Країни Європейського Союзу активніше обговорюють можливі механізми взаємної оборони без прямої опори на НАТО. Поштовхом до цього стали зростаючі сумніви щодо довгострокової надійності безпекових гарантій, зокрема на тлі політичних сигналів зі Сполучених Штатів, про що повідомляє The New York Times.
У центрі дискусій опинилася стаття 42.7 Лісабонського договору. Вона передбачає обов’язок держав-членів надавати допомогу країні ЄС у разі збройного нападу — йдеться не лише про військову, а й про гуманітарну та фінансову підтримку. На практиці цей механізм застосовувався лише один раз: після терактів у Парижі у 2015 році, коли Франція звернулася до партнерів по Союзу.
Інтерес до активнішого використання цієї норми зріс на тлі розмов про можливе зменшення ролі США в Альянсі. Європейські посадовці дедалі частіше розглядають сценарії, за яких континенту доведеться самостійніше відповідати за власну безпеку.
Втім, експерти нагадують: ЄС наразі не має повноцінної військової системи, порівнюваної з НАТО. Серед ключових викликів — складність координації між державами, відмінності у національних військових підходах, обмежені оборонні бюджети та відсутність єдиного командного центру.
Скепсис щодо перспектив такої моделі висловлюють і окремі політики. Зокрема, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський наголошує, що створення ефективної оборонної системи в межах ЄС потребуватиме змін до базових установчих договорів.
Попри це, у Брюсселі планують провести серію навчальних обговорень і змоделювати можливі кризові ситуації, щоб перевірити, як стаття 42.7 може працювати на практиці.
Паралельно в ЄС розвивається підхід так званих "коаліцій охочих" — форматів, у межах яких окремі країни об’єднуються для спільних військових дій, зокрема під час миротворчих місій або операцій за межами Союзу.
Нагадаємо, Європейський Союз офіційно затвердив позику для Києва розміром €90 млрд та 20-й пакет санкцій проти Росії.
