Незабаром після перемоги на вокальному шоу "Голос країни" Іван Ганзера став постійним гостем на сході України. До 2016-го року хлопець провів понад 300 благодійних концертів для військових і передав на потреби армії мільйони гривень. Та через роки, вважає співак, військові зрадили артистів і знецінили свої подяки та нагороди, які сьогодні отримуть ті, для кого благодійність - не більше ніж шоу-бізнес.
У другій частині великого інтерв'ю для theLime Іван Ганзера розповів про гастролі з волонтерами, раптове рішення спробувати себе в політиці та про нещодавню смерть батька, який за життя зробив все, щоб хопець з вадами зору реалізував себе в музиці. Першу частину бесіди читайте тут.
Іван Ганзера
- У 2012 році, відповідаючи на питання про зір, ви згадували, що одного разу, можливо, зважитеся на операцію. Сьогодні вас практично всюди супроводжує дружина, ви так само бачите погано?
Так, була колись така розмова. Насправді все просто - по зору у мене цілий букет, і все це пов'язано з нервами. Офіційно діагноз звучить як часткова атрофія зорових нервів. Наскільки знаю, раніше проводилися експерименти в деяких клініках Росії, Ізраїлю по відновленню нервів, але практично всі вони були невдалими. Тому я не наважуюся на таку операцію, мені дорого те, що у мене є. Нехай це навіть 3%, але так я можу побачити в цьому житті хоч щось. І це для мене значно важливіше, ніж те уявне майбутнє, яке може дати або не дати операція. Шанси, що зір зникне взагалі, вищі, ніж вірогідність того, що зір з'явиться або стане кращим.
Але ви знаєте, я все життя намагався бути таким, як усі, прогнати від себе всю цю історію. Я вчився у звичайній школі, і мама в дитинстві мені казала, що так надалі буде легше. Зараз я почав писати автобіографічну книгу, і там згадую, що в дитинстві іноді навіть забував, що практично не бачу. Скажімо, діти стріляли з лука і я намагався з ними. У них виходило, а у мене - не дуже. Тоді я сварився на себе, не міг зрозуміти, в чому ж причина, і тільки пізніше згадував про зір. І однолітки мої так само до мене ставилися, я завжди намагався не створювати труднощів для інших.
- У вашому житті були не тільки "Голос країни", концерти, але навіть спроба проявити себе в політиці. У 2012 році ви спробували пройти до Верховної Ради від "Радикальної партії". Чому? Це був якийсь спонтанний порив проявити себе ще в якійсь сфері чи зважене рішення?
Тоді це була молода партія, і насправді я розумів, що шансів практично ніяких. Як працює шоу-бізнес, я вже знав, і мені просто було цікаво дізнатися, як працює політика.
- Поки все виглядає так, ніби різниця не дуже велика.
От і я зробив висновок, що це одне й те ж саме. У нас дійсно дуже багато розумних і талановитих людей, але виграють завжди чомусь шоумени. Так ми поки до цього ставимося - нам значно важливіша картинка, ніж суть цього питання.
- Чому саме партія Олега Ляшка?
Мене запросили. Це потім уже партія стала іншою, а спочатку вона була групою молодих людей, у яких горіли очі, вони прагнули щось змінити, чогось досягти. Мені просто стало цікаво з ними попрацювати, теж спробувати чимось допомогти. Я не претендував на те, щоб штовхати там якісь зарозумілі речі, хоча дивлюся на сьогоднішню Верховну Раду і мені здається, що я був би там мегамозком. Правда. Я просто до всього завжди намагаюся ставитися відповідально. І бути депутатом, в моєму розумінні, - це дуже велика відповідальність.
- Партія не набрала потрібної кількості голосів, і до Ради ви не пройшли. Я так розумію, на щастя? Не на жаль?
В принципі так. Я ні про що не шкодую. Розумієте, я можу зробити щось хороше для себе, для рідних, але я не маю якихось глобальних ідей, які можна було би впровадити та розвивати для всієї країни. Я людина творча, і сьогодні розумію, що в політиці був би абсолютно безкорисним. Політика - це великі гроші, це зони впливу. Я, наприклад, досі не розумію, як Володимир Зеленський став президентом. Невже у нього більше не було інших цілей в житті? А в творчості? Я от маю великі сумніви, що він зможе повернутися до цієї справи і далі бути коміком. І що виходить: він не став ні політиком, ні коміком вже не буде. Люди вже ніколи не полюблять його так, як любили раніше.
Не знаю, може, у Зеленського були якісь корисні мотиви... Я, правда, їх поки не бачу. Ми живемо в якомусь хаосі. Враження таке, що країна просто дрейфує. Подивіться навіть на цю вакцинацію зараз. Спочатку весь світ нормально вакцинується, а потім ми почнемо. Мене, наприклад, це дуже принижує. Крім як непрофесіоналізмом я це ніяк назвати не можу. Це означає, що людина не на своєму місці. Адже коли ти на своєму місці, у тебе є приводи пишатися тим, що ти робиш. Не хочу хвалитися, але за чотири роки я зібрав концертами два мільйони гривень, і всі їх передав армії. Я пишаюся цим. Так само має бути, якщо ти міністр або президент. От закінчиться у них термін - треба кожного запитати, чим вони пишаються.
- Самі як собі відповідаєте на питання, чому Володимир Зеленський став президентом України?
Опинившись перед вибором, ми завжди обираємо найкраще з гіршого. Так і тоді було. А відбувається це через ще одну велику проблему - у нас не цінують просто розумних і відповідальних людей, у нас неможливо стати кимось впливовим, якщо у тебе немає грошей або людини, який тобі їх дасть. Я не бачу депутатів, які до цього були звичайними вчителями або вченими. Тому ми спостерігаємо одне й те саме, постійно обираємо найкраще з гіршого.
- У 2016 році "Апостроф" підрахував, що на сході України ви виступали понад 300 разів, ви були лідером за числом концертів для військових. Якими запам'яталися ці роки?
Дуже багато давали концертів. Ми колись теж рахували, дорахували до 300 і збилися. Мало віриться. Але тоді цих людей було дуже шкода. Приїздиш туди, а там - звичайні роботяги, хлопці молоді, яких забрали від дружин або дітей, деякі - добровольці. Співаєш для них, а вони плачуть. Одна справа, коли один пустив сльозу, а коли всі - ти розумієш, що цього не купиш, що ці люди там не просто так. Повертаєшся додому, і не можеш викинути все це з голови, думаєш, чим би ще допомогти.
Їздили всюди, нікому не відмовляли. Тільки чули, що до військових - відразу говорили "так". При цьому різні випадки бували: пам'ятаю, телефонує хтось зовсім мені невідомий, кличе на благодійний концерт у місті Самбір. Сіли, приїхали, ми навіть за дорогу з них не взяли. Виступили, а на наступний день ця людина змінила номер телефону і досі ніхто не знає, де вона і що. Ну, це вже на совісті тієї людини залишиться. Я знаю, що я зробив, і чудово якщо мій голос все ж допоміг комусь купити протези чи потрібні медикаменти.
Я не робив цього, щоб зняти якесь кіно і потім показувати його на своїх концертах, як деякі. Я їздив до людей. Таких, як і я. Розумів, що вони потрапили туди не по своїй волі, а якщо і по своїй, так це взагалі для мене завжди шоком було. Зустрічаєш людину, а вона залишив сім'ю і добровільно прийшла, тому що так їй підказало серце. Пам'ятаю, якось у Харкові ми зробили концерт з артистами, які погодилися виступати без гонорарів. Був повний зал, 1800 місць. Зібрали тоді близько 700 тисяч гривень. Приїхали з ними в місцевий госпіталь, взяли дані всіх військових, зробили картки і розділили суму на всіх. Вирішили не ділити на кому потрібно, а кому ні. Всім потрібно. І я пишаюся цим.
Пишаюся своїми друзями з організації Help Army. Одного разу я запитав їх, чому вони цим займаються. Це я людина творча - побачив людей на передовій, у мене планка впала і давай... Я все роблю на емоціях. А багато хто з волонтерів - цілком забезпечені та серйозні люди, у них свій бізнес і все таке. Але тоді у них була чітка мета: вони розуміли, що Харків наступний, а жити в Росії вони не хочуть. Ось так збиралися, об'єднувалися, їздили. Я дуже радий, що у нас була така команда, хоча зараз мені дуже прикро, зізнаюся вам чесно.
- Прикро через що?
Як би вам так сказати... мені здається, що військові в певній мірі зрадили всіх тих, хто їздив до них з перших днів з концертами. І держава зрадила тих, хто допомагав, коли потрібна була допомога. Сьогоднішня неохайність просто вбиває. Взяти, наприклад, наш музбат. Ми збиралися зі знайомими артистами, волонтерами, їздили, на чому могли, возили з собою апаратуру, іноді ящики тепловізорами і щоломами на колінах, аби місце було. І коли ми приїжджали, нам завжди було соромно зайвий раз потурбувати військових, попросити сфотографуватися або ще щось. Я розумію, що зараз там напевно вже немає тих військових, до яких ми їздили, але дивишся, а наші артисти там вже ледь не кіно знімають. Тільки Брюса Вілліса не вистачає. І це чистий шоу-бізнес.
З'їздять такі артисти до військових раз або два - їм уже вручають нагороди, подяки. І це неохайність військових - вони не цінують свої нагороди. Зараз ці медалі є у всіх, хто хоче й не хоче, і це мене вбиває. Був у нас такий колега, розповідав одного разу: "Ми їздили в АТО, виступали на передовій в Краматорську". Я мовчав, вже цікаво було, що він розповість далі. Каже: "Такий був обстріл! Але ми не боялися. Йшли у вишиванках через усе місто". Я посміхнувся, але нічого не йому сказав, тому що знаю, де передова, і що таке обстріл.
- У вас є подібні нагороди?
Три. Одна президентська, одна від ВСУ і ще одна. Але я жодного разу їх не одягав. Мені соромно. Вони у мене є, мені це дуже приємно, але я їх ніколи не одягну. Я ж не воював. Так, співав, але це ще нічого не означає. Коли людина дала три концерти і у нього груди в орденах - мене це вбиває. Дуже прикро, що військові так знецінили моє ставлення до них і своє до себе ж.
- Раніше український шоу-бізнес був влаштований так, що спершу артисту потрібно було прославитися в Москві, після цього він міг стати зіркою у себе вдома. Ви розуміли, що після поїздок на схід вам напевно буде закритий в'їзд до Росії?
Дійсно було так. Та й зараз це так, але ж є якісь моральні речі. Що мені там було робити після всіх цих сліз, після стількох бесід з військовими. Про яку Росію ми можемо говорити? У 2014 році я записав пісню "Путіну хана", і, мені здається, тут уже все було ясно.
- Розкажете про це у своїй книзі?
Якщо вистачить терпіння і я все ж допишу її.
- Давно пишете?
Та ось на карантині почав. Треба ж було себе кудись дівати.
- Тобто це буде історія вашого життя?
Так, з дитинства. Починаючи з того моменту, як я пішов до школи. Я описую свої почуття, як мені давалася музика, і так про все. Подивимося, чи вистачить терпіння дописати все це, тому що писати дуже багато.
- До музики вас привели батьки. На жаль, сьогодні вони вже не з нами. Від важкої хвороби померла ваша мати. Недавно не стало батька, який добре запам'ятався глядачам "Голосу країни". Як це сталося?
Все начебто було добре. Ходив-ходив, а потім стався інсульт. Він впав у кому і помер. Але, знаєте, сьогодні я думаю, що в принципі все, про що тато мріяв, збулося. Вся ж історія почалася ще задовго до "Голосу країни". Раніше він двічі на тиждень возив мене по 150 км у Харків займатися в театрі заслуженого артиста РРФСР Вадима Мулермана. І так ми років зо два їздили до Харкова та з Харкова. Запам'яталася з тих днів одна історія.
На під'їзді до Харкова була невелика кафешка, і там так завжди пахло шашликами... Одного разу я батькові сказав, що ось, мовляв, я ще трошки покатаюся, потім почну співати, вибьюсь в люди, і перше, що ми зробимо, - приїдемо в цю кафешку і купимо всі шашлики. І знаєте що? Закінчився "Голос країни" і та кафешка закрилася.
У нас раніше було дев'ять гектарів землі, і тато її обробляв. А коли ми їздили до Харкова, він говорив, що зараз возить мене, а в старості вже нічого не буде робити - буде тільки їсти, пити і рибу ловити. Останні роки життя він так і жив.
Найцікавіші історії та новини дня тепер у Telegram! Підписуйтесь на канал theLime та дізнавайтеся про них швидше.
