії та США, але якихось проривів не було. Позитивом для України стало скасування повноцінної зустрічі Трампа й Путіна. Мінус в тому, що питання агресії жодним чином не фігурувало в декларації чи на переговорах. Крім того, реакція Заходу на кризу була дуже млявою. Це свідчить про слабкість наших позицій на Заході і має стати дзвіночком: треба працювати з європейськими елітами, якщо ми хочемо, що б вони реагували на дії Росії жорсткіше.