Петро Кузик – український політик, командир батальйону “Свобода” бригади наступу “Рубіж”, підполковник Національної гвардії України.
В інтерв'ю "Апострофу" він розповів про розірване українське суспільство до війни, проросійські сили у Верховній Раді, зрив мобілізації в Україні та унікальну здатність українців до відновлення.
– Пане Петре, я хочу з вами говорити не лише про тактичну ситуацію на фронті, а і про те, якою ми бачимо, якою ми зробимо Україну. На вашу думку, що було не так в конструкції довоєнної України?
– Дякую за вашу увагу до військових. Дякую за надану можливість і важливість піднятої теми. Питання, яке зараз ви підняли, воно ж глобальне. Тут можна виокремити, а що було конкретно правильно зроблено, бо що було не так, можна перераховувати годинами.
Найголовніше, якщо в візії теперішньої трагедії війни, не так було – це розірване суспільство, не соборна Україна. Розірване суспільство за різними ознаками: за мовною першочергово, за релігійною, за політичними уподобаннями, а політики спекулювали на цьому, особливо промосковські, відверто наганяли цю історію їхні політтехнологи.
Суспільству, захопившись цим протистоянням, залюбки дозволили зненавидіти один одного. Тим самим дали скористатись і ці політики, які нагнітали цю історію, завели за ручку оцю криваву війну.
Мені здається, більшість людей на Донбасі, якби знали, чим це закінчиться, якби знали, які в них зараз будуть проблеми просто з життям, вони б більш толерантними були до політичних змін. Бачите, це слово якби.
Я свого часу їздив, – тітка померла, – якраз у село на кордоні з Угорщиною, Закарпаття. Мав там розмову з етнічними угорцями. Я там два рази був в житті, познайомився. Оце перший раз маленьким, коли Чорнобиль вибухнув, поїхав туди, з ними там познайомився. Другий раз приїхав, виявилося, що ми пам'ятаємо один одного. У мене була цікава розмова.
По-перше, коли я приїхав в село, то голова сільради зняв угорський прапор з сільради й почепив український. Це так, ремарка. А друге, я питав їх, ви ж угорці, як ваш настрій? Чи хочете ви об'єднання цих територій з Угорщиною, чи у вас проукраїнський настрій? Вони сказали дуже мудру фразу, що так, ми угорці, ми патріоти Угорщини, але зараз ми великі патріоти України, тому що ці всі настрої могли б привести до війни між Угорщиною й Україною, а вони цього точно не хочуть ціною навіть приєднання, роз'єднання.
Тому вони готові й хочуть жити в сучасній розвинутій Україні, мати проїзд до Угорщини з усіма їхніми пільгами. Тобто нинішні жахи війни швидко витверезили їх від цього, а накачувались вони дуже серйозно, там серйозні кошти вкладались на розвиток сепаратизму. Просто реалії, жахи нинішні витверезили більшість тих, хто хотіли, скажімо так, якісь політичні зміни. Тобто це дуже важливо.
Якби ми усвідомлювали, ми, я маю на увазі українське суспільство, мені так здається, причинно-наслідкові зв'язки до чого це може привести, то, мабуть, ставилися би радикальніше до тих політиків, які відверто вели сюди окупацію, не вірили б їм, люди територіально, де була там їхня електоральна максимальна підтримка, вони б просто їх самі послали далеко-далеко або як мінімум їм би не довіряли.
Чому? Тому що четвертий рік тримає війна, я ще з АТО беру участь і відповідно цей Донбас український об'їздив як ніколи раніше. Я був заручником доволі серйозних упереджень, тому що на Донбасі був проїздом, в дитинстві на змагання приїжджав і декілька раз на книжкові виставки і все. Я був заручником стереотипів, що Донбас – терикони, шахти, шахтарі з важким побутом і чесним трудовим характером і так далі.
Але насправді це Україна. Тут красивенна природа, тут різноманіття природи, в першу чергу, різноманіття людей з їхніми вподобаннями, переважно україномовні села, зросійщені міста, це зрозуміло, особливо промислові, але буквально за декілька кілометрів від цього міста села всі чи майже всі українські.
Більше того, я тут зустрічав села переселенців, лемків. Займали рубежі оборони, дивимося – греко-католицькі ікони на сході України. Виявили, що це село ще за часів Сталіна, коли були масові переселення, було виселено, і вони там організували свою церкву, там навіть місцеві мешканці, які лишались, мали діалект схожий. Були школи, де викладали значні українські діячі, музей Стуса в школі був, музей вишиванки, там, це я про різні кажу.
Тобто Україна мала всі шанси відбутися як монолітна соборна держава, і це був єдиний чинник, який би не дав би відбутись спробі окупації, спробі знищення України.
Оскільки підривна робота агентури ворога, а цих політиків агентури часто-густо навіть використовували в темну, тобто більшість з них не усвідомлювали, що вони робили, але були й покидьки, які усвідомлювали. Десятиріччями тривала серйозна робота підриву національної єдності, що стало запорукою вторгнення.
Інші фактори треба відверто визнавати, у нас за часів Кучми і Януковича призначались громадяни Росії на міністерські оборонні посади. У нас силові блоки – від поліції до спецслужб – нашпиговані були по всій вертикалі відвертою російською агентурою і громадянами Росії, які працювали, власне, на знищення української армії, обороноздатності українських спецслужб. Те, що зараз українські силові структури мають потенціал до боротьби – це провидіння Господнє, диво.
І традиційна корупція з викривленою інформацією. Деяким діячам, можливо, історія відведе хороше місце, які обікрали ті кошти, які виділялись на розвал України. Вони не всі використовували по прямому призначенню, частково за російськими традиціями розкрадали. Це, якщо жартувати. Насправді те, що Україна отримала шанс вижити в цій масакрі, це дійсно диво Господнє.
За даними різних аналітичних закладів, спецслужб і західних, і наших, вторгнення готувалось від двох десятків років. От уявіть, ми собі щось планували, обирали, сварились на Майданах, у телеефірах, мріяли про європейську Україну, а підло, підступно ворог рік за роком підточував нашу обороноздатність, вивчав наші слабкі сторони, вивчав, звідки краще заїхати, щоб вбивати більше людей, куди бити бомбами й ракетами.
Тобто готувались вони серйозно і прорахувались у двох речах. У розваленості України, і друга фатальна помилка для чорта Путіна – це те, що він напав на українців. Цього робити не можна, якби йому давали вижимки з реальної історії, а не викривлено, як там багато псевдоісториків працює, він би знав, що на Україну й українців нападати не можна, бо в будь-якому стані, навіть в ослабленому стані, це буде фатальна помилка для нападника. Так якось провидіння складається, що українці нищать імперії.
– Я вас слухаю і думаю про те, що справді ми народжували, вирощували дітей, а ворог готувався їх вбивати. Я колись робив аналітику, що Путін практично одразу з початку 2000-х почав готуватися до війни з Україною.
Пане Петре, у нас суспільство і зараз ніби не монолітне. Я розумію, що в умовах демократії не може існувати моноліту, але навіть ось ті, хто тягнули сюди русский мир, принаймні уламки, залишаються навіть в Верховній Раді. Я почув ваш напівжарт, що вони тут розікрали гроші, які виділялися на знищення України, як ви до цього ставитесь? Чи це залишились вже такі проукраїнські сили, які мімікрували під Росію, чи якось інакше? Як з цим далі жити й на все це дивитись?
– У жодному разі, ви прекрасне питання поставили. Я щиро вам дякую за нього.
Що робити з проросійською агентурою, яка привела сюди бійню, війну, всі рила їхні у крові українських дітей і українських захисників. Це проросійська партія, яка представлена в парламенті. Це їхня агентура, яка частково втекла, а частково вдає, що нічого не відбувається. Чому вони зараз тут присутні? Є відповіді на ці питання.
Це говорить про слабкість і вразливість влади, якій потрібні їхні голоси для голосування, для виживання, для утримування влади. Перше. Друге – це можливі гарантії кулісних перемовин, тому що, ну, там показово як в Discovery посадили персону таку як Шуфрич, зараз його випустили. Чи погіршиться якість його життя, чи, можливо, йому прийде повістка і він мобілізується? Ну, давайте погадаємо, і відповідь ми точно будемо знати.
Чи Бойку хоч одна повістка прийшла? Ні. Я повторююсь, це ті чорти, які привели сюди війну, які у крові дітей з розбомбленого Охматдиту, кров'ю захисників. Іде страшна війна, яку завела сюди агентура Росії. Влада їх використовує для розв'язання своїх кон'юнктурних питань і в тому числі для того, щоб утриматися у владі.
Це наслідки того, що ми з вами говорили, – немонолітності суспільства, це наслідки балансування між бажаннями суспільства, між політичними вигодами й політичними обіцянками, електоральними вподобаннями.
Плюс додайте до цього якісь кулуарні домовленості, тому що не може отак у країні, що воює… Уявіть собі, щоб країна періоду Другої світової війни – СРСР, де була б ціла фракція пронімецька, яка б до цього десятки років вихваляла Гітлера і так далі, і вони засідали б в парламенті. Це неможливо.
У нас це можливо, тому що, по-перше, це говорить і про слабкість влади, і про помилки влади, і про ослаблення, і роздробленість і так далі. Що з цим робити? Очевидно, щось з цим робити – працювати, не робити помилок і нарешті почати воювати, а не займатись політикою.
Я зараз не хочу заглиблюватись в критику влади, це треба час від часу говорити, але в умовах жорстокої війни треба баланс розуміти, бо першочергово в ієрархії загроз і в ієрархії пріоритетів Україна понад усе.
Об'єктивно у всіх цих табличках ієрархії найголовніше – щоб був шанс в українських дітей жити в мирній, щасливій країні, або спрощено – щоб був шанс пожити українським дітям. Це заперечує вся ця російська наволоч, яка заперечує українське буття.
Політична історія може комусь подобатись, комусь не подобатись, але виходять вони з іконами на цих своїх маршах рускомірних і так далі. Десь на показ вони дістають томики Достоєвського, інших пропагандистських [авторів] і так далі. В ряду з іншими іконами – ікони царя і Путіна дістають, але ракети вони пускають по мирних українських житлових будинках, вбивають вони насправді.
Треба розуміти, що у нас ця фракція, ці колаборанти – недоторкані, тому що їм дали гарантії не українські військові, а українська влада. Не чіпає їх українська влада. Чому? Це ж уже очевидно.
Знову ми приходимо до того, що ми ослаблені своєю не єдністю. Знову ми приходимо до того, що ворожі ІПСО, ворожі системи впливу, в тому числі інформаційного, і інші спецоперації можуть мати підґрунтя. Знову корисні ідіоти, або за гроші, беруть зброю – стріляють в українських діячів, українських патріотів, українських військових, всіх, хто заважає московському миру.
– Знаєте, пряма аналогія, уявити собі прогітлерівську партію чи фракцію у Радянському Союзі під час війни або у Великій Британії.
– Або у Великій Британії в парламенті.
– Там були пронімецькі сили, але виключно до початку війни.
– І в Британії був Черчилль.
– Але перед ним був Чемберлен. Згадаймо, так?
– Так, теж фігура, яка ввійшла в історію не з хорошого боку, ви праві.
Це і говорить про те, що помилки робили всі, і в тому числі нація з 700-річним стажем парламентаризму і демократії. Це хороше зауваження.
– ОПЗЖ заборонена офіційно, але її уламки розсипалися по парламенту і продовжують там засідати й голосувати за закони. Як ви сказали, це щоб мати якийсь канал на випадок чогось, про щось домовлятися.
Якщо, скажімо, зараз уявити собі ситуацію, Нестор Шуфрич, який вийшов на свободу, просто зникне з України, виїде за кордон. На жаль, ми з вами фіксуємо, що в багатьох епізодах наш кордон залишається, даруйте, дірявим. Якщо Шуфрич опиниться за кордоном, хтось за це буде відповідати, як ви думаєте?
– Ні, не буде відповідати. Чому Шуфрич вийшов? І чому саме зараз?
– Там закінчилися, здається, два роки тримання в СІЗО.
– Чи вірите ви, що у нас настільки неупереджені й незалежні суди, що вони реально відповідно до закону все привели так: "Ой, ми нічого зробити не можемо".
Тобто купа патріотів сидить зараз за надуманими термінами, чи люди, які не угодні владі, піддаються цьому тиску. Окей, я обіцяв не критикувати владу.
Мені здається, що це результат якихось домовленостей і обіцянок, про які ми дізнаємося згодом, на жаль. Як можна випускати явного ворога України під час війни живим?
– Спостерігаючи за діями політиків під час війни, яке у вас враження складається? Як цю систему треба було б змінити, щоби вона справді була пристосована до умов, на жаль, великої війни, а часто у нас навіть забувають, що у нас війна іде з 2014 року.
– Ми не зробили те, що зробила Росія в цей складний для них теж час. Вони перебудували всю країну на воєнні рейки.
Це говорить про те, що вони реально хочуть перемогти не на виборах у себе, там Путін, нема що вирішувати, а вони хочуть перемогти в цій війні й створити задумане.
Єдина перепона для них – це затятість українців, затятість української піхоти, затятість українських волонтерів, затятість українського суспільства, яке терпляче зносить всі ці негаразди. Усі розрахунки московитів на те, що суспільство підніметься, не маючи електрики чи якісь солдатські комітети почнуть [щось], не витримуючи важкості цієї війни, провалюються. Ось в цьому причина.
Я можу помилятись, бо я всього-на-всього людина, що обмежена рубежем батальйонної оборони, тобто я сиджу в цих барлогах, як ведмідь в зимовій сплячці, час від часу, коли є інтернет через старлінк, можу робити якийсь аналіз, коли є час.
Але мені здається, що українці, якщо говорити про топменеджмент, тих, хто ухвалює рішення, влада наша хоче виграти наступні вибори в Україні, будь-які – президентські, парламентські. А ставки набагато вищі, ставки – чи буде взагалі існувати українська нація й українська держава як така.
У нас питання мало б ставитись… Якби був лідер масштабу національного лідера, фігури…
– Ви задумались. Мабуть, Черчилля знову хотіли згадати.
– Не хотів повторюватись. Нехай це буде Черчилль, нехай це буде хтось з батьків-засновників Сполучених Штатів, нехай це буде українець періоду й масштабу Хмельницького. Хай це буде Лі Куан Ю свого часу.
Я розумію, що відносно території геополітики і часових проміжків кожен з них мав свою специфіку і не всі підійдуть як калька на цю, але я кажу про масштаб і про тектонічні зміни, про візію керівника на майбутнє. Коли лідер країни не хоче стати мільярдером і не хоче стати наступним президентом вдруге, не хоче стати депутатом вдруге в парламенті, чи отримати солодку посаду, накрасти та втекти.
Коли він хоче за результат своєї діяльності мати суперглобальну мету, могутню, потужну українську соборну державу, заможну і так далі. Як свого часу сказав духовник Хмельницькому, що думай про Україну, – він же починав зі своїх образ, – сказав, що так, як з тобою поступають, поступають з усією Україною, ти думай не за своє, а за Україну. І фігура росте до масштабних подій, помислів.
Можливо, цей лідер десь зараз бомкається по піхотних позиціях чи навпаки десь в цивільному житті по бомбосховищах. Я не знаю, але вірю, що він прийде. Ні, ми виробимо цю візію українців разом, а хтось масштабний, чесний, шляхетний зможе її реалізувати. Так буде правильніше сказати.
Повертаючись до нашого протистояння, до тих колаборантів, які сидять і далі гадять Україні, можливо, не так напряму. Це наша сила – в терплячості, в поважному ставленні один до одного – і наша слабкість водночас.
Зараз я командир, більше часу проводжу на командному пункті, а як починали, то декілька років я був з пацанами на позиціях. Коли ми брали полоненого, поки у нього в руках зброя, я не опускав з нього зброю, я його не пускав з прицілу. Повірте, якби хтось рипнувся в мою сторону чи в сторону мого хлопця, я б взагалі ні секунди не думав, що з ним робити, був би знищений окупант.
Так і було насправді, але тут ми заручники слабкості деяких людей, що приймають рішення, що цих чіпати не можна. Ці учварили величезну біду, але вони потрібні для влади. Там згодом виявиться, повірте… Я пам'ятаю ситуацію часів АТО, був період, коли військові, які захищали Україну, були більшим злом для влади, ніж колаборанти, які тягнули Україну в прірву. Це реалії української політики.
– Ви згадали дали Лі Куана Ю. Я думаю, що у багатьох свідомості це образ дуже сильного реформатора, який силовим методом побудував Сингапур.
– Напіврепресивний.
– Напіврепресивний, але я звернув увагу, що одним з перших рішень Лі Куана Ю було формування армії Сингапуру. Здавалося б, маленька державочка, по суті це місто-порт. Лі Куан Ю почав формувати бойові батальйони, тому що сказав: "Нас роздеруть, яке б ми диво тут не збудували, і держави не буде". Тобто військова компонента була першою, реформи вже потім йшли. А ми ж з вами пам'ятаємо, як системно роззброювали Україну.
– Абсолютно. От я продовжу ваш пасаж щодо Сінгапуру, бо він неймовірно корисний і правильний. Уявіть собі момент творіння силового блоку цієї держави – це вектор і такий посил всім навколо, що ми будемо захищатися. Вони творять свої батальйони оборони.
З одного боку над ними нависає Китай, який розширюється, у ті роки не так давно вони окупували Тибет. Вони – гегемон. Наші б політики казали: "Та ви що, тихо, не думайте дратувати цього сусіда".
З іншого боку Філіппіни, які чітко сказали: "Це наша територія, ми будемо вас захоплювати", етнічно там “филиппиноговорящие” люди, це все наше і так далі. З проблем – тотальний дефіцит, настільки тотальний, що дефіцит не тільки пального, а вода в дефіциті. Але першочергово вони почали з безпекового фактору і в принципі у них все вийшло.
– Цей сигнал заслали сусідам одразу, тому що новостворені батальйони провели військовий парад. Це справді був сигнал, що ми будемо оборонятися.
Скажіть, українці для себе зробили висновок, що майбутнє України – це максимально мілітаризована нація?
– На жаль, ні, мені здається. Я тут не можу за всіх українців розписуватися, але мені здається, що більшість українців хоче, щоб війна закінчилась і вони, на жаль, думають, що буде так, як до війни, що повернеться життя довоєнне і буде безтурботне життя.
Мені здається, ті, хто воює, зрозуміли, що світ змінився докорінно, поламались правові міжнародні системи. На перший план зараз вийшло право сильного, подивіться, що робить Росія, подивіться, що роблять Сполучені Штати.
Той, у кого буде хоч якась сила, буде суб'єктним. Той, у кого не буде цієї сили, хто буде заражений пацифістичними настроями, той буде позбавлений суб'єктності, іншими словами буде відданий на волю більш сильного сусіда.
Нам не пощастило, бо в нас сусід деградований вкрай, причому заражений ідеями знищення українського народу, тому в нас два варіанти: або стати сильними й дати відсіч, ну або віддатись на волю бурятів, калмиків, дагестанців, тих, хто називає себе чеченцями, тобто представників русского мира.
Вони вже продемонстрували, що вони хочуть зробити. Ірпінь, Буча, Гостомель – це яскрава вивіска русского мира, реклама їхніх можливостей, потужностей того, що вони просвітницького принесли сюди.
Може, хтось забув, я повторю, вони пограбували настільки, що дійшли до того, що реально скручували унітази й все, що було білого кольору, все, чого не було у них. Вантажили пральні машинки, але це найменше зло, що вони там робили. Вони розстрілювали дітей на руках разом з мамою, вони розстрілювали всіх, хто їм попадався під руку.
Так сталось, що ми як піхотний батальйон тоді одні з перших звільнили Ірпінь, Бучу, Гостомель, бо працювали комплексно артилерія, спецслужби, інші підрозділи, на всіх днях. Так сталось, що ми ногами першими до кордонів дійшли, як піхота.
Мене вразили розстріляні українці – дід з бідончиком по воду їхав на велосипеді, мама з дитиною на руках в голову застрелені. Я розумію, що це не співзвучні речі, але мені… Я ще бійцям сказав, був такий великий, хороший будинок. Перед воротами мішок з кормом і велика чорна собака теж застрелена. Я кажу, дивіться, він міг втекти, бо вибухами паркани повалені були, але він до кінця не пускав до хати, він охороняв свою хату, що його вимушені були застрелити.
От вам русский мир, який хоче прийти сюди, тобто у нас варіантів нема. Вони уже здеградовані до того, що цей чорт може вистрілити в жінку, в дитину. Це найнижчий рівень деградації. Про що ми говоримо, коли цілеспрямовано ракету цілять в дитячу лікарню, високоточна зброя. Ще якісь у когось ілюзії є щодо намірів? Я не знаю, як їх назвати. Називаю чортами, бо це дійсно так і є. Тут не містика, я називаю речі своїми іменами. Їх захопила нечиста сила і, на жаль, вони з радістю піддаються цим настроям.
Наприклад, Сполучені Штати, це божевілля, але провели спецоперацію у Венесуелі. Вони цивілізовано лишають там маневр. Зрозуміло, що якісь ресурси, тобто для чогось вони зробили. Вони не знищують місцеве населення, вони не насаджують… Я не кажу, що це краща окупація, але вона більш цивілізована, бо російська окупація несе смерть, голод, страждання, пограбування, мародерство і вбивство.
Якщо там ще є якісь варіанти для населення, хоча це неприпустимо і огидно, але для тих, хто не хоче воювати, лишається шанс жити й продовжити життя. То тут нам не лишили вибору, в нас нема люфта. Настрої щодо деякої пацифікації, а вони великі, це результат, що ми програли інформаційну війну. Слава “Єдиному марафону”, який мав би відбивати ці атаки, який дуже професійно працює, мабуть.
У нас, згадайте, коли почалось вторгнення, були черги до військкоматів. Зараз у нас люди уникають всіх цих історій. ТЦК – найбільший ворог. Там теж є помилки й теж там підігрують ворогу, але в основному це результат ворожої пропаганди, на яку ми всі повелися.
Хто б що не казав, за статистикою з десяти повідомлень про злочини ТЦК – вісім згенеровані Російською Федерацією. Треба віддати належне, що там є обшуки й там мільйони – це теж деграданти, які наживаються, мародерять, з ними треба по законах воєнного часу. Теж треба визнавати свої помилки. Теж треба визнавати, що деграданти частково і в ТЦК працюють, які допомогли разом зі всіма каналізувати порив до захисту України.
– Ви, можливо, бачили, що Кирило Буданов, який очолював українську воєнну розвідку, очолює зараз офіс президента, перша його нарада була саме по тому, як виправляти помилки в мобілізації. От щоб ви порадили як людина військова?
– Зрив мобілізації – це частина війни Росії проти України й це дуже серйозно впливає на боєздатність підрозділів, бо без ротації й заміни українські військові дуже виснажені.
Війна страшна і зараз охочих іти добровільно уже, м'яко кажучи, не так багато, якщо не сказати пряміше. Наслідки цього полягають в першопричинах. Першопричини полягають в несправедливості мобілізації. Друге – в умовах служби, які треба переглянути. Я і про кінцеві терміни, і про грошове забезпечення, і про прикриття піхотинця, і про збільшення безпекових факторів для піхоти. Там цілий комплекс, від полювання на ворожу артилерію і ворожих пілотів, до розташування і нового підходу до утримування позицій і взагалі що таке позиція.
Найперший фактор – це справедливість. Не може українець, який, скажімо, вагається, йти, не йти, пришлють повістку, я піду, чи може десь пропетляю, дивитись, як наближені до влади не йдуть, прекрасно себе відчувають. Як, даруйте, офіціанти в Києві в дорогих ресторанах, куди ходять парламентарі, заброньовані. Це нездорова ситуація. Коли персональний кухар чи фітнес-тренер якоїсь посадової особи заброньований. Не може таке бути.
Якщо мобілізації будуть підлягати генпрокурори, не всі, 30%, ротаційний період. Поліція України, теж ротаційний період, по 25-30%, небагато, але вони допоможуть. Це люди з підготовкою більш-менш. Чиновники, держслужбовці всіх без виключення рангів, теж 30%. І так далі.
Коли буде підхід, що неможливо купити собі відстрочку, або купівля цієї відстрочки буде легалізована й оподаткована, що теж можливо, я не знаю, можна розглядати, але тоді це буде законно.
Коли підуть люди з Кабміну, коли підуть люди з “Кварталу” на війну, коли підуть люди наближені до влади, до силових структур, коли реально підуть учасники Міндічгейту спокутувати свою провину перед українською нацією в піхоту, як почесний обов'язок сприймаючи це, тоді й простий українець скаже: "А чим я гірший? Я теж піду. Раз всі так і я. Раз вся нація піднялась на захист, я теж частина цієї нації".
Станом на сьогодні, великий, в тому числі корупційний розрив і розрив ментальний. Один з тих українців сидить і думає: "Цей не йде, цей заброньований, цей пропетляв, цей купив, цей просто того, що він кум". Як кажуть представники там еліти, не люблю це слово, бо еліти в Україні не існує, але вони себе називають елітою. Кажуть: "Що я туди піду, я не створений для війни, мене вб'ють зразу". Якщо ти це в прямому ефірі кажеш, то чому українець має йти?
Колись на початках, ми ще Зайцеве обороняли, маловідомі для журналістів події, але запеклі бої там були, були рукопашні бої в окопах. Один з генеральчиків казав: "Удержать позиції любой ценой". Я йому кажу: "Любая цена – це яка? Для тебе любой ценой – це словосполучення, а для піхоти – це його життя". Причому ми втримали ті позиції, виконали наказ, геройський батальйон, молодці, похлопали по плечу. Через три тижні іншому підрозділу, який зайшов, дали наказ відійти. І треба було так мучитись?
Треба, звісно, вгризатися і відстоювати затято українську землю, але, мені здається, якщо буде справедливість, то це перетвориться з вироку на почесний обов'язок і честь бути захисником цієї країни.
– До речі, якщо це не військова таємниця, наскільки гаряче на вашій ділянці фронту?
– Ми зараз працюємо на Покровському напрямку. Традиційно тут важко працювати, тому що у ворога є якісь дедлайни, я так розумію. Вони підходять до кінця і зараз ворог кидає в штурмові свої пригоди дуже велику потугу. Кожен день штурми по декілька, часто механізовані, броньовані, постійно маленькі групки намагаються інфільтруватися. Тому доволі гаряче, високе протистояння.
Якщо вам цікава статистика, в день витрати до 100 FPV-дронів на нашій ділянці. Це говорить про те, що приблизно 100 цілей у нас плюс-мінус на нашій ділянці батальйонного рубежу оборони. Це не кажучи про артилерійські витрати, мінометні, важкі, це тільки по FPV-дронах.
– Щодо забезпечення, 100 FPV-дронів на добу… Я розумію, що на війні завжди всього не вистачає, але яка потрібна критична підтримка?
– Переважно це зараз дрони, це дозорні дрони, термальні дрони, бо зимовий період, темний час збільшився і в темний час ми виявляємо ворога термальним дроном, та і вдень, коли в кущі залізе недобиток якийсь, то по тепловим сигнатурам вишуковуємо. Тобто це термальні дрони, дозорні, FPV-дрони. І дрони, які несуть скиди, це вже специфічні дрони.
В основному намагаємося працювати, якщо є чим, виявляти ворога завчасно, і не допускати, щоб він зближався з нашими піхотними позиціями, знищувати його в кіллзоні визначеній, не допускаємо до наших позицій.
Тобто є певна зона, умовно, від його окопу до нашого він має пройти. Це я дуже спрощено кажу. У цій зоні ми маємо його знищити, тому що якщо він зближається, відповідно вже має піхотинець вступати в бій, а це підвищення ризиків. Піхоти у нас дуже мало, і її треба дуже берегти, тому ми намагаємося не допускати цих історій.
Ворог постійно теж своїми дронами виявляє наші позиції, намагається своєю артою знищити, так само, як і ми. Постійно ми мінуємо, вони мінують. Тут історія протистояння непроста, хоча і на нашій ділянці, завдяки зорям, провидінню, у нас непогана історія. Ми нормально валимо ворога і в нас є забезпечення.
Ми завжди підтримуємо наших сусідів справа і зліва. Була історія днями, черговий штурм, розмотали штурмову групу, останній недобиток уже поранений. Оскільки працювало три чи чотири підрозділи, на одного недобитка, який уже без ноги кудись повз померти, злетілось три-чотири дрони.
У мене така аналогія була, кажу: "Ведмідь прийшов і розбурхав вулик злих бджіл". Анігіляція відбулась, але це перевитрати, це не добре. Коли ще відбувався бій, перша хвиля вразила і зразу вилітає друга хвиля. Поки ця друга хвиля долетіла, то з живих цілей був тільки цей недобиток.
Тобто є і такі ситуації, коли у нас на фронті не просто паритет, а ми переважаємо в дроновій складовій, але загалом ситуація дуже непроста, бо ворог переважає в арті, ворог переважає в живій силі, ворог переважає в броні й на більшості ділянок фронту ворог переважає в дронах.
Є підрозділи, які мають класне забезпечення, і нам гріх жалітись, відверто скажу, то трошки легше на тих ділянках фронту. Там, де немає такого забезпечення, звісно, набагато важче.
– Є відповідь на питання, як виходити з цієї позиційної війни? Якщо я не помиляюсь, колишній головком Залужний назвав це позиційною війною, на відміну від маневрової, яка була на перших етапах вторгнення.
– Зараз я не бачу. Можна багато класних формул, згадувати класиків військової тактики. Залужний Кляузевіца любить цитувати. Там дійсно багато розумних думок, але річ у тому, щоб зараз переходити на маневрову війну, першочергово треба люди. Не люблю, коли кажуть людський ресурс, люди – підготовлені, вмотивовані, щоб широко протидіяти, йти в контратаку, контрнаступ.
Це не просто треба люди, треба розуміти, що будуть людські втрати серйозні. У нас зараз настільки щільне протистояння, що в нас мін не вистачає. От ми сьогодні замінували, іде ворожа група, бах, підірвалися. Вони туди ж посилають другу і третю групу наловлених десь, малоцінних вояків для них.
– Вони цими бійцями розміновують, так?
– Так точно, так точно. А уже після того, як відбулось розмінування в цій зоні, вони ще там попресують артою, щоб напевне вже, і йдуть реальні штурмовики.
У такому протистоянні у нас не завжди вистачає… У мене дефіцит мін. Мені треба мінувати стільки-то надцять ділянок, через які вони просочуються. У мене і дронів не вистачає, бо я ж не пошлю туди сапера, щоб його з ворожого дрону виявили й вбили. Ми це робимо нашими дронами, вони своїми, вони збивають наші дрони. Тут вже на 50% війна дронів іде.
Відповідно, мені не вистачає мін, мені не вистачає дронів, мені не вистачає БК. Я вже не кажу про БК для артилерії. Бувають казуси такі, що приїжджають класні гармати далекобійні, які можуть стріляти на 40 км. А заряди до них приїжджають на 15 км. Це вітання тим, хто займається закупкою. Це помилка чи робота на Росію, чи корупція, чи мародерство, чи все разом взяте. Бувають і такі моменти.
– Це важливо, пане підполковнику, ви якось на це реагуєте? Генштаб про це отримує інформацію?
– Звісно, що реагуємо. Повірте, я уже персона нон грата для більшості поважних погонів цієї країни, тому що, на жаль, у нас же ж люблять, коли піхота говорить: "О, пане генерал, ви великий, всеосяжний, мудрий стратег, і тільки завдяки вам ця країна ще стоїть".
Але ви уявіть собі, піхотинець, якого трамбує ворожа арта без контрбатарейної боротьби, який бачив таке за час цієї війни, що він доброго може сказати? Він нічого доброго не може сказати. Він говорить так, як є, що не вистачає поповнення, немає ротації, не вистачає прикриття. Це даність цієї війни.
Це, можливо, комплекс, я б не сказав, що це наслідки того, що нас розвалювали. У тому числі й комплекс недолугих дій управління. Така даність війни. Винних шукати зараз, можливо, треба, але не нам, це не мій рівень.
– Я розумію, але тоді виходить, щоб не викликати якийсь гнів, ви маєте мовчати, якщо отримуєте не те, що потрібно?
– Я не можу мовчати, тому перепадає мені, перепадає моїм прямим командирам. Я пам'ятаю, був комбриг у мене Бухало, зараз його зняли вже. Я думаю, що я його не підставлю. Він приходить і каже: "Петро, на нараді ти посварився і в якомусь ефірі ти неприємно про владу відгукнувся. Мені так прилетіло через тебе". Я йому кажу: "Командир, скажи, що ти мені догану дав".
А він посічений, бойовий, ледь вижив, поранення мав реальне, вояка. Він так на мене подивився. Це мій командир бригади, у мене нема панібратських з ним стосунків. Але він оце вперше на мене так подивився і каже: "За кого ти мене приймаєш?".Типу, ні, я тебе прикриваю, ви піхота, ви воюєте, але просто пожалівся, що мені голову намилили через тебе, але щоб тебе наказувати… Він реально образився. Не тому, що він мене прикрив, а тому, що він однієї крові з нами.
У мене були різні командири. У мене були відверті “контрацептиви”, але були і такі, яких знімали за те, що вони не хотіли вбивати людей. Це вже інша історія.
– Що, на вашу думку, треба робити з виправленням постачань? З тими, хто постачає все, що потрібно фронту зараз?
– Нетерпимість до мародерства, а це мародерство на війні. Це чисто співучасть у вбивстві українських захисників. Невідворотність покарання. От був нещодавно який топскандал? Міндіч, так? Він буде покараний?
– Не думаю. Як ви мені про Шуфрича сказали, що ні, от ніхто не буде.
– Так, як і вся ця публіка, все шапіто, яке навколо було. Просто я беру найпотужніший скандал. Вони сядуть в українську в'язницю? Якщо вони сядуть, то наступні задумаються.
Давайте згадаємо скандал з неякісними мінами, які постачались. Це вже рік пройшов чи більше. Хтось поніс покарання? Я думаю, ні.
Пів року тому, чи скільки, був скандал з розкраданням на дронах. Я точно знаю, ніхто з них не поніс покарання і не сяде. Чому? Тому що вони наближені до цієї влади. Коли політична влада зміниться, вони за своєю пристосуванською сутністю стануть невід'ємними помічниками нового режиму і теж не будуть сидіти, і теж будуть займатись такими історіями.
Як у нас є принципи безперервності владних структур, так і, на жаль, зберігаються дуже тісні принципи безпринциповості й помилковості потрапляння у владу.
Повертаємося до того, що ми з вами напрацювали механізм, що у владу треба йти, щоб потрапити в історію, а йдуть, щоб натирити й утекти.
– Як же нам країну створювати далі, в тому числі під час війни, коли така карусель відбувається? Виборами можна змінити ситуацію?
– Можна. Я мав розмову з Андрієм Міленком. Я був такий песиміст, кажу, що от зараз, фактами бомблю. Він мені сказав класну річ, яка мене надихнула. Каже: "Петро, українці – нація унікальна, яка здатна відроджуватись. Їм дати невеликий проміжок часу і вони відновляться". Навів приклад: після страшного Голодомору нація змогла відновитися, хоча багато народів при таких тектонічних жахливих ударах по них, зникали.
Українці змогли відновитись. Я не кажу, що це класно, це страшна трагедія. Але у нас унікальна здатність, що попри всі негаразди, ми можемо створювати собі купу негараздів, це вже окрема тема, але ми відтворимося. Ми переможемо все це болото, всю цю мішуру.
Так, у нас стаж незалежного буття – десятки років. Досвід державобудування, не боротьби за державність, десятки років. І знову ми ще у фазі, коли ми відстоюємо право на існування, бо нам заперечують його. Спочатку було що ви малороси, ви ніякі не українці, ви поляки, ви австро-угорці. Ми постійно були в боротьбі за право існувати українцями. Чому це важливо?
От приклад Ізраїлю. Народ Ізраїля був понівечений, страждав і загрожений рівно до того часу, поки вони не отримали свою державу. Як тільки у них стала держава, беззаперечно вони відвоювали своє право на існування. Зараз спробуйте заперечити це право. Я думаю, що декілька годин і ви будете знищені. Мені б хотілось так думати.
Це те, що я вивчав до війни, ці всі державні історії, державно-установницькі історії. Те саме і з українцями. Нам треба вибороти право на існування, а далі уже від нас залежить яскраве, безтурботне існування наших дітей.
Про що я мрію? У мене три доньки, повірте, що я мрію, щоб вони жили у своїй країні, в щасливій, заможній країні й не знали, що таке війна. Хоча завдяки російським виродкам вони зараз ночують в підвалах і бомбосховищах час від часу, тобто вони уже діти війни. Уявіть, до речі, який це страшний вислів, що більшість всіх дітей, які зараз в Україні є, це будуть діти зі статусом діти війни.
