Росія досить швидко повертається до радянського тоталітарного минулого. Але нове покоління більше орієнтується на Захід — до економічного, політичного і громадянського благополуччя. Пострадянський простір руйнується, але в росіян ще залишилася радянська звичка терпіти й мовчати, і вона повинна бути переламана новим поколінням. Люди готові вийти на площу, і Володимир Путін не вічний - розповів в ефірі програми "Всьо по бєзпрєдєлу" на телеканалі Апостроф TV російський історик і громадський діяч Андрій ЗУБОВ.
— У 2014 році вас звільнили зі МДІМВ, так як вважали ваші висловлювання з приводу політики Росії й анексії Криму "недоречними й образливими". Ви сказали, що ваше звільнення свідчить про повернення до радянського тоталітарного минулого. За ці 6 років, якими темпами до цього минулого почала наближатися Росія?
— Вона в загальному почала наближатися, і робить це досить швидко. 6 років — це досить великий термін, але все ж ми бачимо, що з кожним роком все більше й більше Росія з вільного суспільства стає суспільством не просто авторитарним, де влада не підлягає контролю народу, а суспільством тоталітарним, де поступово громадяни позбавляються права навіть на громадянську, на внутрішню свободу. Складніше висловлювати свою думку, об’єднуватися в якісь групи, які навіть не ставлять собі за мету боротьбу за владу. Цензурі піддається періодична преса та Інтернет.
Звичайно, ми ще не стали тоталітарною країною, подібною Радянському Союзу, тут треба сказати прямо. Але в цьому напрямку ми рухаємося. І буквально зараз з’явилася нова серія законів, які намагається прийняти так званий "парламент Росії" — тому що він не є легітимним, усі вибори були підтасовані у 2016 році — які ще більше позбавляють громадян права на вільне самовираження. Поправки в Конституції РФ, які роблять термін Путіна на посту президента практично безстроковим. Усе це дуже нагадує радянське минуле, і явно видно, що люди, які керують Росією, прагнуть до нього.
— Ви згадали СРСР. Кажуть, що Путін хворий — фізично або душевно — це інша історія. Але він хворий Радянським Союзом, це його головна біль, його історична біль.
— Так, він хворий. І йому, як політику, це дуже заважає. Розумієте, у 90-і роки, коли дійсно по всьому колишньому СРСР були дуже великі негаразди, злидні, бандитизм відвертий — в Україні, у Росії й у Білорусі, всюди — то в цій ситуації люди хотіли повернутися в добре старе минуле. Вони забули вже про ті неприємні моменти, з якими це добре минуле пов’язане, але вони пам’ятають, що тоді було, принаймні, стабільно і спокійно. Й ось на цій хвилі переміг Путін, тому що вибори 2000 року, які він виграв, відбулись демократично. Він дійсно отримав свої 50 з гаком відсотків голосів. І Путін подумав, що тепер його мрія може здійснитися. Тобто він тепер може дійсно народ привести у світле минуле, яке йому самому дуже любо.
Й ось тут він зробив величезну помилку. Хоча народ і хотів цього, це був абсолютний глухий кут. Туди неможливо було вести людей, тому що його друга мета та мрія — це стати об’єднуючим центром, лідером усього пострадянського світу. Тобто, якщо не відновити Радянський Союз, то, принаймні, стати центром колишнього Радянського Союзу, очолити цей процес. Але очолити це процес він міг тільки в тому випадку, якщо Росія буде технологічно, економічно й політично в авангарді світу, а не у хвості.
— Це що за незакритий гештальт у Путіна? Зрозуміло, що в Радянський Союз ми повернутися не можемо, це неможливо. Чим він хворий? Тому що навіть ваші ліберальні журналісти кажуть, що найкращий спосіб підійти до нього з питанням — це почати розмову про Другу світову війну.
— Це трошки інша тема, хоча вона й пов’язана з цим. Тут мова йде про інше. Розумієте, будь-яка колишня імперія, та й самі її частини зі своєю культурою й суспільством, хочуть зберігати якісь відносини з центром. Є і Спільнота колишніх франкомовний колоній Африки, скажімо, є Британська співдружність націй. Це досить звичайні речі. І в цьому сенсі в Росії були можливості нормальним демократичним шляхом, не застосовуючи ніяких насильств, бути певним культурним центром розваленої країни, яка була не тільки СРСР. Адже переважна більшість частин цієї країни до цього були Російською імперією. Хто 100 років, хто 200 років. І, у принципі, бажання Путіна можна зрозуміти, інша справа, що не вийшло. Але він вибрав неправильний шлях.
Його неправильний шлях полягав у тому, що він хотів відтворити радянські економічні й політичні форми, а це якраз і призвело до загибелі Радянського Союзу. Тому його режим, його влада, його союз — ось ця СНД — ставали все менш і менш привабливими в міру того, як всюди виростало нове покоління. І в Росії, і в Білорусі, і в Казахстані, і в Україні. Вони хотіли жити, як на Заході, вони хотіли не тільки економічного, але й політичного та громадянського благополуччя.
Протести у Москві, Росія
— Я скажу більше, напевно, вони хотіли вибору.
— Ну ось, вони хотіли виборів. Це і є демократія. Як зараз у Білорусі: люди борються за вільний вибір. Вони борються, їх садять, їх б’ють. Здається, народ може не витримати, а білоруси в загальному досить терплячий народ. Вони все продовжують боротися з режимом Лукашенка, який насправді, як дві краплі води схожий на путінський режим — такий же радянський. Він навіть далі пішов — прапор відновив. Це говорить про те, що він за Радянський Союз, за Жовтневу революцію.
Путін трохи обережніше всі ці речі заявляє. І люди борються з цим. Розумієте, помилка Путіна в тому, що він став не в авангарді демократизації колишнього тоталітарного СРСР. Він став в ар’єргарді, намагаючись утримати країни колишнього СРСР від шляху до демократії, до свободи, до ринкової економіки, до системної декомунізації, як було в Польщі.
— Андрію Борисовичу, дивлячись на політичну ситуацію в Росії зараз, Путін у Кремлі назавжди?
— Ви самі прекрасно розумієте, що назавжди не буває абсолютно нічого. Найкращі люди не назавжди, а вже тим більше гірші. Звичайно, не назавжди. Ми ровесники з Путіним. І він, і я можемо померти завтра, а можемо прожити ще 10–20 років. Всяке буває.
— Тобто єдина можливість, що Путін піде з поста президента — це його смерть?
— Ні, звичайно. Для цього потрібно подивитися на ті процеси, які відбуваються на просторі колишнього Радянського Союзу. Це якраз те, про що я говорив до цього. За ці 30 років прийшло нове покоління, яке хоче іншого життя. При чому не примітивно — жити заможніше, як хотіли в 90-і роки, а жити, якщо завгодно, системно інакше. Ось ця системна відмінність життя — це гідність, свобода, демократія, вільний бізнес, вільне спілкування із Заходом і в загальному інтеграція.
— Виходить, що навіть це нове покоління, яке хоче жити комфортніше, затишніше, безпечніше, багатше, все одно у вас у Росії вибирає Путіна. Я тому й питаю, що люди змінюються, а президент у вас залишається.
— А хто вам сказав, що в нас молодь вибирає Путіна? Буквально сьогодні з’явилася інформація, що в маленькому містечку в далекій губернії — це Красноярський край, містечко Каїнськ, про який ви, може, і не знаєте — заарештували трьох школярів. Це учні 9–10 класу, заарештовані за те, що вони створили гру "Підірвати будівлю місцевого КДБ — ФСБ". Ось молодь яка. Хто вам сказав, що вони за Путіна? Я впевнений, що якщо зараз пройдуть вільні вибори, і якщо з’являться альтернативні лідери, і вони будуть допущені — той же Навальний, навіть старий прем’єр-міністр Касьянов, Явлінський — то, безумовно, Путін програє ці вибори.
— Тут є дуже маленька заковика, яка вирішує все, ось це "якщо". Якщо будуть проведені демократичні вибори, якщо з’являться альтернативні кандидати, якщо їх зареєструють, якщо вони підуть на вибори. Це вирішує все маленьке слово "якщо".
— Ви ж мене запитали, за що росіяни хочуть Путіна. Я вам і кажу, що вони не хочуть Путіна, їх просто змушують підкорятися Путіну. Так само, як Лукашенко примушує білорусів підкорятися собі. А тих, хто не підкоряється й активно чинить опір, він б’є, вбиває, садить у в’язницю, виганяє з країни. У Росії вже в різних регіонах спалахували подібні рухи. Ви знаєте, і в Хабаровську, і в Шіесе, і в Башкирії. Десь вони придушуються, десь більш майстерно розлучаються, коли влада знімає свої претензії. Скажімо, у Шиєсі влада скасувала будівництво сміттєвого полігону.
Але в будь-якому випадку, це величезна помилка зовнішніх глядачів говорити, що в Росії народ підтримує Путіна. Він не підтримує Путіна. У Росії народ живе, упокорюючись із владою, яка йому глибоко чужа так само, як їм була глибоко чужа влада Брежнєва або влада Сталіна. Сталін убивав мільйони людей, але при цьому він правил. Безумовно, він вбивав тому, що, якщо б він не вбивав, його б зрадили. Це абсолютно очевидно.
Затримання протестуючего, Москва, Росія, 2017 рік
— Дозвольте, ми з вами проведемо історичні паралелі. Смерть Сталіна загадкова. З’являються зараз якісь нові одкровення, біографічні дані, що це була змова його оточення — Берії, Хрущова. Вони не хотіли його однотипної влади. Ми можемо провести якісь паралелі із сьогоднішньою владою в Росії?
— Дійсно незрозуміло, Сталіна вбили, або допомогли померти, або він помер сам. Це відкрите питання. У нас істориків є матеріали, які дозволяють припускати, що йому не заважали померти, тобто йому не надали допомогу. Можливо, його вбили. Берія володів великим запасом різних отрут. Відомо, що в останній день лютого на ближній дачі Сталіна в Кунцево була п’янка, на якій був і Берія, і Хрущов. Усе могло бути. Після цього він занедужав і помер.
Але питання ваше, як я розумію, не про Сталіна, а про Путіна — чи може його найближче оточення зробити те ж саме? Ось тут є цікава відмінність. Справа в тому, що Сталін збирався вчергове провести велику чистку, це відомо всім історикам. Він думав зняти й Берію, і Хрущова, і Маленкова, свого улюбленця. Він намітив уже інших людей до керівництва в партії. Тобто те, що він робив в 1934 і 1937 роках, він вирішив зробити знову. І ці люди знали, що це таке. Вони знали, що вони не просто будуть відправлені на пенсію, але, швидше за все, вони будуть болісно вбиті зі своїми дітьми й родичами. І тоді вони зважилися прибрати Сталіна.
Розумієте, такої альтернативи зараз немає. Чим відрізняється Путін від Сталіна: він трепетно ставиться до своїх особистих друзів і оточення. Тим, хто лояльний до нього, він завжди забезпечить дохід за рахунок народу. Він обкладе народ новими податками, але його близьке оточення буде отримувати. Тобто його вузьке коло ним задоволене і не боїться його, на відміну від вузького кола Сталіна. Вбивство або смерть Сталіна змусили багато чому навчитися керівників пострадянського простору, у тому числі, і Лукашенко, і зрозуміти, що зі своїм найближчим оточенням жартувати не треба, з ним потрібно загравати. Ось так і робить Путін. Тому очікувати, що його найближче коло його скине, немає ніяких підстав.
— За Крим і Донбас Росія отримала жорсткі санкції, які важко переносить оточення Путіна, так як у них на Заході гроші й нерухомість. Як зараз змінюється ставлення до того, що робити з Донбасом і українським питанням в оточенні Путіна і в нього самого?
— Мені важко це сказати напряму, я не маю інсайдерської інформації. Але тут важливий один момент: Путін і його оточення не досягли своїх цілей. Коли у 2014 році відбулася анексія Криму та почалася війна в Україні, Путін переслідував конкретну мету — як мінімум розчленувати Україну й дозволити її західній частині інтегруватися в Європу, а основну частину України — лівобережжя Дніпра й те, що він називав "Новоросією", узбережжі Чорного моря разом із молдавським Придністров’ям — так чи інакше приєднати до Росії. Безпосередньо, або в якості нинішньої Абхазії — це вже технічне питання. Крим був тільки зачином цієї великої справи, але з цього нічого не вийшло. І не вийшло тому, що українці виявилися нацією, яка змогла чинити опір Путіну, змогла чинити опір російської агресії. Розумієте, Путін виявив у 2014 році, що українці — це нація, а у 2020 році він виявив, що білоруси — це нація. Це велике відкриття в Кремлі.
Своєї мети в Україні він не досяг, і залишився Крим, залишилися два шматки Донбасу, які нічого абсолютно Росії не дають, але зате дуже багато в неї беруть. І беруть, головним чином, саме в політичному плані, тому що саме через це, в першу чергу, Росія — вигнанець міжнародного співтовариства. Але також беруть і економічно, тому що це ті регіони, у які треба вливати багато грошей. А їх через коронавірус, падіння цін на нафту й погано керовану економіку все менше й менше. Тому, я думаю, що його ставлення змінилося. Крим і Донбас виявилися тим, що зараз називають валізою без ручки — і кинути шкода, але й тягнути дуже важко. Мабуть, ця проблема буде вирішуватися, але, швидше за все, вже після Путіна. Напевно, після Путіна вона буде вирішуватися однією з перших.
Російські військові окуповують АРК, 2014 рік
— Тут виникає питання, а "після Путіна" — це коли? Коли він піде в інший світ? Я думаю, що ви бачили плакати у Швеції: "Путін, прийми наші вітання. Путін обраний президентом, 2030 рік". Це плакати Організації по боротьбі за демократичні свободи і права людини. Але я думаю, що в цьому жарті є частка жарту.
— Розумієте, вік, у принципі, не перешкода. Ми в цьому щойно переконалися з обранням Байдена. Якраз через 10 років Путіну буде стільки, скільки зараз Байдену. Але він же обраний в Америці президентом. Тобто вік не перешкода, якщо людина нормальна, гідна, поважна і так далі. Чи підходять усі ці епітети Путіну — це вже інша розмова. Може бути і 2030 рік, але, по всій видимості, усе станеться набагато швидше. Те, що сталося в Україні у 2013–2014 роках — Революція Гідності — те, що до цього сталося в Грузії, а до цього у вас ще була Помаранчева революція, потім у Вірменії два з половиною роки тому, тепер у Білорусі — усе разом це говорить про те, що пострадянський простір, орієнтований на радянське минуле й радянський авторитаризм, руйнується. Воно руйнується саме з волі людей, а не з волі оточення Януковича або Саркісяна. Якраз оточення нічого не хоче міняти.
— А в Росії можливий Майдан? Це слово є таким тригером, я не знаю, чого там можуть боятися більше нього.
— Давайте ми переведемо слово "майдан" на російську мову, це буде площа. Тобто люди вийдуть на площу. Це те, до чого закликали декабристи в 1825 році. Ось чи можуть люди вийти на площу? Звичайно, можуть. Минулого року, коли були сфальсифіковані вибори в Московську міську думу, багато людей вийшло на вулиці. Були арешти й багато насильства. Російське суспільство абсолютно готове, воно нічим у цьому сенсі не відрізняється від українського, білоруського чи вірменського. Це все пострадянські суспільства з одними й тими ж хворобами і з одними й тими ж процесами.
— Я просто пам’ятаю, що декабристів тоді відправили на заслання, і вони там "благополучно" померли. І це абсолютно не те, чим закінчилася історія в Грузії, в Україні й те, що зараз відбувається в Білорусі. Вийти то можуть, але яким буде результат?
— Це була зовсім інша епоха. Це була епоха військових переворотів. Вона була іншою, тому що були інші засоби масової інформації й масової комунікації, інший стан суспільства. Той приклад я навів просто як факт того, що люди вийшли на площу. Зараз усе відбувається зовсім інакше, зараз масові народні рухи. Зараз немає неосвіченої й неграмотної більшості й освіченої еліти. Зараз грамотно все суспільство. І водночас є радянська звичка терпіти й мовчати. Й ось ця звичка повинна бути переламана новим поколінням. Не старим, яке вже не зміниш, а поколінням 30-ти, максимум 40-річних людей.
— В епоху тотального Інтернету й доступу до інформації є спроби в Путіна переписати історію? Я, наприклад, згадую його статтю, опубліковану в червні, "Уроки 75-річчя Другої світової війни". Це спроба переписати історію?
— У відповідь на цю статтю я написав досить великий текст, де розібрані всі основні тези Путіна, і я показав, що вони помилкові. Щось не так фактично, щось аналітично, тобто висновки зроблені неправильно. Так що, звичайно, цей виступ не має ніякої ціни. По-перше, Путін не професіонал, не історик. Він любить історію, це правда, і це добре, напевно. Але щоби виступити з таким текстом, він намагався імітувати Сталіна, який нібито написав "Короткий курс історії ВКПБ", який за нього писали інші люди. Він вирішив теж виступити з подібним вченим текстом, але це вийшло непереконливо. Мені здається, що про це вже всі забули, ніхто на цей текст серйозно не посилається. Він залишився такою незграбною дією диктатора.
Історія продовжує вивчатися плюралістично, люди читають книжки і статті на різних мовах. І хоча російські архіви не всі доступні — є зарубіжні. Ми дуже вдячні Україні, яка відкрила практично всі свої архіви. Тому ті, хто не можуть докопатися до чогось із радянської історії в Росії, легко докопуються в українських архівах, де є копії тих самих документів. Так що ця історична спроба Путіна — це його невдача. Так, це його любов. Він любить це, він вірить, його так вчили в школі КДБ. Я його по-людськи розумію.
Володимир Путін
— Я назву ще одну болючу точку Путіна — Джо Байден. Що зміниться між США й Росією після його перемоги?
— Я думаю, що зміниться багато, але не тільки між США й Росією. Справа в тому, що Трамп не еталон політики США, це була безвідповідальна політика. Трамп проклав безвідповідальний, егоїстичний і непрофесійний шлях. Він, як політик, популіст, і він був близький Путіну. А Байден — це професійна, може, іноді нуднувата, але дуже вивірена політика, яка після перемоги в Другій світовій війні завжди була властива США. Вона навіть трохи набридла. Це й пояснює те, чому так багато людей у 2016 році проголосували за Трампа. Але це, як тепер виявилося, єдино можлива політика, альтернативи якій немає.
І найголовніше, Байден атлантист. Він буде на новому рівні відновлювати відносини з НАТО. Крім того, він прихильник Європейського Союзу, який він високо цінує й не намагається зруйнувати. Я думаю, що навіть "Брекзіт" був би неможливий, якби був Байден. І ще невідомо, чи не буде в Англії зворотного шляху після того, як Байден стане господарем Білого дому.
Джо Байден
Він, як і вся демократична партія, традиційний противник авторитарних і тоталітарних режимів. Він борець за свободу. Зрозуміло, не в абсолютному плані. Він не піде хрестовим походом проти путінської Росії, але він, безумовно, буде більше допомагати демократичним антиавторитарний рухам у Білорусі, у Росії й у Китаї.
— І Україні буде більше допомагати?
— Я знаю, що багато хто в Україні говорить про те, що Обама не давав летальної зброї Україні, а Трамп дав. Це правда. Але зараз ситуація змінилася. Я думаю, що коли дав, то ніхто вже відмовляти не буде. Але є дві великі проблеми, які стоять перед Україною й заважають їй стати повноцінним партнером західної спільноти в найближчому майбутньому.
Перша — це відсутність в Україні системної декомунізації. Справа в тому, що в Україні не проведена реституція власності. Власність як була розхапана олігархами ще в 90-х роках, так у них і залишилася. На відміну від Чехії, Польщі та Естонії ніхто не повернув власність тим, кому вона належала ще до комуністів. Відповідно, немає дифузії власності, і країна насправді має олігархічну форму влади. Зовні — демократична, фактично — олігархічна. З цим пов’язана і друга проблема — це проблема корупції.
Саме олігархічна форма власності штовхає до корупції. І страшна корупція не дозволяє реально допомагати Україні. Я знаю вашого колишнього міністра фінансів Наталію Яресько. Вона говорила про те, що гроші, на жаль, зникають у кишенях людей. Сама то вона абсолютно чесна людина, західна людина, яка виросла в Америці.
— З приводу корупції при олігархії я з вами трохи не згодна. У всіх країнах, навіть при нульовій толерантності до корупції, вона все одно є. Тут Україна не є ексклюзивом. Я згодна, що проблема велика, і борців із корупцією скоро буде більше, ніж самих корупціонерів. Це проблему не знімає, але так однобоко, мені здається, на неї дивитися не варто.
— Я висловлюю свою точку зору. Той же Євросоюз не впевнений, що гроші, які він дає Україні на модернізацію економіки, не будуть банально розкрадені. На жаль, це факт. Я сам не ліз у кишеню, не перевіряв, я взагалі не економіст. Але я знаю, що люди, пов’язані з грошима і фінансами, вважають Україну ненадійним країною для реальної фінансової допомоги. І цю проблему потрібно вирішити самим українцям, не захищаючись, що всюди так.
І Путін каже, що скрізь так. Це ж звичайний аргумент. Він недавно сказав, що всюди є на виборах деякі національні специфіки, і в Америці, і в Росії. А ви мені говорите, що всюди є корупція. Це не аргумент. Вона може бути всюди, але у вашій країні її бути не повинно. І розумієте, кожна країна повинна прагнути до того, щоби корупції не було. У Фінляндії її немає.
— Ви ж спілкуєтеся з простими росіянами, вони розуміють, що війну в Україну привела Росія? Вони розуміють, що анексований Крим? Згадуючи той патріотизм, який ми спостерігали при анексії Криму, мені ставало трохи не по собі.
— Хочу сказати відверто, розуміють усі, ну або 99%. Може, є якісь наївні диваки, які не розуміють. Але будь-яка людина, з якою я спілкувався — від найпростіших до самих високочолих — усе чудово розуміють. Усі чудово розуміють, що Україна була покарана Путіним за те, що вона без нього вирішила змінити владу, прогнати милого його серцю Януковича і встановити свій режим. Якби на місце Януковича прийшов не Порошенко, а який-небудь інший диктатор, але диктатор, орієнтований цілком на Америку і Європу, а не на Путіна — який-небудь Піночет — то він так само б зненавидів Україну. Він її трохи більше заповажав би, але ненавидів би так само.
Російські окупанти в Криму, 2014 рік
Тобто Україна спливала в нього з рук. Це розуміють усі. І він вирішив її повернути. Наскільки далекою була його мета — люди думають по-різному. Але те, що Крим — це покарання для України, люди прекрасно розуміють. Хтось скаже, що це все НАТО, але це нісенітниця. Естонія — це теж НАТО, і вона стоїть в 100 км від Петербурга, але ніхто не завойовує Естонію. Тому всі розуміють, що історія про те, що в Криму могла бути база НАТО — це несерйозно. Навіть якби там була база НАТО, це нічого б принципово не змінило, у порівнянні з тим, що є зараз. Те, що Донбас — це безумовне "віджати" — розуміють.
Але, як і в будь-який правді, у ній є деякі моменти. Я дуже добре пам’ятаю, що в перші дні, коли був зміщений Янукович і стала засідати Рада, одним із перших був прийнятий закон про державну мову. І російська мова втратила статус другої мови. Це викликало в Росії негативну реакцію, і це зрозуміло. Російські люди вважають, що такі ж російськомовні люди, які живуть в Україні, повинні мати право говорити своєю мовою. Я розумію проблеми українців, але, я думаю, що тоді це було помилкою. Я думаю, що якби не було цього закону, то Путіну було б складніше зводити свої рахунки в Україні. А так просто спробували погасити його вогонь не водою, а маслом, і все запалало ще більше.
— Тобто мовою було легше пояснити анексію Криму, я правильно вас зрозуміла?
— Так. Але прості люди в тому ж Криму злякалися. Вони подумали, що це перший закон, а за ним буде другий, третій, четвертий. Їх не було. Але це був переляк. Чому в Білорусі й Молдові зараз всіляко підкреслюють, що ніякої боротьби з російською мовою не буде? Вони приклад України вже прочитали. І політики опозиції його сприймають дуже чітко. Це не капітуляція мовна. Це реальність.
— Тобто РФ знайшла для себе пояснення, мовляв Крим віджали, на Донбасі війна, але ми врятували російську мову? Росіяни розуміють, за що вмирають на Донбасі?
— Я думаю, що зараз соромно згадувати про цей "Крим наш" у Росії. Усе це пішло, інші зовсім проблеми. Звичайно, коли ви запитаєте в лоб у людини, Крим наш чи не наш, то більшість людей скажуть, що наш. Хоча я хочу сказати нашим українським читачам, що наша політична партія — "Партія народної свободи" — принципово вважає, що Крим анексований, і він залишається частиною України. Він не є Росією, і тому в майбутньому його доля повинна бути вирішена відповідним чином. І з Донбасу треба росіянам йти, безумовно й повністю. Але так думають далеко не всі в Росії.
Багато хто вважає, що Крим наш. Але тоді — у 2014–2015 роках — про це говорили з палаючими очима, а зараз цього соромляться. Зараз усі говорять, що краще б не було цього Криму. Головне, щоби пенсії підвищували, щоби рівень життя не падав. Це хвилює людей. Тема національного зростання Росії й імперськості пішла. Насправді ці 6 років багато в чому вилікували росіян від цього імперського синдрому. На жаль, ціною великої крові і великої трагедії, але росіяни зрозуміли, що прирощення територій ніякого щастя народу не дає, а нещасть дає багато. Так що Росія стала іншою. І я думаю, що "Крим наш" більше не викличе ентузіазму, так само, якщо раптом з’явиться якийсь "Казахстан наш" або там "Білорусь наша". З цим Путін реально повинен рахуватися і він рахується.
