Очільник Ужгорода Богдан Андріїв перебуває на своїй посаді вже понад 10 років. Більше чотирьох з них припало на повномасштабне вторгнення Росії до України. Якщо у перші 6 років він займався майже виключно локальними проблемами, то починаючи з 24 лютого 2022 року до них додалися куди більш глобальні за масштабом виклики.
Під їхнім впливом обласний центр на заході України перетворився на найбезпечніше місто для релокації бізнесів та переселення внутрішньо переміщених осіб. До переваг, що може запропонувати центр українського Закарпаття, є ще й відсутність комендантської години.
У розмові з "Апострофом" Богдан Андріїв говорить про найбільшу проблему міста на сьогодні, ставлення до вилучення силового ПДФО з міського бюджету, свою заробітну плату та міркує над вічним питанням: чи указ Ужгородови Будапешт?
– Пане Богдане, декілька місяців тому почався 11-й рік вашого перебування на посту мера. Серед своїх досягнень у період з 2015 по 2025 рік ви називали оновлення інфраструктури і транспорту в місті. Які досягнення і виклики можете виділити станом на зараз?
– Перш за все це підтримка Збройних сил. Говорити про якісь глобальні речі ми не можемо, тому що триває війна. Та все ж дещо сказати таки можна. У цьому році ми отримаємо 9 електробусів на гроші від Європейського інвестиційного банку. Очікується, що електробуси будуть в Ужгороді до кінця цього року. Це такий грантовий проєкт.
Також з державного бюджету нам виділили 36 мільйонів на добудову ще одного корпусу 19-ї школи нашого міста. Корпус розрахований на 400 людей.
– 36 мільйонів – солідна сума…
– Так. Зараз реалізовуємо також проєкт капітального ремонту вулиці Карпатської України. Це наша головна логістична артерія, в’їзд до міста. Це з боку Мукачева. Коштуватиме цей ремонт десь 80 мільйонів. Крім того, виділяємо щомісячно кошти для Збройних сил.
– О, ось це вже дуже добре.
– Цього року передали вже 39,6 млн грн. Робимо, що можемо, відповідно до бюджету міста. Рішення про це ухвалили.
– Минулого року ви були у відрядженнях загалом 37 днів: найбільше їздили до Угорщини, Німеччини та Польщі. Також були у Британії та на Тайвані. Скільки грошей пішло на ці поїздки?
– Щодо закордонних відряджень, то жодних коштів із міського бюджету на це не виділялося. Я їздив за власний рахунок.
– Яким ви вважаєте результат цих поїздок? Чого вдалося досягти для міста?
– Закордонні відрядження, навіть у час війни, є важливими й необхідними, вважаю. Передусім це про залучення підтримки – фінансової, гуманітарної та технічної для громади.
Більшість генераторів у наших школах, лікарнях та соцзакладах – це гуманітарна допомога від наших міжнародних партнерів. Зокрема, вагому допомогу надає Німеччина – наше місто-побратим Дармштадт.
Нове партнерство з чеським Брно (угоду про співпрацю підписали у січні 2026 року, підписанню передували візити чеських партнерів до Ужгорода та делегацій з Ужгорода до Брно) також уже має практичні результати: від початку співпраці громада отримала два автобуси для міських потреб і підмітально-прибиральну техніку для КШЕП.
Також у вересні 2025 року підписали угоду про співпрацю із ІІІ районом Будапешта Обуда-Бекашмедьєром. Планується співпраця у сферах культури й спорту, освіти, молодіжних та громадських ініціатив, розвитку міської інфраструктури й електронного врядування, охорони довкілля та сталого розвитку.
Обуда-Бекашмедьєр є важливим осередком українського національного самоврядування в Угорщині. Муніципалітет уже багато років підтримує активні зв’язки з українською громадою, а з початком повномасштабного вторгнення РФ надає житло, соціальну опіку та гуманітарну допомогу українським сім’ям, які були змушені тимчасово залишити свою країну.
Ще один важливий напрям таких візитів – розвиток міжнародної співпраці. Прямі перемовини з муніципалітетами та організаціями відкривають можливості для реалізації довгострокових проєктів. Це ресурси на енергоефективність, модернізацію інфраструктури, залучення грантових ресурсів. До речі, реалізуємо грантові проєкти в громаді в освітній, соціальній та медичній сферах.
Крім того, це можливість представити громаду на міжнародному рівні. Важливо, щоб про українські міста знали, розуміли їхні виклики, адже це безпосередньо впливає на готовність партнерів допомагати. Цінним є і обмін досвідом.
Зрештою, це також про підтримку України загалом, адже кожна така поїздка – це ще одна можливість тримати увагу світу до війни, яку Росія веде проти нашої країни.
– У місті продовжують працювати приватні маршрути перевізників, які обслуговують пасажирів лише готівкою. Скажіть, будь ласка, чи можливо вивести весь транспорт з тіні, використовуючи також картки (не лише комунальний, а загалом увесь)?
– У вас застаріла інформація. У червні 2025 року в Ужгороді завершили черговий етап для запуску електронного квитка у повному обсязі – встановлено валідатори на всіх міських автобусах – як у комунальних, так і в автобусах приватних перевізників.
У кожному автобусі можна розрахуватися безконтактно – банківською карткою або смартфоном.
– А яку проблему міста вам зараз найскладніше вирішити?
– Загальна проблема всіх міст України, де населення більше 100 тисяч жителів, — це питання вартості водопостачання та водовідведення. Мільярдні борги великих міст. В нас 44 гривні вартість водопостачання і водовідведення, а обґрунтований тариф становить 75. Кожен куб води в місяць у нас -30 гривень.
У цьому місці мер дістає телефон і приймає робочий дзвінок. Він має iPhone, тому наступне питання напрошується саме собою — автор.
– Пане Богдане, я бачу, у вас не найстаріший айфон. Скільки ви заробляєте?
– Я б сказав, що у мене середній за вартістю iPhone. З урахуванням податків моя зарплата становить десь 60–70 тисяч. Я й сам точно не знаю. Зараз наберу в бухгалтерію та й запитаю…
Будете зараз знати (дзвонить у бухгалтерію). На руки отримую 59, а нараховують мені 76 тисяч. Стандартна сума, як для міського голови. Мені вистачає.
– Повертаємося до проблем міста. На площі Петефі в Ужгороді стоїть будинок 1938 року. За словами директорки департаменту міської інфраструктури Даніелли Геворкян, будівля потребує реставрації та капітального ремонту. Коли плануєте проведення відповідних робіт?
– Цей будинок є у переліку тих, що потребують ремонту. Раніше у нас діяла Комплексна програма відновлення історичного центру Ужгорода – проводилися реконструкції мережі, капітальні ремонти фасадів, покрівель. Фінансували це з міського бюджету за невеликої участі, тобто співфінансування мешканців. Однак із початком повномасштабної війни та введенням воєнного стану ми не можемо виділяти на це кошти.
Важливо розуміти юридичний бік: цей будинок приватизований, тобто є спільною приватною власністю його жителів. У нього такий самий статус, як і у будь-якого іншого приватного будинку. Це так само, якби ви у себе в Тернопільській області, де маєте приватну хату, або в Кам’янці-Подільському, де є квартира, прийшли й просто сказали: «Зробіть мені ремонт даху».
До війни ми допомагали, бо була така можливість. Після перемоги ми обов’язково відновимо цю роботу.
– І про ще одну проблему. Нинішній генплан міста розрахований на 115–120 тисяч мешканців. Та, як каже екологиня Оксана Станекевич-Волосянчук, у місті вже минулого року проживало 135 тисяч городян. Чи плануєте оновлювати поточний генплан? І які у вас є свіжі цифри щодо населення?
– Ми нещодавно були з головним міським архітектором у Києві на будівельному форумі. Генеральний план допрацьовується. В принципі, всі основні його показники враховані, але його поки повернули на доопрацювання.
Є багато релокованих підприємств. Є певні нюанси, які потрібно враховувати. А ще ж є підприємства у місті, які були 20 років заморожені. Сьогодні їх вже хтось придбав. Хтось має бажання розвивати промисловість, а хтось – будувати нове житло. Мусимо з усіма комунікувати, виходячи зі специфіки регіону, наявності інженерних мереж і таке інше.
– Такою ж самою проблемою є переїзд під залізничним мостом, який постійно затоплює під час сильних дощів. У 2016 році там намагалися зробити водовідведення, але так нічого і не вийшло. Як плануєте вирішувати цю проблему?
– Хто вчив фізику в школі, той пам’ятає закон сполучних посудин: вода завжди шукає найнижчу точку. Саме такою точкою є цей переїзд. Після капітального ремонту ділянки ми встановили там спеціальні насоси, але під час аномальних злив мережа водовідведення переповнюється миттєво.
Пояснюю максимально доступно: воду просто нікуди відкачувати, адже каналізаційні мережі повні. Зливи такого масштабу топлять і набагато більші міста. На цей період ми виставляємо під мостом знак про об’їзд – і це єдине раціональне рішення.
– Якогось технологічного рішення проблеми не існує?
– Чи можна це виправити технічно? Можна. Треба прокладати трубу метрового діаметра, що коштуватиме місту 20 мільйонів гривень. Чи доцільно зараз, під час війни, витрачати такі величезні кошти на проблему, яка виникає кілька разів на рік під час аномальних опадів? Відповідь очевидна. До речі, після того як опади припиняються, насоси протягом години відкачують ту воду.
Усе інше – це просто спекуляції. Хтось не побачить знак, заїде в калюжу по коліно, заглохне і починається «зрада». Насправді ж, повторюся, такі ситуації під час аномальних опадів є в багатьох містах і не тільки в Україні, а й за кордоном.
– В одному з інтерв’ю ви казали про вилучення з бюджету міста військового ПДФО. Скільки грошей з цього колись місцевого податку ви недоотримали, відколи його переспрямували у державний бюджет?
– За минулий рік ми недоотримали 300 мільйонів гривень через вилучення військового ПДФО. Ще у перший рік повномасштабного вторгнення цей податок у нас був.
Вочевидь, війна диктує свої закони, тому влада вирішила спрямувати цей податок у державну казну. Не бачу сенсу критикувати це рішення. Бюджет – це закон. Краще ці кошти централізовано розподіляти серед військових. Вважаю, у час війни рішення правильне.
– Інші мери мають іншу думку. Приміром, мер Івано-Франківська Руслан Марцінків не дуже задоволений…
– Скажу вам так: війна вимагає ресурсів. У нас є Збройні сили, які треба забезпечувати — купувати зброю, платити зарплати бійцям. Тому на рівні держави рішення прийняте, вважаю, правильно. Так, бувають обстріли, але в тому ж Івано-Франківську немає активних бойових дій. Можна й потерпіти. Сьогодні є громади, яким набагато важче, ніж нам. І ми маємо це розуміти.
– Ідемо тоді до питання ВПО. Скільки таких наших співгромадян є нині в місті? І які в них умови життя?
– Офіційно зареєстрованих переселенців у нас сьогодні є 29 тисяч. Ми за власні кошти відремонтували приміщення однієї з поліклінік. Там проживають сім’ї. Доступні університетські гуртожитки за потреби. У них уже проживають родини ВПО.
Це в нас і інститут післядипломної освіти і гуртожиток академії мистецтв. У зв’язку з тим, що до нас перемістилося багато підприємств, деякі з них уже й самі будують житло для своїх робітників з небезпечних регіонів держави.
– А які у вас стосунки з обласною та центральною владою на Банковій?
– У нас хороші ділові стосунки з обласною владою. Майже кожного дня спілкуємося з усіма. Ми всі сьогодні маємо одні й ті ж завдання: підтримка військових, вирішення місцевих проблем. Мерія знаходиться за 5 хвилин пішого шляху від обласної адміністрації. У всіх є порозуміння одне з одним.
– Останнє питання. Будапешт указ Ужгородови?
– Сусідів не обирають. Наше завдання – жити мирно з ними усіма. Такі питання не входять до нашої компетенції.
Є на те уряд і Міністерство закордонних справ. У нас є побратимство з багатьма містами Угорщини, Словаччини, Румунії, Німеччини, Польщі, Америки. Ви ж журналіст? І будинки не будуєте? (посміхається).
– Але в кожного громадянина держави має бути своя позиція відносно того чи іншого питання…
– Дивіться, якщо ми зараз почнемо публічно розбирати кожне гостре питання, ми ризикуємо або пересваритися з усіма сусідами, або дати привід для маніпуляцій. У кожного є власна думка — це природно. Але є велика політика, і такі питання мають вирішувати фахівці у межах своєї компетенції.
Наша позиція проста, як каже президент: ми підтримуємо ті країни, які підтримують нас, і дружимо з тими, хто дружить із нами. Ми не можемо і не збираємося впливати на внутрішню політику сусідніх держав. Це їхня справа. Але якщо громадяни цих країн прихильні до України, ми це цінуємо.
Все інше — це сфера дипломатії. Я це не коментую.
– Які плани на цей рік маєте в масштабах міста? Що плануєте зробити для містян?
– Ми всі розуміємо, в яких умовах живемо. Тому пріоритет №1 на цей рік залишається незмінним – підтримка Збройних сил України.
Щодо життєдіяльності Ужгорода, зосереджуємося насамперед на соціальній підтримці: ветеранів, родин загиблих захисників, внутрішньо переміщених осіб, ужгородців, які потребують допомоги.
Водночас важливими напрямами залишаються забезпечення безперебійної роботи критичної інфраструктури, медичної та освітньої галузей, покращення функціонування громадського транспорту, загалом стабільне повсякденне життя міста.
Серед запланованого, зокрема, капітальний ремонт пішохідного мосту, площ Театральної та Євгена Фенцика. Це питання, які давно потребують вирішення, і сподіваюся, що вже цього року зможемо розпочати їх реалізацію.
– У чому, на вашу думку, Ужгород найбільше змінився за останні 4 роки?
– Найвідчутніша зміна – це нова соціальна роль Ужгорода. У перші місяці повномасштабної війни місто оперативно приймало та інтегрувало тисячі внутрішньо переміщених осіб, забезпечуючи їм не лише прихисток, а й необхідну підтримку для адаптації.
Попри суттєве зростання кількості населення та значне навантаження, зокрема на міську інфраструктуру, медичну й освітню сфери, вважаю, ми зберегли стабільність і довели: місто здатне працювати чітко та злагоджено навіть у найскладніші часи.
Водночас Ужгород став важливим майданчиком для релокації бізнесу, що дало новий імпульс економічному розвитку та поставило перед міською владою вимогу діяти швидше, гнучкіше й ефективніше.
Сьогодні Ужгород – це надійний тил, який щодня доводить свою спроможність ефективно відповідати на складні соціальні та інфраструктурні виклики.
