Гарантії безпеки від США — нічого не значать? Не те щоб я хотів когось зневірити, але всі чутки про те, що США нібито розглядають надання Україні гарантій безпеки у форматі 5-ї статті НАТО й навіть готові ратифікувати це в Конгресі — зовсім не привід для оптимізму.
Давайте почнемо з того, що апеляція до 5-ї статті сьогодні звучить радше іронічно, зважаючи на глибоку кризу довіри до цього положення. У момент, коли жодна європейська держава не може з упевненістю сказати, чи прийдуть Сполучені Штати на допомогу, 5-та стаття НАТО вже не сприймається як беззаперечна гарантія безпеки.
Якщо ж говорити серйозно, то в історії безпекової політики США існує прецедент, який чітко демонструє: навіть ратифікація Конгресу не є магічним щитом, якщо у Вашингтоні виникає конфлікт інтересів. Фолклендська війна — показовий приклад того, що юридичні зобов’язання без політичної волі майже нічого не варті.
На момент початку війни між Аргентиною та Великою Британією США були учасником Пакту Ріо, суть якого була простою: напад на одну державу Західної півкулі розглядається як напад на всіх. Це мав бути регіональний «парасольковий» механізм стримування, покликаний запобігти зовнішньому втручанню.
Після початку військової операції Аргентина наполягала: Велика Британія є «зовнішньою силою», отже її дії підпадають під дію договору. На практиці Пакт Ріо не спрацював. США, ключовий гарант системи, зробили стратегічний вибір на користь Лондона.
У результаті більшість країн Латинської Америки висловили політичну симпатію Аргентині, але жодної військової чи колективної відповіді не було. США обмежилися спробами посередництва, а згодом фактично підтримали Велику Британію розвідданими, логістикою та дипломатично.
Фолклендська війна стала ключовим випробуванням для Пакту Ріо. У Західній півкулі його почали сприймати як асиметричний інструмент, що працює лише тоді, коли це відповідає інтересам Вашингтона. Пізніше договір втрачає політичну вагу, а низка країн у наступні десятиліття дистанціюється від нього.
Важливо коректно трактувати цей прецедент: він не означає, що гарантії безпеки США нічого не варті, але чітко демонструє — вони ніколи не є автоматичними. Навіть ратифікований Конгресом Пакт Ріо не змусив США діяти всупереч власним ситуативним інтересам.
Саме тому потенційні гарантії безпеки для України [які ще не факт, що будуть надані] в жодному разі не можна сприймати як страховий поліс з автоматичною компенсацією ризиків. Дати гарантії — відносно легко, а от виконати їх в очікуваній формі — питання іншого порядку.
Ще один ключовий урок Фолклендської війни полягає в тому, що не можна розраховувати на порятунок, якщо ви не є частиною стратегічних інтересів країни-гаранта. США підтримали Велику Британію, бо Лондон був ключовою віссю у протистоянні з СРСР під час Холодної війни, навіть попри зобов’язання в межах Пакту Ріо.
Юридичні формулювання безумовно важливі, але єдиний реальний критерій сталості будь-яких гарантій безпеки — це ціна їх невиконання. Тоді ціна непідтримки Лондона для США була надто високою: криза трансатлантичної єдності з ризиком посилення позицій СРСР.
Чи стане непідтримка України [навіть за наявності гарантій] неприйнятною ціною для нинішньої адміністрації, питання відкрите. Відповідь також ускладнює прагнення адміністрації Трампа відірвати Росію від Китаю та зайти з Москвою в спільні бізнес-проєкти.
Шкода це визнавати, але прямо зараз для Америки Росія — це Велика Британія часів Фолклендської війни, бо в розумінні адміністрації Трампа саме Москва є ключовим елементом в рівнянні Вашингтон - Москва - Пекін.
Апдейт: не варто трактувати Фолклендський кейс буквально. Пост не про те, хто агресор, а хто жертва. Пост про дух та сталість гарантій безпеки як явища.
