Є теми, які суспільство роками обходить стороною. Не тому що не знає про них, а тому що відповідь надто незручна. Одна з таких: що відбувається з бійцем після того, як він віддав своє здоров'я захищаючи Україну?
Поки тривають бойові дії, це питання легко замовчати за гаслами вдячності та героїзму. Ми аплодуємо, пишемо «дякуємо за службу», несемо квіти. А потім система непомітно виштовхує людину на маргінес.
Четвертий рік повномасштабного вторгнення зробив цю проблему видимою. В Україні вже сформувалася нова соціальна група, поранені ветерани, люди, які пішли добровольцями, здобули унікальний бойовий досвід і отримали важкі травми.
Для більшості з них попереду ще ціле життя. Питання в тому, чи знайде держава в собі готовність не просто дякувати, а системно їх тримати.
Почати варто з порогу власного дому. Тетяна Кухоцька, секретарка наглядової ради ГО «Серця Азовсталі», розповідає, що велика частина ветеранів після важкого травматичного досвіду фізично і психологічно не здатна розповісти пережите близьким.
«А їм потрібно відновлюватись, проговорювати, проживати ці ситуації. І це дає їм можливість тільки на рівні "рівний до рівного"», каже вона. Саме тому організація розвиває інститут ветеранської психологічної допомоги.
Але підтримки на рівні родини недостатньо. Кухоцька окремо наголошує на ролі патронатних служб всередині самих підрозділів. Як один із найкращих прикладів вона наводить спецпідрозділ «Артан» ГУР МО, де пораненого не «відпускають» після лікування, а супроводжують через усі етапи, від шпиталю до повернення до служби або адаптації в нових умовах.
І саме тут проявляється те, про що рідко говорять вголос: більшість поранених військових після якісної реабілітації не хочуть іти. Вони хочуть залишатися. Не тому що не мають вибору, а тому що армія стала частиною того, ким вони є. Вони знають цю роботу, знають людей поруч, знають навіщо. Єдине, чого вони просять у держави, не заважати їм бути корисними.
Але система, яка працює за принципом «або повністю придатний, або вільний», цього зробити не може.
Досвідченого бійця, який втратив ногу, але готовий повернутися інструктором чи аналітиком, вона виштовхує так само автоматично, як і того, хто дійсно не може служити. Питання не в бажанні людей. Питання в тому, чи готова система це бажання почути.
Один із найяскравіших прикладів системного підходу демонструє саме «Артан». Про це розповідає UNITED24 Media. Боєць з позивним «Шредер» провів шістнадцять годин з джгутами на ногах під обстрілом FPV-дронів. Коли він прокинувся в лікарні без обох ніг, на нього вже чекав куратор патронатної служби.
Після лікування, реабілітації в Україні та Франції підрозділ не просто «відпустив» бійця, йому адаптували автомобіль, і він залишився в структурі. «Навчити розвідника це тривала й витратна інвестиція», пояснює керівник напряму патронатної служби з позивним «Монах». Сьогодні «Артан» має мережу з 12 просторів по всій Україні.
Ще більш переконливі цифри показує патронатна служба «Янголи» Азову. В інтерв'ю телеканалу «Апостроф» керівниця Олена Гайка розповіла: 85% поранених бійців бригади після лікування повертаються в стрій. У підрозділах без системного патронату цей показник сягає близько 17%. Різниця не в характері бійців, а в системі.
«Нам складно, тому що не всі комбриги розуміють важливість, не хочуть змін», констатує Гайка.
При цьому «Янголи» змушені самотужки створювати те, що, за ідеєю, має забезпечувати держава.
Але є країни, де такої ініціативи знизу вже давно не потребують.
Як це вирішено в арміях союзників
Країни НАТО пройшли цей шлях раніше за нас. Після афганської та іракської кампаній десятки тисяч молодих людей поверталися додому з ампутаціями і ПТСР. Суспільство не дозволило це замовчати. Те, що починалося як реакція на тиск, стало нормою, яку сьогодні вже ніхто не ставить під сумнів.
Велика Британія побудувала Defence Recovery Capability: 17 підрозділів відновлення на 21 базі, кожен поранений отримує індивідуальний план і особистого офіцера супроводу. США з 2007 року реалізують Army Recovery Care Program, яку пройшли понад 80 тисяч військових.
Канадські збройні сили зробили акцент на відновленні самоефективності через спорт і фізичні випробування на природі. Ігри Invictus, міжнародні змагання для поранених ветеранів засновані принцом Гаррі у 2014 році, і програма Soldier On, яка повертає військових до активного життя через спорт і підтримку спільноти, є частиною цієї системи.
П'ять союзників НАТО вже будують п'ять реабілітаційних центрів для українських військових у рамках операції Renovator із бюджетом 100 мільйонів євро.
Спільне у всіх цих підходах одне: боєць не є одноразовим ресурсом.
Що треба зробити
Україна вже має власний досвід, який не поступається закордонному. «Артан», «Янголи», «Серця Азовсталі» це не острівці доброї волі. Це прообрази системи, яку необхідно будувати на державному рівні.
Патронат має бути штатною функцією, а не волонтерством. Принцип «рівний до рівного» повинен бути інституціоналізований. Боєць з протезом чи травмою може бути інструктором, оператором БПЛА, логістом чи аналітиком. Питання не «придатний чи ні», а «для чого придатний».
Ці принципи не теорія. Це вже перевірена практика з конкретними цифрами і конкретними людьми.
«Шредер» міг би піти. Мав на це повне моральне право. Але він залишився, тому що підрозділ побачив у ньому не пораненого, а людину, чиї знання і воля все ще мають цінність. За 85 відсотками у статистиці «Янголів» стоять такі самі рішення, прийняті сотні разів. Це не везіння. Це результат, коли система свідомо вирішила не позбуватися людей, а берегти їх.
Агресор ставився до своїх солдатів як до розхідника. Використали і викинули. Ми маємо вибір: або продовжувати втрачати людей, які хочуть і можуть служити далі, або нарешті почати їх берегти, не на рівні окремих ініціатив і не завдяки ентузіазму окремих командирів, а системно.
Ця різниця має стати не винятком, а правилом. Не волонтерським подвигом і не особистою місією. Бо людина, яка, захищаючи Україну, віддала цій війні своє здоров'я і свою молодість, заслуговує не на подяку в постах. Вона заслуговує на державу, яка її бачить і не відпускає.
