Організувавши наступ у Сирії, Туреччина виконала низку тактичних і стратегічних завдань. Анкара завадила об'єднанню курдських анклавів, досягла тактичного порозуміння з Вашингтоном, зберігши конструктивні відносини з Росією, і продемонструвала свою важливу роль у врегулюванні сирійського конфлікту. Саме тому наступ турецьких військ 24 серпня можна вважати успішним у всіх відношеннях, вважає аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень з питань міжнародних відносин В'ячеслав Голуб.
На світанку 24 серпня 2016 р., коли українці готувалися до святкування 25-ї річниці своєї незалежності, увага міжнародної спільноти знову була прикута до подій на Близькому Сході. О 4-й годині ранку турецькі збройні сили разом із бійцями опозиційної до режиму Асада Вільної Сирійської Армії (ВСА), а також за підтримки авіації сил міжнародної коаліції на чолі зі США вторглися на територію північної Сирії. Метою військової операції було проголошено забезпечення безпеки державного кордону та витіснення з прилеглої до Туреччини території бойовиків Ісламської держави Іраку та Леванту (ІДІЛ), які останнім часом посилили теракти на турецькій території. Того ж дня турецькі та опозиційні сирійські підрозділи відбили в ІДІЛ місто Джераблус – важливий оплот бойовиків, які втратили контроль над останнім пунктом пропуску через турецький кордон та важливий шлях постачання для своєї армії.
Анкара мала об’єктивні причини до вторгнення. 20 серпня внаслідок вибуху на весіллі на південному сході Туреччини загинули 54 особи. У цьому теракті влада країни звинуватила ІДІЛ. Двома днями пізніше від атаки бойовиків Робітничої партії Курдистану загинули 5 турецьких військових та 1 цивільний. Зважаючи на це, вторгнення до Сирії було спрямовано, у тому числі, проти сирійських курдів, намагаючись перешкодити їм в активному наступі в напрямку турецького кордону. Адже курди, котрі проживають на теренах Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії, є найбільшою національною меншиною на Близькому Сході, яка не має власної держави. Проте цей народ не відмовляється від ідеї створення незалежної держави, пам’ятаючи про героїчну боротьбу своїх предків за свободу та самовизначення протягом ХХ століття. А Туреччина вже тривалий час виступає проти цього.
Проте вторгнення Туреччини слід розглядати в ширшому геополітичному контексті та з урахуванням балансу сил у регіоні. Останнім часом сирійські курди, які виступають важливими союзниками США в боротьбі проти ІДІЛ, демонструють успіхи в протистоянні з терористами та активно просуваються у напрямку турецького кордону, що викликає незадоволення офіційної Анкари. Якщо глянути на карту сирійського конфлікту, то на північному сході та північному заході країни виділяються два курдських анклави, які ізольовані один від одного смугою території ІДІЛ. Туреччина очевидно не зацікавлена в об’єднанні цих територій, адже на протилежній стороні живуть турецькі співвітчизники сирійських курдів. У разі консолідації сирійських курдів на фоні відновлення боротьби їхніх турецьких побратимів проти офіційної Анкари це може стати великою загрозою для безпеки Туреччини. Адже хаос у Сирії курди можуть використати як сприятливий момент для створення власної держави у складі частини територій суміжних держав, населених у переважній більшості курдами. Прецедент створили США ще в 2003 р., коли з поваленням режиму Саддама Хусейна в Іраку союзні Вашингтону іракські курди як винагороду за свою участь у війні проти диктатора отримали автономію на півночі країни. Схожа ситуація спостерігається нині і в Сирії, і Туреччина це зрозуміла. Інтересам Анкари відповідає створення на півночі Сирії буферної зони, заповненої лояльною до Туреччини сирійською опозицією.
Вторгнення до Сирії також стосується і майбутнього відносин у трикутнику Туреччина – США – Росія. США намагаються балансувати у своїх відносинах з обома союзниками – Анкарою та сирійськими курдами, які між собою є запеклими ворогами. Очевидно, що Вашингтон взяв курс на примирення з Анкарою після нещодавнього погіршення відносин у зв’язку з невдалим військовим переворотом у Туреччині, в організації якого було звинувачено політичного та релігійного діяча Фетхуллаха Гюлена, який проживає в Каліфорнії. На користь цього твердження свідчить низка фактів. Інтервенція Туреччини здійснювалася під прикриттям авіації США, що раніше Вашингтон відмовлявся робити. США офіційно підтримали військову операції, а віце-президент Джо Байден здійснив візит до Анкари. США врахували вимогу Туреччини, змусивши сирійських курдів передислокуватися на схід від Євфрату, залишивши Джераблус та прилеглі до нього території. Таким чином, Вашингтон продемонстрував свою готовність відновити попередню позитивну динаміку двосторонніх відносин. До цього також підштовхнуло нещодавнє зближення Анкари та Москви. Зокрема, Туреччина вже не наполягає на негайному відстороненні Башара Асада від влади, а визнає його важливу роль під час перехідного періоду. Такої позиції нині дотримуються і в Москві. Та й реакція Росії на вторгнення не була надто категоричною. Вона лише висловила "глибоку стурбованість" з приводу порушення сирійського суверенітету. Це наштовхує на думку, що вторгнення Туреччини було заздалегідь погоджено з Москвою і намічається тенденція до вироблення компромісу щодо Сирії усіма зацікавленими сторонами.
Таким чином, завдяки вторгненню Туреччина досягла значних тактичних і стратегічних результатів. Вона відтіснила за Євфрат курдів, перешкодивши з’єднанню обох курдських анклавів, та заручилася підтримкою США в цьому питанні. Анкара продемонструвала свою важливу роль у врегулюванні сирійського конфлікту, на яку не можна не зважати. А також досягнула тактичного порозуміння з Вашингтоном у принципових для себе питаннях, зберігаючи конструктивні відносини з Росією. Малоймовірно, що Туреччина братиме повноцінну участь у військовому конфлікті, обмежившись локальною операцією. Проте слово Анкари за столом переговорів вже точно буде враховане.
