Команда президента Петра Порошенка та прем'єр-міністра Арсенія Яценюка задекларувала чіткий курс на європейську енергетичну інтеграцію. По-перше, підписано угоду про асоціацію між Україною та ЄС, що дає змогу перейти від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції. По-друге, досягнуто основного результату співпраці України з Енергетичним Співтовариством – підписання «Меморандуму про взаєморозуміння, що передбачає реалізацію партнерства Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Секретаріату Енергетичного Співтовариства». По-третє, розпочато імплементацію Третього енергетичного пакета, яка повинна позитивно вплинути на розвиток конкурентного ринку нафти і газу всередині країни та забезпечити енергетичну безпеку всього східноєвропейського регіону. Безумовно, наявність політичної волі та відповідальності українського уряду сприятиме ефективному та змістовному енергетичному діалогу Україна – ЄС. Однак недостатньо лише задекларованих політичних намірів для імплементації європейського законодавства в національну енергетичну сферу.
Незважаючи на потужну інформаційну кампанію щодо розширення співпраці між Україною та ЄС в енергетичній галузі, низку публічних заходів і декларативних заяв урядовців, реальне реформування вітчизняного енергетичного сектору досі не розпочато. У цьому контексті підвищення цін і тарифів на енергоносії не припустимо розглядати як інструмент реформ. Нині не створено жодних умов, посилюючих конкуренцію на національному ринку газу, нафти, вугілля, електро- та відновлювальної енергетики. Енергетичний сектор нині гостро потребує нових реформ для безпеки енергопостачання, економічного розвитку та соціальної стабільності.
На сьогодні перед українськими урядовцями гостро постала проблема енергетичної залежності від Росії. У свій час прибалтійські країни відчули, що газ, це не просто енергетичний продукт, а важіль політичного тиску, котрий вміло використовується Росією для досягнення геополітичних цілей. Нині Литва, Латвія та Естонія – стовідсотково залежні від імпорту російського газу. Незважаючи на цей факт, виважена політика цих держав спрямована на диверсифікацію поставок і створення конкурентного середовища всередині країни. Так, ще у листопаді 2013 року єврокомісар з питань регіональної політики Йоханнес Хан і президент Литви Даля Ґрібаускайте домовилися про втілення проекту будівництва першого у світі плавучого терміналу для перевантаження зрідженого природного газу (ЗПГ-терміналу), а вже 27 жовтня 2014 року відбулось відкриття терміналу. Клайпедський термінал відіграватиме важливу роль у регіоні, оскільки це гарантія енергетичної безпеки держави. У разі необхідності він зможе покрити 90% потреб Балтійських країн у газі. За прогнозами, після 2015 року литовський термінал сприятиме змінам в енергетичному просторі регіону, адже його загальна річна потужність становить 4 млрд куб. м, що абсолютно покриватиме потреби природного газу в Литві. Крім того, він зможе частково задовольнити потреби Латвії та Естонії в блакитному паливі, річне використання газу в яких становить усього 1,08 млрд. Для здійснення таких поставок необхідне оновлення трубопроводів, що з'єднують Литву та Латвію, тому ці апгрейди планується завершити до кінця 2015 року. Таким чином, у найближчій перспективі Вільнюс перестане імпортувати російський газ, що кардинально змінить енергетичну парадигму країн Балтії на кінець 2016 року. На сьогодні Литва не відмовляється повністю від російського газу, який надходить до країни традиційно через газогін. Але, як зазначає литовський аналітик енергетичного ринку Альвідас Медалінскас, ЗПГ-термінал цілком задовольнить потреби держави та значно вплине на формування цін у разі, якщо Росія припинить поставки газу до Європи.
Для зменшення енергетичної залежності від Росії Україна теж повинна збудувати власний ЗПГ-термінал. Власне, проект такого будівництва розпочато ще у 2010 році. Упродовж двох років оформлювалися необхідні папери, після чого в 2012 р. стартували будівельні роботи, однак процес темпами будівництва відбувається дуже повільно.
Безумовно, головне завдання України в сучасних умовах енергетичної залежності полягає у скороченні споживання та розвитку власної інфраструктури видобутку газу. До національних переваг у цьому аспекті варто віднести той факт, що Україна є видобувником газу, на відміну від Балтійських країн або Польщі. Йдеться про щорічний видобуток газу в обсязі 20 млрд куб. м, що вказує на значний результат. Втім, українська держава щорічно споживає близько 50 млрд куб. м газу, що суттєво перевищує власний видобуток. Це суттєво відрізняється від споживання газу, наприклад, Польщею, близькою нам за чисельністю, територією та структурою економіки, де вказаний показник становить 12–16 млрд куб. м газу за рік.
Для повного забезпечення українського населення газом власного видобутку, а отже, і досягнення енергонезалежності, нова влада має поставити перед собою завдання щодо вирішення складних енергетичних проблем: створення сприятливих податкових умов для приватних видобувних компаній, нарощування виробництва власного газу державними компаніями та залучення нових інвестицій. На сьогодні Україна імпортує для потреб населення понад 8 млрд куб. м газу на рік, а також має нерозроблені поклади газу, які залягають глибоко та на видобуток котрих потрібні чималі гроші. Щоб відмовитися від імпорту газу саме для потреб населення, компанія «Укргазвидобування» повинна збільшити видобуток внутрішнього газу на 5–6 млрд куб. м, тобто майже на 40 %. Однак такого результату досягти практично неможливо, оскільки компанія майже не нарощує власні виробничі потужності через брак інвестицій. Нині «Укргазвидобування» потребує суму для інвестування від 500 млн до 1 млрд дол. щороку. У цій ситуації лише приватні підприємства та оперативне залучення ними інвестицій зможуть збільшити виробництво газу і вирішити питання енергонезалежності. Тому держава повинна створити для приватних компаній сприятливі умови та покращити інвестиційний клімат.
Сьогодні назріла гостра потреба здійснити ревізію щодо видачі ліцензій на видобувну діяльність, також слід ввести чітку градацію між рентами для старих і нових виробників. Однак є проблеми і в цьому напрямі. Щоб залучити на ринок нових інвесторів, потрібно встановити для них привабливі рентні ставки. Наразі, загальне податкове навантаження на компанії, які видобувають газ в Україні, становить 85%, із них рента – 55%. Якщо порівняти ці показники зі світовими стандартами, можна побачити, що навантаження світова практика фіскального навантаження сягає не більше 40%, із яких рента – від 5 до 20 %. Крім того, інвестори висловлюють занепокоєння стосовно частих змін податкових умов у галузі газовидобутку, натомість не враховується урядовими органами специфіку ведення газового бізнесу, адже від початку виробництва до моменту отримання перших прибутків в середньому проходить близько 10 років.
