Сьогодні повинно відбутись перше засідання так званої «Ради миру для Гази», до якої висловили бажання увійти понад 20 держав. Такий міжнародний самміт багато хто розглядає як черговий доказ ефективності міжнародних зусиль із врегулювання одного з найгостріших конфліктів сучасності.
На перший погляд — це позитивний сигнал. Але якщо нам, українцям, подивитися глибше, виникає принципове запитання: чи йдеться тут про справжній мир, чи про політичну імітацію миру безвідповідальності?
У міжнародному праві всі миротворчі та стабілізаційні механізми мають чітке джерело легітимності — Статут ООН. Саме він вже 80 роківвизначає, хто і на яких підставах може брати участь у підтриманні міжнародного миру та безпеки.
Тому, будь які спільні міжнародні ініціативи декількох держав, якщо вони не спираються на рішення Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї ООН, а засновані на добрій волі учасників чи на ситуативному співпадінні зовнішньополітичних інтересів не можна назвати повноцінним міжнародно-правовим механізмом.
Це свого роду політичний клуб, якийможе координувати допомогу або обмінюватися позиціями, але не має ані обов’язкової сили, ані правового авторитету ухвалювати доленосні рішення.
Ми вже писали про інституційні суперечності «Ради миру» та про те, що вона не може вважатись класичним суб’єктним гравцем в розумінні міжнародного права. Проте, найбільш тривожним у її існуванні єзалучення до подібних форматів держав, які самі мають серйозні претензії з боку міжнародної спільноти — санкції, звинувачення у порушеннях міжнародного гуманітарного права, участь в актах агресії. І мова тут як про росію так і про Білорусь.
З юридичного погляду це створює небезпечний прецедент: держава, яка грубо порушує базові норми міжнародного права та стимулює міжнародні злочини в одному кутку світу, отримує можливість формувати нову «мирну архітектуру» в іншому, не відповівши за власні дії. Це підриває не лише конкретну ініціативу, а й принципи міжнародного права та основи колективної безпеки.
Очевидно, що для України такі процеси — не абстрактна зовнішня політика. Це дзеркало того, як світ готовий реагувати на агресію. Якщо міжнародна практика піде шляхом залучення агресорів та їх поплічників до різноманітних мирних форматів та надасть перевагу торгівлі принципами заради швидкого політичного результату— це створить вкрай небезпечний сигнал для всієї системи глобальної безпеки.
І де гарантія, що «Рада миру для Гази» із її контраверсійним складом одного дня не змінить назву на «Рада миру для України», перетворивши агресорів на миротворців?
Український досвід чітко доводить: мир без права — це не компроміс, а відкладена війна. Саме тому, ініціативи на кшталт «Ради миру для Гази» можуть мати сенс лише за однієї умови: якщо вони не підміняють міжнародне право політичною доцільністю. Мир, побудований без відповідальності, без суверенітету і без справедливості, — це не нова архітектура безпеки. Це нормалізація безкарності, яка рано чи пізно повертається новим витком насильства.
