Поранення та ампутація - не аргументи, щоб припинити ставити перед собою нові виклики і долати їх. Це наглядно довели чотири українських бійці та військовослужбовиця, які піднялися на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Це Роман "Добряк" Колесник, Ольга "Висота" Єгорова, Владислав "Шатя" Шатіло, Михайло "Грізлі" Матвіїв та Олександр "Рагнар" Міхов. Факт, коли одразу чотири військові, які пройшли протезування, піднялися на Кіліманджаро, вже затвердив експерт Національного реєстру рекордів України. Разом з ветеранами на гору піднялася знімальна група, яка працює над фільмом “Друге дихання”. Його співпродюсер - телеведучий Олександр Педан. Олександр поділився з “Апострофом” враженнями від сходження на гору з ветеранами та думками щодо готовності суспільства інтегрувати бійців, які повертаються з фронту.
- Сходження на таку висоту (5895 м) - неабиякий виклик для будь-кого. Чи доводилось вам піднімати бойовий дух команди?
- Доводилось. Чесно скажу, робив це несвідомо в якийсь момент. Потім, переглядаючи відео, про існування якого не знав, побачив, що казав: друзі, ви круті, нереальні. Але чесно, не пам’ятаю, як це робив.
- Чи відчували ви жалість до людей з ампутаціями?
- Ні. Я зрозумів найголовніший меседж, який треба передати суспільству: люди з інвалідністю не потребують жалю. Це найгірше, що ми можемо зробити для них. Вони потребують поваги, допомоги, підтримки, але якщо їх жаліти, вони, як і всі люди, яких жаліють, опустять руки й нічого не робитимуть. Тому це важливий аспект, який передали мені наші герої. Жаль точно не відчував. Я відчував повагу, навіть вони мене мотивувати тим, що йшли. Тобто я їх підбадьорював, я не мав права їм показувати, як мені було зле, я вирвав на вершині і віддав усе, що в мені було - вони про це не знали, тим не менше я дивився на них і надихався.
- Чи готове наше суспільство приймати людей з травмами?
- Мені байдуже, готові ми чи ні, головне, ми зобов’язані адаптуватися під людей з інвалідністю, а не навпаки.
- Це мають бути якісь спеціальні державні програми…
- Повномасштабна війна показала, що ми можемо перемогти тільки якщо об’єднаємося. Це має об’єднатись держава, бізнес і громадський сектор, це має бути бажання кожного дізнатися про цю проблему, вчитися, як спілкуватися, реагувати і т.д. Громадські організації багато в цьому напрямку роблять і продовжуватимуть це робити. Але люди і держава мають долучитися. Тільки поєднання цих факторів приведе до того, що ми будемо цілісним суспільством.
Ми з нашими героями ходили в школу, зробили їм зустріч з дітками. Я вам скажу, що діти реагують краще, ніж багато дорослих, на людей з протезами. Абсолютно щиро діти питали: “А як ви миєтеся з протезом?”, “А можна потрогати?”.
- Як ветерани реагували?
- Супер. Вони хочуть, щоб до них ставились, як до звичайних людей. Щоб не лякалися, не опускали очі, а дивилися з впевненістю, може, з вдячністю. Якщо не знаєте, як реагувати і вам щось хочеться сказати, скажіть “Дякую”, “Привіт!”, але точно не дивіться з жалем.
- Також хочу запитати про ваше враження від здобуття другої освіти - “Публічне управління”: не розчарувались?
- Ні, не розчарований. Мені подобається навчання. Враховуючи, що відпочивати зараз точно недоречно й немає можливості, часу - це був мій перший виїзд за кордон, через офіційний лист на Мінкульт як співпродюсера кіно - я знайшов для себе розраду в навчанні новому, це по-перше. По-друге, працюючи багато в громадському секторі, у мене є ГО (Рух JuniorS - ред.), компанія, яка займається соціальними проєктами, мені необхідно співпрацювати з міністерствами, з іншими органами, тому мені треба розуміти цю систему: як можна громадському сектору і державному знайти симбіоз, колаборацію, щоб досягати більше результату.
- У якому напрямку хочете розвивати колаборацію?
- Сім років громадській організації JuniorS, ми вже змінили систему фізкультури в школах, звісно, разом з міністерством. Міністерська програма переписана, там немає нормативів і т.д. Я бачу здобутки, які можна робити, але якщо їх не затвердити на державному рівні, здобутки завтра можуть змінитися дуже легко, коли прийде нова влада, новий міністр. Тому я вчусь цьому - як громадському сектору співпрацювати з державою.
- Особисте питання. Ця війна, можливо, ще не скоро закінчиться. Ви батько хлопчика (сину Педана Марку наразі 8 років, - ред.)…
- І доньки.
- Так. Але це стосується в першу чергу чоловіків. Як вважаєте, треба змалечку готувати хлопчиків до того, що можливо їм доведеться взяти в руки зброю?
- Сина - ні. Себе - так. Не хочу його лякати. Але я готовий, я стою на обліку, і якщо треба буде, якщо там я буду більш необхідний, ніж зараз тут, допомагаючи ветеранам, відвідуючи військових на передовій, мотивуючи їх, волонтерячи і т.д. Так, я розумію, якщо доведеться, ми всі маємо взяти зброю і піти на передову.
