Післявоєнна відбудова України дедалі частіше описується не мовою солідарності, а мовою інвестицій. У центрі цієї розмови — великі фонди, гарантії, державно-приватні партнерства і глобальні фінансові консультанти, зокрема – BlackRock (міжнародна інвестиційна компанія зі штаб-квартирою в США та одна з найбільших інвестиційних компаній світу і найбільша в світі за розміром активів в управлінні).
Для одних це символ довіри до України, для інших — тривожний сигнал. Бо за красивими словами про «реконструкцію» і «відновлення» дедалі виразніше проглядається інше питання: хто саме і на яких умовах вирішуватиме, якою буде Україна після війни?
Ще не так давно підтримка України сприймалася як публічне зобов’язання партнерів: гранти, бюджетна допомога, гуманітарні програми. Сьогодні ж відбудову дедалі частіше пропонують організувати за іншою логікою — інвестиційною.
У стабільних державах така модель працює. Проте, для країни, яка виходить із війни, вона приховує низку ризиків, про які не прийнято говорити в рекламних презентаціях.Ось деякі з них, про які варто говорити вже зараз.
Суверенітет без формальної приватизації. Один із головних ризиків — втрата реального контролю над стратегічними активами без юридичної приватизації. Інвестор може не володіти об’єктом формально, але управляти ним десятиліттями — енергетикою, транспортом, інфраструктурою.
Фактично мова може йти про таку собі «тиху приватизацію», яка вступатиме в конфлікт із базовим принципом, що закріплений у нашій Конституції: стратегічні ресурси належать народові України. Проблема не в інвесторах як таких, а у відсутності чітких меж — де закінчується партнерство і починається передача контролю.
Арбітражні пастки та іноземне право. Більшість великих інвестугод у своїх положеннях передбачають процедуру міжнародного арбітражу, а не національну судову систему, а також застосування іноземного права до правовідносин, що нею регулюються.
На нашу думку, для держави у стані відновлення це небезпечно. Будь-яка зміна тарифів, екологічних норм чи соціальної політики може обернутися мільярдними позовами. У результаті виникає парадокс: держава формально суверенна, але фактично боїться ухвалювати рішення в інтересах власних громадян.
«Заморожені» інвестиційні умови. Ще один малопомітний ризик — так звані стабілізаційні застереження. Вони «фіксують» податкові, екологічні або соціальні умови на десятки років.
У мирний час це виглядає як гарантія для інвестора. У поствоєнний період — як пасткадля держави. Україна потребуватиме гнучкості: для безпеки, екології, відновлення регіонів. Але замість цього може отримати «законсервовану» модель розвитку, затверджену ще в момент, коли держава ослаблена війною.
Рішення без українців. Цілком очевидно, що інвестиційні фонди не обираються на виборах. Вони не підзвітні Парламенту та не відповідають перед українським суспільством. Якщо ключові рішення щодо відбудови ухвалюються у корпоративних офісах, виникає демократичний дефіцит.
Знову ж таки, приватний капітал іде лише туди, де вигідно, де швидкий прибуток. А це -енергетика, логістика, сировинні галузі. Школи, лікарні, депресивні регіони, зруйновані громади — майже нецікаві ринку. Є ризик, що Україна отримає «острови зростання» на тлі соціальної пустелі. Українці почнуть відчувати, що майбутнє країни вирішується десь «поза ними». А це — прямий шлях до втрати довіри та соціальної напруги.
До цього додається ще одна загроза — відтік капіталу. Навіть без володіння активами прибутки можуть виводитися через дивіденди, управлінські платежі, фінансові схеми. Так формується «економіка філій», а не самодостатня національна економіка.
Зрештою, такі інвестиції перетворюються на борг. Інвестмодель часто рекламують як альтернативу боргу. Але державні гарантії, компенсації та страхування ризиків створюють приховані зобов’язання. У кризовий момент вони легко перетворюються на прямий тягар для бюджету — і для платників податків.
Що потрібно зробити, щоб цього не сталося
Насправді, міжнародна інвестиційна відбудова України після війни є життєвонеобхідною для зміцнення та існування нашої держави. Варто лише убезпечити себе необхідними запобіжниками, щоб уникнути вищезгаданих ризиків.
Серед таких запобіжників можна відзначити наступні:
- повний парламентський контроль над стратегічними угодами;
- принципове розмежування за принципом: відбудова — не приватизація;
- пріоритет української юрисдикції та права у критичних секторах;
- обмеження стабілізаційних застережень у часі;
- захист і розвиток національного бізнесу;
- прозорий публічний аудит усіх фондів і проєктів.
Інвестиції можуть і повинні допомогти Україні відновитися. Але без жорстких правових рамок вони коштуватимуть занадто дорого — під прицілом наш суверенітет, економічна самостійність та довіра суспільства.
Відбудова — це не лише про гроші чи прибутки. Це про те, хто ухвалює рішення і в чиїх інтересах. І саме це питання сьогодні є ключовим для майбутнього України.
