Політика зросійщення українців стала системною з другої половини XVIII ст, коли Російська імперія почала активну централізацію усіх "малих" народів, прагнувши інтегрувати їх в єдину країну, через що мешканці територій, які тривалий час перебували у складі цієї держави, отримали денаціоналізовані прізвища.
Про це пише ukraЇner.
Читайте: Як називали позашлюбних дітей наші пращури: повний список українських прізвищ
Російські форми господарювання і землекористування почали нав'язувати в Україні, російське православ’я проголосили основною релігією. Таким чином російська мова, підкріплена заборонами й цензурними указами проти української, заполонила всі сфери суспільного життя. У вищих закладах освіти вивчали російську мову на курсах, адже її знання стало обов’язковим для чиновників.
18 липня 1863 року було підписано таємний "Валуєвський" циркуляр, який забороняв друк наукових праць українською мовою, цензурував художні твори й забороняв недільні школи. А через тринадцять років, у 1876 вийшов Емський указ, що витісняв українську з церковного життя, музики, театру та книгодрукування.
За правління Олександра ІІІ (1881–1894) політика знищення всього українського досягла апогею. Саме в цей час видано указ про заборону хрещення дітей українськими іменами, тобто новонароджених заздалегідь позбавляли права на українську ідентифікацію.
Хоча асиміляція в єдиний російський народ почалася ще в імперські часи, її ідея та назва остаточно викристалізувалася в період радянської окупації. У середині 1930-х років сталінський режим активно позбавляв прав неросійські народи. Відтоді поняття "радянський народ" стало провідним у практичній діяльності органів влади.
Щоб змішувати різні народи, радянська влада стимулювала міграції, створювала багатонаціональні робочі колективи й насаджувала спільну мову. Єдиною міжнаціональною мовою спілкування в такому суспільстві була російська, тому діти, які народжувалися в цей період, не мали жодних альтернатив.
Уже в 1958–1959 роках в українських великих містах рідною мовою навчалася абсолютна меншість дітей: Івано-Франківськ — 39,4%, Київ — 26,8%, Дніпропетровськ — 17,4%, Одеса — 8,1%, Луганськ — 6,5%, Харків — 4,1%, Донецьк — 1,2%. В результаті, російською мовою в містах УРСР у 1970 році не володіли лише 7,4% жителів, а українською — 30,6 %. Українців, що жили в містах і вважали рідною мовою російську було в півтора рази більше, ніж росіян (45,1% та 30,2% відповідно).
Після Другої світової війни асиміляція відбувалася і через мільйони дітей-сиріт, яких розподіляли по дитбудинках різних республік, записуючи росіянами, даючи їм характерні прізвища — "Іванов", "Петров", "Сидоров" тощо.
Згідно з даними з відкритих джерел, наразі значна частина українців носять прізвища, які втратили свій автентичний характер та їх первісне значення. Скажімо, початкове прізвище Ковальперетворилося на Ковальов, Золотар - на Золотарьов, Різник- на Рєзніков, Лизун - на Лізунов, Моргун - на Моргунов, Покотило - на Покотілов, Кушнір — на Кушнарьов, Кравець — на Кравцов, Швець — на Шевцов, Чумак — на Чумаков тощо. До речі, прізвище Рєзніков наразі налічує 546 носіїв та за поширенням займає 9081 місце. Найчастіше воно зустрічається на Слобожанщині.
Радянська влада створила систему, яка виховувала дітей відданими патріотами, активними будівниками комуністичного суспільства й інтернаціоналістами. Це вважалося найбільш важливим і почесним обов’язком радянської родини перед народом і країною. Щоправда, інтернаціоналізм у цій ідеї був тотальним домінуванням російського.
У 1958 році в Москві Компартія ухвалила постанову про перехід українських шкіл на російську мову викладання. Уже через рік Верховна Рада УРСР прийняла відповідну постанову й ухвалила закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР". Відтоді вивчати українську мову в школах стало необов’язково. Партія пояснювала це "вимогою батьків і дітей", але насправді — цілеспрямовано викорінювала все українське. Зменшилася кількість шкіл з українською мовою викладання, вивчення української мови та літератури в російських школах ігнорували, кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах скоротили.
В УРСР українською навчалося: в навчальному 1959–1960 році — 70,6% учнів, у 1970–1971 — 60,4%; у 1976–1977 — 57,8%. Російською мовою відповідно — 28,6%; 38,8%; 41,3%. Найбільше російськомовних шкіл було в обласних та індустріальних центрах. Зокрема, в 1974 році у Ворошиловграді з 54 шкіл навчання російською мовою проводилося в 51; у Запоріжжі — з 99 — у 80; у Харкові — зі 144 — у 139; в Києві з 222 — у 106; у містах Жданові, Макіївці, Рубіжному та деяких інших навчання здійснювалося російською в усіх школах. А вже станом на 1987 рік всього по обласних центрах 73,7 % шкіл проводили навчання російською.
Із вищою освітою ситуація була такою ж. Згідно з тодішніми правилами, одним із конкурсних іспитів була російська мова та література, що ставило випускників українських шкіл у нерівноправне становище на противагу тим, які навчалися російською. Іспити зі спеціалізованих предметів також приймали лише цією мовою.
Нагадаємо, раніше ми писали про походження прізвищ від військових козацьких чинів чи шляхтичів.
- Вас може зацікавити:
Це найпоширеніше прізвище в Україні: версії походження і кількість представників
Третє за поширеністю прізвище в Україні: звідки походить і кількість представників
П’яте за поширенням в Україні: звідки походить прізвище Бойко і скільки налічується представників
