Що буде з польською історичною пам’яттю, якщо Україна не вистоїть?
Сьогодні Росія намагається не лише захопити українську землю.
Вона системно атакує український тил.
Тобто, Росія намагається перетворити всю Україну на зону бойових дій.
І ось тут виникає парадокс.
Польща вже багато десятиліть вимагає поваги до своїх загиблих під час Волинської трагедії, наполягає на ексгумації та перепохованні.
Це абсолютно зрозуміле і справедливе бажання.
Але для того, щоб польський археолог, історик чи фахівець IPN завтра міг приїхати в Острівки, Гуту Пєняцьку, будь-який інший населений пункт з історичним бекграундом на території України, потрібна одна фундаментальна річ: український суверенітет над нею.
І це не лише Волинь, але і Київ та Харків, де Совєти вбивали захоплених у полон у 1939 році офіцерів Війська Польського.
Щоб була можливість запросити польських фахівців провести пошукові та ексгумаційні роботи, ідентифікувати останки, встановити місце поховання, дискутувати про події минулих років.
Можна роками сперечатися про формулювання — «Волинська трагедія», «Волинський злочин», «геноцид», про ОУН, УПА та відповідальність конкретних людей.
Можна вимагати відкриття архівів та обіцяти це зробити.
Можна наполягати на ексгумації та масштабувати її.
Можна встановлювати хрести на місці трагедій.
Можна проводити спільні молитви.
Але для всього цього потрібна територія, на яку можна приїхати.
Потрібна держава, яка контролює цю територію та готова враховувати побажання Варшави.
І тому сьогодні питання української перемоги — це не питання лише українців.
Це також питання того, чи матиме Польща можливість реалізувати власну політику історичної пам’яті на територіях, де лишаються досі не поховані у належний спосіб останки жертв Волині …
Давайте говорити чесно і відверто.
Гіпотетична окупація Росією України все змінить.
Москва не зацікавлена у польсько-українському примиренні. Навпаки. Для Росії історичний конфлікт між поляками та українцями — це можливість розділяти два народи. Народи для яких Росія є спільним ворогом. І це не лише історія. Це сучасність.
Кремль цинічно грає на польсько-українських суперечностях не один десяток років.
Історична політика Польщі залежить сьогодні від незалежності України, бо ризикує стати заручницею російського окупанта.
І тоді жертви Волині НІКОЛИ не будуть знайдені та не будуть належно поховані.
Саме тому польська вимога про гідне поховання жертв Волині і українська боротьба за збереження територіальної цілісності України насправді не суперечать одна одній.
Вони повинні стати частинами однієї великої європейської політики безпеки.
У польській історичній пам’яті вже є дуже болючий приклад того, що відбувається, коли місце трагедії опиняється під контролем Росії.
У квітні 2010 року у Смоленській авіатрощі загинули 96 людей — президент Польщі Лех Качинський, його дружина Марія, військові, парламентарії, представники церков та громадськості.
Польща досі не отримала назад уламки президентського літака Ту-154. Російська сторона продовжує контролювати місце катастрофи, а доступ польських слідчих і експертів до нього упродовж років був предметом політичних маніпуляцій та дипломатичних суперечок.
І це наочний приклад того, наскільки складною, подекуди неможливою, може стати робота з історичною пам’яттю, коли держава втрачає реальний доступ до території, де сталася трагедія.
Тому можливо польсько-український діалог про історичну пам’ять потрібно сьогодні розглядати не як альтернативу підтримці України, а як її частину.
Польський істеблішмент має усвідомити одну просту геополітичну річ: якщо Україна не збереже свою незалежність і територіальну цілісність, польсько-український історичний діалог припиниться.
Не буде українських органів влади, які видають дозволи.
Не буде українських архівів, які відкривають документи.
Не буде українських фахівців, які працюють разом із польськими.
Не буде гарантованого доступу до місць поховань.
Будуть російські танки на кордоні Польщі та щоденна загроза вторгнення.
Тому в цій фазі війни — надзвичайно гарячій, необхідно допомогти Україні вистояти і зберегти свою незалежність.
Всі сили зараз мають йти на збереження Української держави, збереження територій вільними від ворога. І вже далі — повернення до питань історичного діалогу. Спокійно, виважено, з повагою і бажанням встановити правду.
Польща — одна з тих країн, які повірили в Україну у 2022 році, підтримали Київ від самого початку повномасштабного вторгнення. Попри загальний євроскепсис у цьому питанні Варшава зробила свій вибір. Ця підтримка Польщею була вкрай важливою для України.
Саме тому дуже важливо говорити про це зараз.
Те, що відбувається сьогодні — це надзвичайно важкий етап війни.
Росія фактично переносить війну з фронту в тил. Українські міста постійно перебувають під варварськими атаками, люди живуть між повітряними тривогами, російські удари спрямовані на те, щоб виснажити українське суспільство, українську систему протиповітряної оборони, енергетику, бізнес, промисловість, зруйнувати все те, що забезпечує нормальну життєдіяльність країни. І забезпечує ресурсом фронт.
Важливо, щоб Україна не залишилася сам на сам із цією війною. Війною, яка вже завтра може постукати у двері наших сусідів.
Звичайно, Україна робить усе можливе і навіть неможливе для того, щоб вистояти й перемогти. Українці воюють, працюють, відновлюють зруйноване, підтримують армію і продовжують жити під постійною загрозою.
Але підтримка партнерів сьогодні набагато важливіша, ніж може здаватися.
І тут є побоювання — що ця підтримка може поступово нівелюватися через знецінення підтримки України. Через своєрідне засліплення думкою, що Україна вже достатньо сильна, що ЗСУ тримають фронт, що українці якось самі впораються.
Так, Україна робить і буде робити все можливе для перемоги.
Але підтримка Польщі як надійного тилу збільшує спроможність України чинити опір агресору в рази.
У нас є історичний шанс отримати нашу спільну перемогу над нашим спільним ворогом. І продовжити наш діалог, зокрема, історичний. Давайте цей шанс не змарнуємо.
