27 травня 2026 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбудуться вибори ректора. Володимир Бугров займає цю посаду з 2021 року й буде балотуватися знову. В інтерв'ю "Апострофу" він розповів, що хоч передвиборча кампанія ще не стартувала, однак його вже намагаються дискредитувати.
Бугров розповів, що в розпорядженні університету є багато земельних ділянок, які були цікаві неназваним людям "зверху", однак за його каденції він не віддав жодної. Сексуальні скандали, у яких його звинувачують, він також пов'язує з тим, що певні люди хочуть взяти університет під свій контроль.
Окрім цього, він розповів, що навіть після ковіду та початку повномасштабної війни якісна українська освіта можлива, про дефіцит критично важливих спеціалістів, вплив війни на студентів і викладачів, а також про те, що б змінив в освіті просто зараз.
– В Україні можлива зараз якісна освіта, зважаючи на те, що по нас спочатку сильно вдарив ковід з точки зору освіти, а потім війна, коли виїхало дуже багато людей, молоді і викладачів. Наскільки реалістично взагалі говорити про якісну освіту в Україні?
– Про це я постійно говорю своїм студентам, яким викладаю. Я завжди кажу, що в медалі є дві сторони. Тому що медаль, яка має лише одну сторону, — це брак. Тому, так, в Україні є якісна освіта. Ми нерідко надмірно посипаємо голову попелом, кажучи, що все пропало, нічого немає.
У 2023 році я їздив до університету Тулузи. Наш університет і місто Київ мають давні стосунки з університетом Тулузи і з містом Тулузою.
– Це ж місто-побратим Києва.
– Абсолютно правильно. Кожні п'ять років угода про співпрацю поновлювалася почергово. Якщо в 2017 році це було в Києві, то в 2022 році мало бути в Тулузі. Це мало бути восени, але тоді були прильоти. Я змушений був все ж таки в лютому 2023 року добратися, щоб підписати цю угоду, бо вона давала стипендії для наших студенток, викладачок, аспіранток. Переважно жінки там перебували.
Університет Поля Сабатьє — це хіміко-фізичний університет. Там було понад 160 людей, які займаються хімією. І ректор університету, і директор інституту хімії, який поруч, мені в один голос сказали: "Ми дуже задоволені вашими дослідницями, тому що вони не лише працездатні, а й дуже розумні".
– Можливо, це така дипломатія була?
– Ні, це абсолютно так. Були яскраві підтвердження в публікаціях, в патентах. Щоправда, вони в публікаціях не були на першому місці. Але це один із прикладів.
Я можу сказати вам, що, наприклад, до структури університету Шевченка входить Український фізико-математичний ліцей. Це дуже давня, мабуть, понад 60 років, школа фізико-математичного профілю. Минулого року випускник цієї школи здобув золоту медаль на всесвітній олімпіаді з математики для школярів. На жаль, він студент Оксфорда. Випускник цієї школи минулого року здобув золоту медаль на міжнародних змаганнях з фізики і астрономії. Він, на щастя, студент нашого фізичного факультету.
Таких прикладів дуже багато, тому так, у нас є якісна освіта. Так, у нас є проблема з освітою, бо ковід, а потім широкомасштабне вторгнення сформували негативну навичку до кліпового мислення, до користування неавторизованими джерелами, до відсутності читання.
– І писання, я би сказав. Про дисертації ми з вами ще поговоримо.
– Про писання… Коли я був школярем, це було 42 роки тому, у 9–10 класах майже щотижня або принаймні двічі на місяць у нас було написання твору в класі або вдома з української чи російської літератури. Написання твору стимулює, власне, виклад вербальний, письмовий чи усний. Ми зараз перейшли до диктантів. Диктант — це формування всього-навсього навичок водіння ручкою чи на клавіатурі, але він не розвиває мислення. Ось тому проблема нашої нинішньої освіти в потребі наново повернутися. Як це, до речі, зараз із Фінляндією, якою ми захоплювалися.
– Я от думав, яку систему освіти ви назвете першою. Ви назвали фінську.
– Я можу назвати і китайську, наприклад, систему. Колись я був у відрядженні в Китаї. Нам показали суперелітарну школу в Пекіні, де весь вестибюль був у плакатах Єля, Гарварда, MIT. Я запитав, а чого тут ці плакати? Директор на мене трошки з сумнівом подивився, сказав, що їхні випускники туди вступають.
Але там графік робочого дня школярів з ранку до вечора досить оригінальний. Урок, урок, лабораторія, спортзал, обід, басейн, урок. Тобто такий рваний графік. Але він дає результат.
Коли я запитав директора: "А як же вільний час, демократія?". Він знову на мене подивився трошки з сумнівом і каже: "Вони повинні зі шкільної лави розуміти, що нічого в житті не дається просто так, лише шаленою працею".
Ось тому десь ми знову повинні повернутися до балансу. У радянські часи було надмірне домінування обов'язків і відсутність прав і свобод. Зараз, мені здається, ми перейшли в протилежний варіант. Ми надмірно підкреслюємо свободу і права. Вони дуже важливі, але зворотним боком права є обов'язок. Зворотньою стороною свободи, це Іммануїл Кант, є відповідальність.
Ми сьогодні трішки забуваємо про це. Це ж не тільки про диктаторське. Це, наприклад, про обов'язок Батьківщину захищати, те, що сьогодні на слуху, чи платити податки, зрештою.
Мені здається, що система освіти в будь-якій країні не в повітрі. Вона вмонтована в економіку, політику, культуру. Американська система освіти, яка є однією з кращих у світі, вмонтована в американську мрію, в американську ментальність, в американську економіку, політику, культуру.
– Пане Володимире, дуже добре, що ви згадали про факультет хімії в університеті Тулузи. Що таке хімія в нинішніх умовах? Це вибухівка для країни. На вашому місці сидів військовий і політик Роман Костенко. Він каже: "Слухайте, величезна проблема з хіміками в країні, а хімія — це вибухівка". Він каже: "Не повіриш, і в Європі та сама проблема".
– Я абсолютно згоден з цією постановкою питання. На превеликий жаль, у провідних хімічних школах — це Київський університет, Харківський університет, Дніпровський університет, Львівський університет, Одеський університет, Чернівецький університет — на минулий рік набирали, я можу помилятись, до 200 людей. Це відомі хімічні школи. У Дніпрі ректор хімік за освітою, у Львові зараз ректор хімік за освітою.
Це величезна проблема. Вона в Європі теж є, тому що це трудоємке навчання. Вивчення соціології, культурології чи моєї рідної філософії все ж таки відрізняється, бо хімік чи хімікиня — це лабораторія.
– І в це треба вкладати гроші.
– Для цього треба і часу дуже багато вкладати. Тому, звісно, Європа перекуповує і від нас, і від інших країн. Це роблять і Сполучені Штати. Це робить і Китай.
Насправді, пан Роман абсолютно слушно наголосив. Тут я би інший аспект взяв, що, скажімо, працювати з вибухівкою в навчальній чи науковій лабораторії в університеті або в науково-дослідному інституті нереально. Так само, як і з вірусами.
– Я говорив про рівень компетенції, щоб люди, коли вони приходять на виробництво, знали, що до чого. До речі, ви сказали, що система освіти вмонтована в загальну систему. Мені здається, що в нашій ситуації освіта має витягнути решту за собою. Щоб люди, які з новими компетенціями приходять, говорили: "Ні, почекайте. Так, як було, це не працює. Тепер слухайте сюди уважно. Все має бути інакше".
– І так, і ні. Освіта повинна мати здоровий консерватизм. Якщо на першому курсі треба прочитати 500–600 сторінок, то їх треба прочитати, а не послухати подкасти. Коли ми з вами в спортзал йдемо, ми розуміємо, що м'язи розвиваються тільки тоді, коли є напруга, навантаження.
Тому освіта завжди між Сциллою і Харибдою здорового консерватизму й інновації. Інновація — це щось нове, що є або більш досконалим, або дешевшим, або одне і друге. Задовольняє більше потреб, ніж попереднє.
Китай зробив стрибок, пропонуючи інноваційні винаходи на основі дешевої робочої сили. Тобто, інновації — це не тільки технологічні. Інновації можуть бути економічними, ми кажемо про цифрову економіку. Інновації можуть бути політичними.
Освіта здатна витягти суспільство, коли вона формує людей з інноваційним типом мислення, здатних пропонувати щось нове. У тому числі наука. Обов'язковою основою наукового пошуку є відкриття нового знання, нової технології в технічних науках. Якщо немає нового, ми не можемо говорити про науку взагалі. Це ази. У нас чомусь сьогодні це перевернуто буває з ніг на голову: наука — це те, що я написав.
– А скажіть, наука може бути максимально практичною? Ви згадали про китайську систему. Мені здається, що китайці беруться вдосконалити будь-що. Якщо поставити завдання китайцю вдосконалити склянку з водою, він щось придумає, щоб нам зручніше було.
– Не обов'язково, щоб було зручніше, але щоб ми ним користувалися. Тут якраз інколи пастка, що зручніше — це краще. Ні, це щоб користувалися.
– І все це продавалося.
– Абсолютно так. Двічі я був у Китаї. Поїздки були дуже інформативними, цікавими, але я зробив висновок, що нам ніколи їх не зрозуміти.
– Ви ж філософ, ви хіба не розумієте китайських філософів?
– Дуже непросто. Це інші ментальні ознаки, там навіть інша періодизація. Як колись сказав Гегель: "Історія філософії — це винахід від греків." У східній філософії європейській людині себе складно почувати, тому що ми звикли до періодизації: Стародавній світ або античність, середньовічний світ, Відродження, так, Новий час. У них зовсім інша періодизація.
Колись Борхес в одному з оповідань надзвичайно цікаво підмітив ось цю особливість. Класифікація тварин. Ми з вами знаємо класифікацію, як у зоології вивчають. А у Китаї так колись було: живі, неживі, ті, що живуть при дворі імператора, ті, з хутра яких можна зробити пензлик.
– А, от бачите, практичний момент.
– У них це суб'єктивно, бо вони вибудовують принципово іншу ментальну й суспільну матрицю, де держава на першому місці, де колектив на першому місці. Імператор був, потім був секретар, зараз теж секретар. У них інновація в тому, що вони мають тобі це дати.
– Ви згадали про суб'єктивізацію, я подумав, що ми ж хочемо, щоб Україна була суб'єктною і диктувала свої умови, правда?
– Так, на жаль, у цій геополітичній матриці ми говоримо про диктат умов. У наших двох західних сусідів, які ставлять палки в колеса Україні, теж диктат умов, як для України, так і для Євросоюзу, що ми знімемо вето, якщо там те-то, те-то.
На превеликий жаль, мрія наших, європейських і світових мрійників про те, що світ буде жити за правилами, не справдилася.
Я двічі слухав лекцію президента Фінляндії Александра Стубба, який відвідував наш університет як обраний президент і як вже чинний президент. Він PhD Лондонської школи економіки і політичних наук. Це високий рівень. Його лекція має назву The New World (Dis)order. Новий світовий лад чи безлад.
Ці лекції різнилися, бо були в різний час, у різних геополітичних умовах, але він констатував, що світ входить чи ввійшов у зону турбулентності, але з іншого боку, він повинен мати якісь тверді підстави. Якісь правила — їх має бути скінченний перелік, але вони мають бути для того, щоб регулювати життя, бо світ без правил — це безлад.
Чи хочемо ми цього? Ми теж в нашій ментальній матриці хочемо, щоб на дорозі був такий впорядкований рух, як в Польщі чи в Німеччині, але хочемо, щоб нам персонально кожному і кожній можна було…
– Я вам скажу більше, як тільки наш громадянин виїжджає в Польщу чи Німеччину, він одразу стає дисциплінованим учасником дорожнього руху. Навіть адаптаційний період не потрібен. А це означає, що система має працювати. Ми не якісь інші, просто система має працювати.
– Звичайно, система має працювати. Ми вдома хочемо їхати по смузі громадського транспорту, щоб нам кум порішав, щоб патрульна поліція нас не зачіпала.
Мені здається, що в цьому така бінарність української ментальності. Ми і хочемо правил, і хочемо бути…
– А це неповага до власної держави, чи розуміння, що тут так можна?
– І те, і друге, ще й, може, третє. Це умовна суб'єктність кожного із нас — така козацька анархія.
– Але ж зникає ця анархія. Чому наших людей сприймають в країнах Європи? Тому що вони дуже швидко адаптовуються.
– Так. Вони вміють дослухатися, якщо в цьому є потреба. У нашій системі виявляється, що такої потреби може і не бути. Такий своєрідний прагматизм. Навіщо я буду робити те, чого можна не робити?
– Але ж результат всі бачать. Бачать рівень життя Німеччини, Польщі навіть. Щодо безладу у світі, як Дональд Трамп каже: "Треба мати карти на руках". Нафта підскочила, газ зростає в ціні. Що робить Дональд Трамп? Він дозволяє продавати російську нафту з танкерів. Тут втручається Україна і каже: "Ні, так не буде". Горять російські порти: Усть-Луга, Приморськ, Новоросійськ. Це ж карти на руках. Щоб мати ці карти, люди мають бути дуже гарно освічені. Дуже непросто спроєктувати дрон, який летить за 1700 км і влучає саме туди, куди потрібно.
– Це наша освіта. У нас є багато хороших освітніх закладів. У нас є хороші традиції фізичної, хімічної, математичної освіти. У нас дуже хороша геологічна освіта, і до сьогоднішнього дня випускники нашого чи інших факультетів геології користуються попитом в Африці, в Латинській Америці, в країнах Азії, тому що вони добре освічені, вони вміють працювати руками, досліджувати.
Тут має бути певна державна політика підтримки, спрямування. На щастя, я можу сказати, що Міністерство освіти і науки десь це розуміє. Питання в тому, що Міністерство освіти і науки не є тут єдиним гравцем. Є Міністерство фінансів, Міністерство економіки, інші центральні органи виконавчої влади. Тут має бути консолідована стратегія.
Я назву десь таку історичну траєкторію. Я колись, читаючи один журнал про освіту, знайшов своєрідну статистику, що в радянські часи, у 80-ті роки, якщо взяти загальний масив випускників 8–9 класів, то 25–30% йшло в заклади вищої освіти — університети, інститути, академії, військові училища. Біля 30% йшли в середню спеціальну освіту. Це коледжі, технікуми, педучилища, медучилища. Біля 30% йшли в систему профтехосвіти. І біля 10% йшли в так звану освіту на виробництві, проходили навчання, потім складали кваліфікаційний іспит, отримували посвідчення.
Це середня температура, бо в різних республіках Союзу вона відрізнялася. В Україні, наприклад, було престижно мати вищу освіту, а в Тюмені було медучилище, де були недобори. Тодішні правила дозволяли: якщо ти складав вступні іспити, але не пройшов за конкурсом, ти можеш взяти довідку і тебе зарахують до іншого закладу, де недобір.
– У Тюмень люди їздили заробляти гроші, але не жити.
– Так, але що це зробило? У 90-ті роки технікуми ставали інститутами, інститути — академіями, академії — університетами. Університетська освіта відрізняється від інститутської.
– Пане Володимире, як змінювати цю систему? У нас, я розумію, і ПТУ можна назвати академією. Абсолютно практичний приклад: механік, до якого я приїжджаю зі своїм авто, казав, що у нього в ПТУ як ремонтувати BMW, Volkswagen, Škoda, Mercedes, він би точно не навчився. Освіта формально була, але насправді лише щоб папірець отримати.
– Я не випадково цей приклад розповідав, бо в 90-х роках ми наплодили університетів і закладів вищої освіти, які насправді за своїм змістом не є такими. Ми десь загубили хорошу профтехосвіту.
Тут має бути суспільний договір. У чому зміст цього суспільного договору? Як в Німеччині. Давайте ми кожну професію кожного рівня будемо шанувати. У Німеччині хороший електрик чи сантехнік нічим не гірший за випускника університету. Просто в нього своє коло застосовуваності робочої професії і таке інше.
Я переконаний, що ви стикалися з таким, коли хлопець чи дівчина закінчили університет, приходять на роботу, а їм кажуть: "Забудь, чому тебе навчили".
– Практично так і відбувається. Я навіть на прикладі роботи редакції це знаю.
– Ось це велика проблема. І провідні українські виші насправді її давно вирішують. Для того, щоб цього не було, роботодавець, в якого є вимоги… Першими це зрозуміли в IT, коли був розігрітий ринок, вони забрали студентів буквально з другого курсу на роботу. Потім щось виходило нове, а студент, працюючи на роботі в цей час, не відвідував заняття і не здобув ось того фундаментального. Ми з вами говорили про баланс фундаментального.
Великі IT-компанії, такі як Epam, SoftServe, Luxoft, почали приходити в університети, викладати, у тому числі, викладачам. Ми маємо чудові угоди з ними. Те саме в економіці. Наприклад, аудиторські компанії чи банки. “Банк Південний” в нас зробив хаб на економічному факультеті. Вони працюють зі студентами там, відбираючи тих, хто підходить. І таких прикладів дуже багато.
Єдиний можливий варіант — це суспільна згода. Часто так від роботодавців лунає на це: "Я плачу податки, ви на них працюєте, про все інше — це ваша проблема". Ні. Ось американський приклад: у них за зміст освіти відповідають професійні асоціації. У цьому відношенні він правильний.
Це суспільна угода, що освіта — це не папірець на стіні, диплом, у тому числі кандидата чи доктора філософії, доктора наук, а те, що людина може, — постійні кваліфікаційні вимірювання в цьому випадку. Для цього ми повинні змінити матрицю нашої свідомості.
– Щоб закрити вже цю тему академічної доброчесності. Вас хвилює ця історія, що у нас, по суті справи, працюють конвеєри з написання дисертацій? Трапляється часто, що автор навіть не знає, що написано в його дисертації.
– Тут є різні галузі. У математиці чи в хімії, чи в біології ти не напишеш того, чого ти не розумієш. Воно зразу буде видно.
Дійсно, на превеликий сором для мене, це частіше буває в соціогуманітарних науках, політичних науках чи юридичних науках.
– У юридичних, мені здається, це просто процвітає.
– Напевно, десь так. Для цього є інструменти, які повинні працювати. Починаючи від відповідальності членів ради, де захищалися, чи наукового керівника. Знову ми повинні мати суспільну угоду про те, що людина, яка не пройшла через повноцінну роботу в закладі освіти чи в науковій установі, до дисертації не повинна братися. Це має бути десь на такому рівні.
– А ви знаєте, що зараз штучний інтелект пише дисертацію?
– Чув про таке. Як на мене, це ганьба. Штучний інтелект працює з тим масивом знань, який вже є. Ми з вами говорили, що наука — це обов'язково нове. Штучний інтелект обробляє те, що є.
Так, не користуватися сьогодні штучним інтелектом безглуздо. Наприклад, він може підібрати літературу, але синтезувати нове повинна людина. Я можу сказати, що це залежить лише від нашої ментальної матриці.
– Але і контроль. Якщо суспільство нічого не контролює, тоді автори дисертації, як правило, не знають, що вони писали в своїй дисертації.
– Згоден. Я слідкую за деякими ініціативами, які розглядають дисертації. Це для мене дивовижна справа. Інколи мені дорікають, що я ректор такого університету без ступеня доктора наук. Я відповідаю на це, що коли я був заступником декана з наукової роботи на філософському, у мене фактично все було готове тоді, щоб сформувати дисертацію, захистити її. Я не встиг, бо пішов на проректорську посаду.
– Ви розповідаєте вашим студентам, що можна, наприклад, щоб штучний інтелект за тебе написав дисертацію теоретично, але все це моніториться, перевіряється. І потім буде дуже соромно.
– З прийняттям закону про доброчесність це є підставою для відрахування. На жаль, у нашому метамодерному суспільстві етична категорія сорому не дуже працює.
– І сорому немає.
– Він є. Мені соромно, коли мені щось закидають і питають: "Вам не соромно?" Кажу: "Так, соромно, тому що бездоказово закидають".
– А за що вам буває соромно?
– Мені соромно за те, що я не можу пояснити людям, що так робити не можна, що це неправда. Мені здається, що це є речі умоглядно очевидні, як філософи кажуть, але це дійсно парадокс.
Мені здавалося, що за чотири з гаком роки повномасштабної війни кров мала трошки, в переносному сенсі, промити очі нашому народу. Спостерігаючи за, даруйте, срачами в соцмережах, я розумію, що, на жаль, ні.
– У вас в університеті все було. У вас були битви за землю, так?
– Вони тривають насправді.
– Сексуальні скандали, внутрішні інтриги, електоральні пристрасті. Я навіть пошкодував, що я раніше закінчив університет Шевченка за ці події. Як цікаво, так?
– Мені дивно, тому що є гранд завдання зараз — перемогти у війні, і всі мають консолідуватися навколо влади, подобається вона чи не подобається, але вона легальна і легітимна. Навколо якихось цінностей.
Те саме в університеті. Я завжди вважав, що університет — це інтелектуальне середовище. Має бути конкуренція програм, візій. Ми в минулому році прийняли нову стратегію розвитку університету на наступний період, де ми визначили для себе декілька важливих точок.
Ми розуміємо, що сьогодні в Україні брак грошей, тому треба їх шукати за кордоном. За кордоном це є або проєкти Еразмус, або проєкти Горизонт Європа, або білатеральні проєкти. І ми пішли.
– Це гранти, так?
– Гранти, так. Грант — це просто форма фінансування. Ми пішли туди, і ми маємо дуже потужні результати, у тому числі на українському рівні. Наприклад, за результатами наукової атестації, яку вперше робило Міністерство освіти і науки, ми на цей рік маємо понад 150 млн базового фінансування — це найбільше в Україні. Чому? Бо в нас є показники.
Ми увійшли в Шанхайський рейтинг. Ми маємо найбільшу аспірантуру. Ми маємо найбільше публікацій в наукових виданнях, що входять до наукометричних баз. Це одна траєкторія, яку треба розвивати. Я вважаю, що дискусія має йти про ось ці речі.
Коли дискусія перетворюється на чорнуху, як електоральні пристрасті, якісь скандали, причому бездоказові…
– Це ви сексуальний скандал маєте на увазі?
– Насамперед його, тому що з 22-го року жодного доказу. Я читаю про себе, як одна відома громадська діячка пише: "От відбувається ґвалтування". І їй ставлять питання авторитетні люди: "Ви впевнені, доведено в правовій площині?"
– Ви ж бачите, як світ зараз живе? Файли Епштейна.
– Там встановлено юстицією. Тут жодного нема. Мені кажуть: "От, подайте на експертизу". Я кажу: "Що подати на експертизу? Дайте вихідний файл, і хай роблять експертизу". Файл, де джерело вказане. Чи здайте ДНК. Є процесуальні речі. ДНК для чого здати? З чим?
Я колись був присутній при обшуку в університеті, ще будучи проректором. Був слідчий, був оперативний працівник, все на камеру, все записувалося в протокол, запечатувалося в спецпакет з номером, ставилися печатки. Тоді це описувалося в кримінальному провадженні. Мають бути якісь раціональні, юридично обґрунтовані підстави.
Мені здається, що, на жаль, хтось з тих, хто хоче взяти університет під контроль, пішов саме таким шляхом. Так, студенти за справедливість. Молодь завжди за справедливість. І ми такими з вами були, так?
– І навіть є такими.
– І є такими, так. Але справедливість повинна мати завжди, крім етичного, юридичний вимір.
– Тобто жодних якихось доказів не було надано. От ви говорите, а я згадую історію з надзвичайно талановитим режисером Молодого театру Андрієм Білоусом. Величезний скандал вже на всю країну.
– Відмінність у тому, що там були заяви від людей. Тут жодної заяви немає.
– А що ви кажете, хто хоче в університет взяти під контроль?
– Є люди, які хотіли, щоб я віддав землю, розташовану на Печерську. У нас є там коледж георозвідувальних технологій, колишній технікум. Я відмовився. Мені тоді сказали, що в тебе будуть чоловічі проблеми, бо це чиїсь, як мені сказали, не називаючи прізвище, високі інтереси. На жаль, ці проблеми йдуть.
Ми з вами говорили про демократичність, але інституції громадянського суспільства в нас тепер перетворилися на дубець.
– Але це їхня функція. Як ректор Інституту журналістики Анатолій Москаленко нас, студентів, вчив, що ви маєте бути сторожовими псами демократії.
– Абсолютно. Але сторожовий пес знає, що він охороняє і в який спосіб. І тут аналогічна ситуація. Я розкажу вам притчу. Так сталося, що в 2024 році на моєму автомобілі хтось замінив номер. Я викликав поліцію.
– Просто фізично поміняли?
– Фізично поміняли. Номер однією літерою відрізнявся. Була патрульна поліція, була слідчо-оперативна група.
Через два місяці на Telegram-каналі, напевно, пов'язаному з громадською організацією, виходить фотографія обох номерів на автівці, а внизу секунд 20 відеоспостереження, коли я сідаю в автівку з заміненим номером. Іде хі-хі-ха-ха, ректор Бугров є спецагентом, використовує номери прикриття.
– А ви навіть не помітили, так?
– Я три тижні на вихідних використовував, бо я на вихідних домашнім автомобілем користувався. Не помітив, бо літера С і літера О дуже подібні. Помітила моя дружина.
Я подав заяву в поліцію. Десь ведеться там розслідування, але коли я нагадав про це розслідування зараз, то приходить від громадської організації запит: “Ми там такі-то, такі-то”, а потім лапки, щоб не притягнули до відповідальності. Буцімто хтось зі співробітників розповідає, що я міняю номери на автівках, сумки мені грузять і все це. Це в нас в поліцію відправляється. Такий інформаційний вкид.
Далі антикорупційний відділ університету здійснює перевірку всіх, хто чергує на КПП головного корпусу, куди я, буває, заїжджаю своїм автомобілем. Всі охоронці відповіли, що жодних замін вони ніколи не спостерігали. Ніяких сумок ніхто не перевантажував. На вченій раді керівник антикорупційного відділу зачитав цю довідку.
Просте питання, а для чого був цей лист, який розсилався по цих інстанціях? Бо в університеті і так знають. А сидить, умовно кажучи, працівник якоїсь адміністрації, міністерства, який не знає ректора Бугрова, і думає: "От який негідник".
Це цілеспрямовано. Головне, що жодної відповідальності нема, бо якщо ти подаси зараз позов, то буде відповідь яка? Це нам писали. Це не ми. Тому я кажу про відповідальність теж. Демократія — це не сваволя, це свобода і відповідальність.
– А що з землею? Університет має земельні ділянки в різних місцях.
– Я не віддав жодної.
– За ваш час жодної ділянки?
– Жодної ділянки.
– А як університет їх використовує?
– На них є споруди або на них є сквер, наприклад. Якщо знаєте ділянку на перехресті вулиць Здановської, колишньої Ломоносова, і Васильківської, там стоїть корпус економічного факультету, за ним є сквер. Колись його планували забудувати. Мені такі пропозиції в 2021 році з анонімної пошти надходили. Я їх не віддав.
– Винагороду пропонували за правильне рішення?
– Ні, просто.
– В університеті є ділянка і на заході нашої країни.
– Є база екологічно-географічно-туристична в Ясіні. Це друга сторона від Буковеля.
– А хто там відпочиває?
– Там нема відпочинку. Це навчальна станція. Там проходять практику наші студенти і студентки.
Є дуже привабливі ділянки під Києвом. Це Михайлівка, Рубежівка, хутір Жуків — наша база геологічно-географічна. Є в Плютах, Козині.
– Ви посміхаєтеся, ви розумієте вартість цих ділянок.
– Звичайно. Я не віддав жодної з них. Коли я став ректором, в нас була велика проблема з гуртожитками. Бракувало місць. У нас і зараз їх навіть бракує. Ми беремо місця для студентів в Університеті фізичного виховання і спорту, в Університеті харчових технологій, в транспортному коледжі.
Держава, завдяки президенту, Верховній Раді, уряду, виділила для нас на 2022–24 роки певний об'єм коштів для будівництва гуртожитку в нашому кампусі. Ми ледве знайшли тоді місце, де його будувати.
Розпочалась, на жаль, широкомасштабна агресія, ці кошти вилучили. Цей проєкт зараз заморожений, відтермінований.
Нема вже що віддавати без фінішу будь-яких перспектив для університету. Ми хочемо створювати нові лабораторії.
Зараз ми подали на один із нових проєктів центру досконалості з сучасного матеріалознавства. Ми входимо до світового предметного рейтингу QS з матеріалознавства. Єдині з України. Ось це нам потрібно.
Через 10 років мене не буде в університеті, я вийду на пенсію, але університет буде, фірма. Сьогодні ми повинні думати про те, якою ця фірма буде через п'ять, через 10 років.
– А немає у вас такої підленької думки, що якщо не я, то потім прийде наступний ректор, продасть і стане багатою людиною?
– Ви знаєте, така думка інколи є, якщо чесно. Можливо, саме тому ці електоральні перепетії, які тривають, для того, щоб усунути мене, бо мою позицію знають.
– Ви зараз про вибори ректора, так?
– Так. Тому я проти, бо просто університет не матиме, куди розвиватися.
– А ви плануєте будувати гуртожитки за умови, коли грошей немає?
– Коли така можливість буде. Ми ж повинні проєктувати, планувати на декілька років вперед.
Університет є дуже потужним середовищем, і нам потрібні і лабораторні корпуси, і навчальні корпуси, і гуртожитки, і треба, щоб було де їх ставити.
– До речі, щодо виборів. Під галас війни, під шумок, скасовано було вибори ректорів університетів. У багатьох університетах, в громадських організаціях, в академіях скасовано. Причому люди абсолютно, навіть не соромлячись, кажуть: "Які вибори? У нас же війна в країні". На питання, яким чином ця війна вас торкнулася, що ви не можете провести вибори, відповіді немає.
– Я згоден. Я розумію, коли це Суми, Харків, Запоріжжя чи Дніпро; інша справа — Київ. Так, безпекові виклики є, і вони є кругом, умовно кажучи. Тут повинна все ж таки держава вирішувати.
Наш університет державний, і Міністерство освіти вирішило, що вибори можна провести, і призначило їх на 27 травня. Я, відповідно до закону, як керівник, створив організаційний комітет, головну виборчу комісію. Вони вже працюють. Ми затвердили всі необхідні документи, які є в компетенції університету, бо частина затверджена міністерством, — форма бюлетеня, наприклад.
Тому все це триває. На жаль, хтось робить фальшстарт, щоб мене збити, бо до 2 травня йде подання документів. У чистому вигляді виборча кампанія має бути після 2 травня, коли Міністерство перевірить документи всіх, хто подав, внесе списки до університету, і тоді має бути дискусія.
Я вважав і вважаю, що принципом університету є дискусія про орієнтири, про майбутнє.
– Це публічна дискусія? У формі дебатів має бути?
– Можуть бути дебати, можуть бути зустрічі. Минулого разу дебати проводив Андрій Куліков у нас на запрошення студентського самоврядування. Я в них брав участь. Кожен із нас викладав свою думку, і я вважаю, що це правильно. Це єдино правильний шлях, який пасує для, даруйте, храму освіти і науки.
– У вас здебільшого люди допризовного віку.
– Так, я працюю з бакалаврами на філософському. Це перший курс, вони молоді.
– Що ви їм говорите, в принципі, про мобілізацію?
– Говорю, що захищати Батьківщину — це обов'язок. Я розповідаю, що, на жаль, в колективі університету понад 400 людей загинули. Ми ведемо відлік з 2014 року, коли в Пісках загинув наш студент-японіст Святослав Горбенко в складі добровольчого батальйону “Правого сектору”. Я говорю про їх подвиг, про їх чин. Є місце тиші в Червоному корпусі. Ми згадуємо, дискутуємо про комеморативні практики, як правильно це все робити.
Я їм говорю, що може настати такий час, коли відповідальність за захист буде на кожному і на кожній із нас. Треба це розуміти, треба бути готовими. Треба вивчати там тактичну медицину, треба вивчати домедичні процедури.
– Ви ввели вже ці предмети?
– Так, ці предмети в нас є. Зараз у зв'язку з прийняттям нового закону про національний спротив буде трансформовано багато речей. Про це говоримо, бо це може бути у будь-який момент.
– Працювати з дронами навчаєте?
– Є ті, хто навчаються з дронами, є інші. Тут дуже різноманітні аспекти.
– А наскільки зачепив вас дозвіл на виїзд за кордон юнакам допризового віку?
– Можу сказати, що наш університет не дуже, бо ми і до того брали дозволи Міністерства освіти і науки на академічну мобільність. Ми маємо найбільший розмір академічних мобільностей за рік по цілій Україні.
Це, до речі, нас багато в чому врятувало в 2022 році, коли наш відділ мобільності працював нон-стоп 24/7. Люди виїхали, але щоб вони не втратили зв'язку з українським університетом, ми допомагали їм оформити це як мобільність.
Не повернувся минулого року наш аспірант з Відня. Ми поінформували МОН, СБУ і Нацполіцію. Вчора буквально я отримав відповідь з прикордонної служби, що вони взяли до уваги, що він не повернувся.
– Це ж може зарубати програму стажування для решти людей, які повертаються.
– Безперечно. Тому, наприклад, подання від факультету про те, щоб я звернувся з клопотанням до МОН, містить фразу: "Ми гарантуємо повернення". Насправді ніхто нічого не може гарантувати.
– Це вам тепер треба їхати до Відня, до аспіранта?
– Це біда, насправді. Але ти не залізеш в голову кожній людині. Було, що викладач з одного інституту поїхав тренером команди на міжнародну олімпіаду. Школярів і школярок довіз до Кишинева, посадив на потяг, а сам зійшов з нього. Теже така ситуація, що ти зробиш? Це особистісний вибір. Це ми повертаємося до моралі і обов'язків.
– Іноземці їдуть до нас на навчання?
– Зараз дуже мало. Насправді існує така, скажімо, заборона, тому що медичні страховки від їхніх компаній не поширюються на форс-мажор, на війну. У нас в 20-му році було майже 2000. Зараз трохи трошки менше 200.
– Ми з вами почали з питання, чи взагалі в Україні в умовах великої війни можлива якісна освіта. Ви кажете, що так, можлива. Але це, очевидно, якісь окремі випадки.
– Досить багато таких випадків. Я завжди, коли в мене питають про конкурентів, я кажу, вони не конкуренти, а партнери. Це і Київська політехніка, Львівський Франка, Львівська політехніка, Чернівецький, Ужгородський, Одеський національний, Дніпровський університет Гончара, Дніпровська політехніка, Харківський Каразіна і ХПІ, це Кіровоградська академія. Таких прикладів дуже багато.
Київський авіаційний інститут, який от буквально позавчора вони оголосили, що виграли декілька міжнародних проєктів по Горизонт Європа. Це дуже потужні речі, на які треба орієнтуватися і з якими треба працювати.
Українська освіта дуже різна. Є якісна і є неякісна для папірця. Тому тут тільки спільними зусиллями ми цю ситуацію зможемо вирішити.
– Що нам треба зробити, щоби до нас їхали, у тому числі їхали іноземці, отримати українську освіту? Я кажу і про людей із країн Європи.
– Я вам можу сказати, що в нас була і є програма на економічному факультеті, де навчалися італійці. Спільна програма подвійних дипломів з італійським університетом Мачерета, де навчалися італійські студенти, які приїхали сюди.
Перше, що нам треба, — щоб Україна перемогла, щоб були безпечні умови. Ніхто не поїде, коли тривоги, коли обстріли і все інше.
А друге, завдяки першій леді і глобальній коаліції українських студій, програмі «Українські книжкові полиці» — ми прориваємося у світ. Нас, насправді, до широкомасштабного вторгнення не так добре і знали. Я можу сказати, що в Польщі українські студії як окрема програма були тоді тільки в двох університетах. У всіх інших — це складова або славістики, або Russian studies взагалі.
– А зараз?
– Зараз змінилася ситуація. Там дуже багато українських студій, завдяки тому, хто виїхав і там закріпився, і завдяки нашим контактам. Я ще раз наголошую, ось ця програма дуже важлива, тому що ми пробиваємо таке своєрідне вікно.
Я в минулому році, будучи в університеті Стамбула, відвідав бібліотеку, привіз книжки на поличку — подарунок нашої першої леді. Ви будете здивовані, але поряд стоїть подарунок генерального консульства Російської Федерації. Я аж трошки не зовсім коректно сказав, і турки зрозуміли мій вислів і сказали: "Ви можете тільки давати більше книжок, тоді буде більше поличок".
Ці всі речі спільно треба робити для того, щоб ми були відомі у світі. Ось тоді ми досягнемо цієї мети.
– Для України реалістично, щоб якась кількість людей, які отримали вже освіту в інших країнах, повернулася назад?
– Вони є і зараз. Є навіть ціла асоціація випускників закордонних університетів. Примусом цього не зробиш. Треба надати можливість працювати і показувати інші практики. Тому це хороший досвід.
– Як ви думаєте, буде зорієнтована наша молодь зараз на індустріалізацію України і її мілітаризацію, ще й з огляду на нові можливості, які відкриваються?
– Я сподіваюсь, що це буде. Ми і університети, про які я говорив, робимо надзусилля у розвитку інженерно-технологічної освіти, а також фундаментальної освіти, математики, фізики, хімії, біології, географії, геології. Я переконаний, що ці надзусилля справдяться. Може, не так швидко, як би нам хотілося. Ось та інформаційна бульбашка, менеджер, юрист, економіст ще певний час буде працювати.
Але я сподіваюся, що ці зусилля будуть тим зерном, яке проросте.
– Що б ви особисто, як ректор, змінили кардинально і швидко в українській освіті?
– Застосував наявні інструменти з державної структури для того, щоб відсіяти недоброчесні і неякісні заклади. Такі інструменти насправді є: акредитаційні, ліцензійні.
– Закладів стане менше, і конкуренція збільшиться?
– Конкуренція буде і за вступника, але й за заклад. І за гроші. На основі здорового консерватизму, але буде динаміка руху вперед.
