Саміт НАТО, що відбувся 25 травня в Брюсселі і в ході якого Дональд Трамп в черговий раз нагадав про необхідність виконання країнами-членами зобов'язань перед Альянсом, став приводом проаналізувати проблеми блоку. В американській приватній розвідувально-аналітичній компанії Stratfor вважають, що збільшення витрат на оборону не має сенсу, якщо учасники НАТО не продемонструють наміру та здатності реагувати на спільні військові загрози, зокрема ті, що походять від Росії. Про це йдеться у звіті Stratfor, який є в розпорядженні "Апострофа".
Зобов'язання стали домінуючою темою саміту НАТО в Брюсселі. Особливо слід відзначити, що зустріч 25 травня була першою для президента США Дональда Трампа, який часто закликав до кращого виконання державами-членами НАТО своїх зобов'язань. Під час свого звернення до лідерів Північноатлантичного альянсу Трамп підкреслив, що кожен член НАТО має витрачати на оборону "справедливу частку" в розмірі 2% ВВП країни. А після нещодавнього теракту в Манчестері американський президент вкотре акцентував увагу на необхідності продовження боротьби НАТО з тероризмом.
Перша для Трампа зустріч НАТО припала на час, коли Альянс адаптується, коли російська агресія поставила під питання прихильність його членів до колективної оборони. На думку американської розвідувально-аналітичної компанії, зараз головне завдання НАТО полягає в зміні стратегії і цілей під конкретну концепцію в мінливому світі. З моменту заснування в 1949 році учасники Альянсу обговорювали необхідний рівень зобов'язань у фінансовому або військовому плані. Розбіжності були й тоді. Як організації, від якої очікують дій в постійно мінливій обстановці, НАТО доведеться долати розбіжності, якщо він хоче залишатися силою, з якою потрібно рахуватися.
Часи простіше
Під час холодної війни дискусія була більш зрозумілою. Сили НАТО бачили війська Варшавського договору в Східній Німеччині, і військові уми Європи та Північної Америки зіткнулися з проблемою розробки стратегії оборони континенту, як це було зроблено ще до заснування блоку. Поява ядерної зброї лише зробила ситуацію більш небезпечною.
Хоча мета була простою, стратегії для її досягнення не було, зазначають у Stratfor. Навіть тоді між майбутніми союзниками були розбіжності. Британські політики наполягали на тому, щоб сили НАТО в Європі стояли і билися в Німеччині, відправляючи на континент стільки військ, скільки було необхідно, щоб зупинити натиск союзних СРСР армій, якщо вони вторгнуться. Тим часом американські військові фахівці називали цей сценарій нереалістичним, оскільки радянські війська в кінцевому рахунку зможуть прорвати будь-які оборонні рубежі, і тому потрібна буде швидка евакуація військ з континенту. Це дозволило б Великобританії і США скоригувати свою економіку, щоб впоратися з великомасштабним конфліктом, як це було під час Другої світової війни. Потім слід було би почати повітряну і військово-морську кампанію, яка повинна була послабити радянські війська і підготувати повернення сил НАТО на континент.
У підсумку НАТО обрав офіційною стратегією битися в Німеччині. Проте США і Британія очікували, що у випадку вторгнення Європа буде окупована Радянським Союзом, перш ніж інші сили зможуть почати справжню контратаку.
Агресивне розширення
На думку аналітиків Stratfor, розвиток ранньої стратегії НАТО демонструє важливий факт: це не монолітна структура, а скоріше союз між окремими державами з індивідуальними інтересами. Здатність привести ці інтереси у відповідність до військового стримування була найважливішим аспектом мети НАТО.
Після закінчення холодної війни загроза для НАТО змінилася. Тепер загрози для Альянсу менше пов'язані з конвенціональними засобами. І Росія, не маючи величезної армії радянських часів, все одно зберігає великий арсенал ядерної зброї та інші асиметричні інструменти (кіберозброєння), які можуть завдати великої шкоди противнику. Також НАТО взяв участь у боротьбі з транснаціональним тероризмом.
І сам НАТО різко змінився, у результаті розширення наблизившись до російських кордонів. Уже не очікується, що російські війська зможуть легко пробитися через Європу. Проти будь-якої потенційної загрози з боку Росії може бути використаний і близькосхідний фронт. Однак експансія НАТО на Близький Схід принесла кілька ризиків. Альянс зараз набагато ближчий до низки військових загроз в регіоні, і важливе місце в організації посідає Туреччина, яка має найбільшу армію звичайних озброєнь серед європейських членів НАТО. Саме Туреччина формує південний фланг проти будь-якої потенційної російської загрози, яка виникне з Чорного моря або Кавказу.
Австрія, Швеція і Фінляндія не стали членами НАТО, але в межах програми "Партнерство заради миру" інтегровані у військові оперативні процедури Альянсу. Ці країни не підпадають під статтю 5 Статуту НАТО про колективну оборону, але беруть участь у спільних навчаннях та користуються іншими перевагами. Функції в НАТО взяли на себе Україна і Грузія, працюючи у складі Сил реагування НАТО та беручі участь в операціях за кордоном, наприклад, в Афганістані.
Партнерська програма – не лише військовий, але і дипломатичний інструмент, нагадують у Stratfor. Брала участь у подібній програмі навіть Росія. Адже мета – у створенні довіри, а не у військовому посиленні. Однак на кілька років співпраця з РФ перервалася через анексію Криму і її агресію на Сході України.
Опустившись до ворожнечі
Зі збільшенням кількості членів НАТО розширилася і палітра інтересів, а тому й внутрішніх розбіжностей. Наприклад, іноді розходяться інтереси Туреччини та інших держав Альянсу. Поширена думка, що через свої позиції на Близькому Сході Туреччина для НАТО стала швидше, головним болем, ніж вигодою. Австрія, нейтральний партнер НАТО, заявила про неможливість переговорів про вступ Туреччини в ЄС. І це відбилося на її співпраці з Альянсом. Як відзначають в американській розвідувально-аналітичній компанії, те, що в НАТО, побудованому за принципом одностайності, одна держава-член може блокувати дії, яких хочуть всі інші члени, ілюструє ризики роз'єднання.
Розбрат між Туреччиною і Австрією не зупинить всю партнерську діяльність НАТО, оскільки Альянс відкоригував процедури, і тепер держави-члени будуть голосувати не за всю програму "Партнерство заради миру", а за кожного партнера окремо. Але Туреччина все одно зможе продовжувати блокувати співпрацю НАТО з Австрією.
Розширення НАТО створило ще одну проблему. Рівень прихильності оборонній доктрині НАТО відрізняється від країни до країни та від регіону до регіону. Західна Європа стикається з набагато меншою загрозою безпосереднього вторгнення Росії, і члени блоку в цьому регіоні не поділяють великого інтересу до активної оборони, як це роблять у Східній Європі, яка щодня стикається з російської активністю біля своїх кордонів.
Звідси і різні інтерпретації стратегії. Члени НАТО в Західній Європі тяжіють до планування на випадок непередбачуваних обставин, якщо і коли загроза матеріалізується. Східноєвропейські члени більшою мірою підтримують постійне розгортання сил НАТО з метою стримування потенційного конвенційного вторгнення. Ця дискусія нагадує колишні розбіжності, і НАТО все ще не назвеш монолітним блоком.
Справжня мета НАТО
У Stratfor пишуть, що США намагалися відповісти на ці потреби НАТО, особливо після початку російської агресії в Україні – у рамках операції Atlantic Resolve. Сили США залишаються в східноєвропейських країнах-членах НАТО для навчань, тим самим мотивуючи НАТО зберігати ротаційні сили поблизу східних кордонів Альянсу. Таким чином, США обійшли відсутність узгодженості в НАТО, але невиконання зобов'язань залишилося найсерйознішою проблемою Альянсу.
До падіння залізної завіси член блоку в будь-якому випадку був би втягнений в бойові дії, якби почалася війна. Тепер підтримання постійної боєготовності для більшості членів не має сенсу: ресурси витрачають на сили швидкого реагування і загальну логістику. Це одна з причин, чому адміністрація Трампа закликала до більшої фінансової підтримки блоку.
Але такі приготування, на думку Stratfor, марні, якщо Альянс буде нездатний діяти перед лицем загрози. Сучасні загрози, такі як гібридна війна або кібервійна, можуть грати на будь-яких слабкостях в розділеному блоці. Навіть напад на одного члена НАТО може поставити під сумнів рішучість Альянсу, якщо він не зможе визнати загрозу і активувати Статтю 5 (яка передбачає, що напад на будь-якого з членів НАТО є нападом на всі країни Альянсу, - "Апостроф").
Єдине, що залишається незмінним протягом історії НАТО, це те, що цінність блоку залежить від рішучості його членів діяти разом перед обличчям реальної загрози. Решта світу спостерігає за тим, чи здатні вони на це зараз.
