За березень 2021 року на Донбасі окупаційні війська вбили 9 бійців України.
Про це повідомляє "Апостроф" з посиланням на ресурс "новинарних" .
Минулого місяця війна забрала п’ять солдатів, три сержанти, одного офіцера. Наймолодшому – 25, найстаршому – 55.
Шість із них прийняли свій останній бій у районі Шумів і Південного, між Торецьком та окупованою Горлівкою. Цей відрізок утримує 10-та окрема гірсько-штурмова бригада.
Від руки ворого в березні загинули - Володимир Онопрієнко, Олександр Пекур, Віктор Пасєка, Андрій Грабар, Кирило Биковський, Сергій Коваль, Сергій Барнич, Максим Абрамович, Сергій Гайченко.
1. Володимир Онопрієнко
Народився 25 травня 1977 року в Драбові на Черкащині. Закінчив місцеву школу. Відзначався працьовитістю, цікавився технікою, автомобілями. У 2017 році пішов на фронт – захищати українську землю від окупантів.
Спершу служив за контрактом у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних запорожців. У квітні 2020 року підписав новий контракт, на цей раз пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон "Айдар" 53-ї бригади. Служив на посаді командира бойової машини.
10 березня під час обстрілу окупантами позицій ЗСУ поблизу Старогнатівки Володимир дістав тяжке кульове поранення. Військові медики встигли надати йому першу допомогу, але, на жаль, врятувати життя воїна їм не вдалося. Через три тижні у Володимира Онопрієнка закінчувався термін контракту.
Поховали бійця в рідному селищі Драбів. Залишилися мати, дружина, дочка і маленький онук.
2. Олександр Пекур
Олександр народився 17 листопада 1990 року на Київщині – в селі Гурівщина, нині Бучанського району. Закінчив школу, поїхав вчитися до Києва, здобув професійну освіту за фахом електромонтажника. Відслужив строкову службу. А у 2015 році пішов воювати за мобілізацією й одразу потрапив на передову, під Зайцеве.
Старший солдат, служив на посаді номера обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 54-го окремого розвідувального батальйону.
Поховали Олександра в Гурівщині. Залишилися мати, бабуся і брат.
3. Віктор Пасєка
Віктор Степанович народився 8 червня 1965 року в селі Мончинці Красилівського району Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому, де багато років пропрацював водієм тролейбуса в комунальному підприємстві "Хмельницькелектротранс".
Молодший сержант Пасєка служив у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні, що входить до складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, на посаді командира бойової машини-командира відділення 2-ї гірсько-штурмової роти.
Близько 12-ї години 18 березня ворог обстріляв позиції 10 огшбр біля населеного пункту Південне з великокаліберних кулеметів, гранатометів, мінометів, автоматичної зброї… Кульове поранення в голову, отримане в тому бою, для командира відділення Пасєки виявилося смертельним.
Поховали Віктора Степановича на Алеї Слави міського кладовища в Хмельницькому.
Залишилися дочка та двоє онуків.
4. Андрій Грабар (“Танчик” / “Мамай”)
Народився 14 вересня 1995 року, мешкав у Миколаєві. Андрій служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
Був матросом-контрактником десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти. Хлопець планував вивчитися на офіцера, збирався вступати до військового вишу в Одесі.
“Моя історія зовсім не особлива, вона схожа на історії інших морпіхів. Почалась війна — пішов захищати країну. Як у таких умовах продовжувати займатися програмуванням у Миколаєві?” — казав Андрій у грудні 2020-го.
19 березня 2021 року російські найманці обстріляли позиції українського війська поблизу Водяного із заборонених усіма домовленостями мінометів 120-го калібру та гранатометів різних систем. Пробивши і насип, і перекриття спостережника, де чатував Андрій Грабар, ворожа міна не залишила бійцеві жодного шансу вижити. Зовсім незадовго до того він повернувся з відпустки…
5. Кирило Биковський
Кирило народився 17 травня 1992 року в Кропивницькому. Ще з дитинства мріяв стати військовослужбовцем. І здійснив свою мрію: закінчивши вище професійне училище №4, у 2011 році підписав контракт на службу в Збройних силах України.
Згодом повернувся до цивільного життя. На фронті солдат Биковський – з 2018 року. Навідник підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Кирило загинув 20 березня поблизу Шумів на Донеччині. Під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ в нього великокаліберною кулею влучив ворожий снайпер. Товариші та військовий медик встигли надати першу медичну допомогу й навіть евакуювати пораненого з поля бою.
Поховали Кирила Биковського на Aлеї Слaви Рівнянського клaдовищa в Кропивницькому.
Залишилися мати, двоє сестер, син.
6. Сергій Коваль
Він народився 30 серпня 1977 року в селі Рихта Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Мешкав у Кам’янці-Подільському. Закінчив місцевий військово-інженерний інститут, спеціалізувався на розмінуваннях. Пройшов шлях від командира взводу розмінування до командира загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв. Брав участь у миротворчих операціях.
В АТО/ООС Сергій Коваль брав участь із перших днів російсько-української війни. 43-річний командир загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв 143-го Центру розмінування підполковник Сергій Коваль – присвятив армії все своє свідоме життя.
Він перший полеглий 23 березня.
Поховали офіцера на Алеї Слави Кам’янець-Подільського цвинтаря.
Залишилися дружина, 4-річна дочка та 17-річний син.
7. Сергій Барнич
Сергій Барнич народився 11 січня 1974 року в місті Калуш Івано-Франківської області. Закінчив Калуський хіміко-технологічний технікум, здобувши фах електрика. З 1993 року працював на тодішньому виробництві “Хлорвініл” (з перервою на строкову службу в армії).
У 2010-му Сергій був призначений майстром електротехнічного цеху “Карпатнафтохім”. На цій посаді він працював до 2015 року, коли був призваний до війська за мобілізацією.
Через рік, демобілізувавшись, Барнич повернувся до роботи. Але буквально через кілька місяців зрозумів, що поклик війни надто сильний. І невдовзі повернувся до військової служби, уклавши контракт зі Збройними силами. Старший солдат, сапер 109-го гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр. У грудні 2020 року був нагороджений медаллю “За гідність та патріотизм”.
Сапер “едельвейсів” Сергій Барнич був у першій групі, яка вийшла на огляд замінованої ПОМками території в районі Шумів і була розстріляна російськими снайперами 26 березня. Його намагався евагуювати підполковник Сергій Коваль, але теж загинув.
Поховали бійця у Калуші. Залишилися батьки.
8. Максим Абрамович
Старший сержант, військовослужбовець підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр Максим Абрамович 17 березня він відзначив день народження – хлопцеві виповнилося 27.
Він народився 1994 року в місті Дубровиця Рівненської області. Після школи Абрамович вступив у Харківський національний університет внутрішніх справ, але у 2017 році перервав навчання – уклав контракт зі Збройними силами і вирушив на фронт. Брав участь у бойових діях.
По завершенні трирічного контракту у 2020 році Максим повернувся додому, де єдиного сина дуже чекала мама. Але вже в грудні того ж знову став на захист Батьківщини, підписавши новий контракт з “едельвейсами”.
Нагороджений відзнакою Президента України “Учасник АТО” та медаллю “За звитягу та вірність”.
26 березня під Шумами Максим ішов у другій групі “едельвейсів”, яка мала надати підтримку першій четвірці саперів (Коваль, Барнич – загинули, Бруска, Гещук – поранені). Але і Абрамович, і його напарник Гайченко були холоднокровно розстріляні ворожими снайперами.
Поховали Максима Абрамовича в рідній Дубровиці. Залишилася мати.
9. Сергій Гайченко
Сергій Гайченко народився 9 вересня 1993 року в селі Михайлівка Синельниківського району Дніпропетровської області. Закінчивши у 2012 році Дніпропетровський технікум залізничного транспорту, Сергій працював електромонтером у локомотивному депо (НД вузол ТЧ-1 Укрзалізниці, що в Михайлівці).
На військову службу за контрактом хлопець пішов у 2015-му. Служив на посаді гранатометника у військовій частині А0222 – це окремий президентський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького.
А з 20 вересня 2019 року був знову призваний за контрактом до ЗСУ Синельниківським військкоматом. На цей раз – у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду.
Пройшов у зоні АТО/ООС три ротації. Служив на посаді командира бойової машини – командира гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти. Звання – старший солдат.
26 березня в районі Шумів Сергій Гайченко разом зі старшим сержантом Максимом Абрамовичем ішов на допомогу саперам… І також загинув від кульового поранення, завданого ворожим снайпером.
Поховали старшого солдата Гайченка в рідній Михайлівці. Залишилися батьки і молодший брат.
Як повідомляв "Апостроф", Верховна Рада прийняла постанову з приводу ескалації конфлікту на Донбасі. У документі йдеться, що відповідальність за загострення лежить на Росії.
