Гучні заяви російського ФСБ про те, що Київ готував "диверсію" в окупованому Криму, породили побоювання того, що Росія формує підґрунтя для широкомасштабного вторгнення на територію України. Втім, на думку експертів, для Росії невигідна велика війна з Україною, а заяви ФСБ є інструментом примусу до гри за російськими правилами. Але якщо Київ виконає Мінські угоди в тій послідовності, на якій наполягає Кремль, то нова переформатована українська держава стане федеративною і буде нагадувати зшиту з шматків Боснію і Герцеговини (БІГ). І це лише один з чотирьох можливих варіантів розвитку подій.
Боснійська війна закінчилася вже понад 20 років тому, проте БІГ є однією з найбільш відсталих країн Європи, там процвітає корупція і поглиблюється ерозія інститутів влади. Локальна ідентичність домінує над національною, відсутні консенсус і національна єдність, що зрештою заважає країні розвиватися.
Боснійська модель досягнення миру на Донбасі дуже вигідна Кремлю. Росія хоче бачити Україну як нейтральну, федеративну державу без претензій на Крим, у якій антиросійська Західна і Центральна Україна врівноважувалася б проросійським анклавом на Донбасі.
В цілому, політичний компонент Мінських угод 2015 року за змістом дуже нагадує Дейтонский формат врегулювання конфлікту в Боснії 1995 року. Дейтонські угоди передбачали новий Конституційний устрій - федерацію, в якій були б збалансовані і захищені інтереси всіх етнічних, культурних та релігійних груп.
Єдиною серйозною відмінністю Мінських угод від Дейтонських є те, що на Балканах спочатку діяв військовий миротворчий контингент НАТО SFOR, який потім був замінений на військову місію Європейського Союзу – EUFOR Althea. Міжнародний контингент сприяв досягненню миру, а також проведенню виборів в суб'єктах федерації Боснії і Герцеговини. Після підписання Мінських угод у Києві зрозуміли, що підсумковий документ не достатньо опрацьований в контексті забезпечення безпеки під час проведення виборів. Тому українські дипломати почали безуспішно просувати ідею розгортання поліцейської місії ОБСЄ на територіях окупованої Донбасу.
За допомогою Мінських угод Кремль планує впровадити в Україну проросійський анклав ДНР-ЛНР з правами особливого місцевого самоврядування (своя міліція, суди, юстиція, гуманітарна та економічна політика, орієнтована на Москву). Комплекс заходів зобов'язує українське керівництво прийняти ряд непопулярних законів про вибори на окупованих територіях, амністію терористів, а також про закріплення в Конституції особливого статусу для Донбасу. Мінські угоди також зобов'язують українських переговірників вести прямий діалог з ватажками ДНР-ЛНР. При такому розвитку подій Росія остаточно перетвориться з безпосередньої сторони конфлікту на посередника і спостерігача. Після завершення Конституційної реформи Кремль готовий повернути Донбас на своїх умовах в український політико-правовий простір, у якому право бунтівних регіонів на свою мову, сприйняття історії і освіту гарантувало б неможливість культурного перевиховання. Росія в будь-якому випадку буде працювати над тим, щоб провернути федералізацію в Україні, якщо не в нинішніх умовах, то через пару електоральних циклів, коли в країні з'явиться нова прагматична влада, як в Грузії після Саакашвілі.
Відсутність політики національної єдності в Україні також сприяє федералізації країни. Спроби президентів Ющенка і Януковича створити гомогенну структуру на основі цінностей Заходу або Сходу вилилися спочатку в бунт східних областей (після Помаранчевої революції в 2004 році), а після приходу до влади Партії регіонів в 2010 році – у протест україномовного заходу і центру проти насильницької русифікації "Табачника-Колесніченка". В 2014 році, коли націоналістичні партії-переможці Евромайдану захотіли "перевиховати ватників" в Криму і на Донбасі, це стало одним із драйверів для заколоту і розв'язання війни з подальшою окупацією українських територій з боку Росії.
Мінські угоди є невигідними і небезпечними для України, але і відмовитися від їх виконання Київ також не може через взяті на себе міжнародні зобов'язання. Тому як можна швидше Україні потрібно вирішити, що робити з Донбасом і Кримом. При цьому існує кілька сценаріїв розвитку ситуації.
Перший - погодитися на умови Кремля, провести федералізацію країни, відмовитися від НАТО і вибудовувати взаємовигідну зовнішню політику на засадах багатовекторності.
Другий – будувати "український Ізраїль", відгородитися від бунтівних територій і чекати кращих часів для їх повернення. При цьому будувати успішну країну, потужну армію і конкурентоспроможну економіку.
Третій – жити в умовах "ні війни, ні миру", за яких країна продовжить грузнути в корупції і топтатися на місці. Цей сценарій рано чи пізно призведе до першого або четвертого варіанту.
А четвертий варіант – спроба вирішити конфлікт військовим шляхом, яка може закінчитися повною катастрофою або формуванням нової державної ідеї та міфології.
