Для Росії воєнні дії втратили будь-який сенс ще кілька років тому. Це війна, повністю побудована на брехні, замішаній на псевдоісторичній маячні. Тому з однаковою ймовірністю вона може закінчитися як через п’ять років, так і через п’ять хвилин. Коли питання продовження війни залежить від емоційного стану вузького кола московських пенсіонерів, жоден варіант не виглядає неймовірним.
Наразі війна перебуває у стратегічному тупику. Росія не має можливості наявними силами завоювати всю Україну або принаймні встановити в Києві підконтрольну Кремлю владу. Володимир Зеленський також у публічній риториці рідше згадує про кордони 1991 року, а словосполучення «справедливий мир» майже зникло з офіційних виступів.
У жодної зі сторін немає сил кардинально змінити ситуацію на полі бою, і поточна стратегія фактично зводиться до очікування, що інша сторона розвалиться сама — через десятки тисяч загиблих, а також під тиском економіки й суспільства: Росія — через санкції, Україна — через виснаження економіки та руйнування цивільної інфраструктури. Досі така стратегія результатів не давала, але і Росія, і Україна однаково сподіваються, що до колапсу противника «залишилося ще трохи».
Путін не може виграти цю війну — він може лише її завершити. Очевидно, що для внутрішньої аудиторії будь-яке припинення вогню можна буде подати як перемогу. Але якщо сьогодні російська пропаганда ще здатна видати отримання певної кількості квадратних кілометрів випаленої української землі за «успіх», то для майбутніх підручників історії цього буде замало. Саме тому політичні вимоги для Путіна мають більше значення, ніж територіальні.
Мінські угоди 2015 року передбачали припинення вогню, але водночас містили закладений механізм впливу Росії на внутрішню й зовнішню політику України на роки вперед. Він був недосконало виписаний і Україна вдало нейтралізовувала ці пункти. Очевидно, що й нинішня мирна угода, якщо вона буде укладена, на думку Кремля, має містити аналогічний але дієвий механізм. І саме навколо цього вибудовуватимуться політичні вимоги Росії: статус російської мови, роль РПЦ, обмеження чисельності армії, заборона військового співробітництва з НАТО, фактичне право вето Росії на зовнішньополітичні рішення України. Перелік відомий, і його можна продовжувати. Плюс — вимога проведення президентських виборів, які, за логікою Кремля, мали б відбутися ще до повного припинення вогню.
Я вже писав, що будь-які політичні домовленості в мирній угоді не матимуть сенсу для Росії, якщо в Україні не буде проросійського, залежного від Москви президента. Вимога провести вибори до стабільного припинення вогню означає, що рішення про укладення мирної угоди фактично ставиться в залежність від того, хто буде обраний главою держави. І хоча нам складно уявити, як під час війни Україна могла б обрати проросійського президента, у Путіна є власна картина реальності. Якщо він досі переконаний, що українці зустрічатимуть російську армію квітами, то так само може вірити і в перемогу умовного Медведчука на президентських виборах.
Усе це ще раз показує, наскільки ми далекі від реальної мирної угоди. Стратегічний тупик не означає, що Путін не шукатиме способів вийти з нього. Тому найбільш імовірним сценарієм на 2026 рік залишається продовження війни з паралельною імітацією мирних переговорів.
Джерело: facebook.com/mykolakn
