Згідно з останніми президентськими рейтингами, у п'ятірку лідерів в Україні входять голова "Батьківщини" Юлія Тимошенко, голова "Громадянської ініціативи" Анатолій Гриценко, голова фракції "Опозиційного блоку" Юрій Бойко, а також музикант Святослав Вакарчук і шоумен Володимир Зеленський, які потіснили нинішнього президента Петра Порошенка (глава держави опинився на 6-му місці). Про те, чому не варто довіряти результатам соцопитувань, "Апострофу" розповів директор програми міжнародної і внутрішньої політики Українського інституту майбутнього Юрій Романенко.
Оприлюднені свіжі соціологічні опитування не мають абсолютно ніякого значення. Ми в Українському інституті майбутнього раніше теж робили заміри, але перестали цим займатись, зважаючи на безглуздість. Ось залишився рік до президентських виборів, півтора року до парламентських, люди на 70% (і ця цифра практично не змінюється) не довіряють і заперечують існуючих політиків, причому всіх.
Що в таких умовах показує соціологія?
Якийсь індекс очікувань тих, хто визначився. А треба врахувати, що більша частина не визначилася: 20% не йдуть на вибори, ще 25-30% не знають, за кого голосувати, і фактично з цього електорального субстрату дістають кількох людей, які найчастіше з'являються на каналах, а канали в свою чергу визначають, кого слухають люди і про кого вони говорять. У підсумку ми з міксу 45%, тобто з тих, хто хоч якось визначився, отримуємо якісь рейтинги.
Я можу з усією відповідальністю сказати, що, якщо за п'ять місяців з'явиться якийсь наш Макрон або Беппе Грілло, як з руху "5 зірок" в Італії, електоральний ринок розірве. До речі, у нас дійсно є електоральний ринок, на якому продаються голоси вбогих людей, що стали зайвими на святі життя. Вибори для них – це можливість капіталізації своєї безпорадності, коли раптом ти стаєш потрібним і політики біжать до тебе стадами. І оскільки народ спритний, чудово розуміє, що йому в наступні чотири-п'ять років нічого не світить, він хапається за ці 400-600 гривень. У цій ситуації говорити про те, що оприлюднені рейтинги мають якесь значення, – це говорити про порожнечу.
Наприклад, в опитуванні Анатолій Гриценко увійшов до п'ятірки лідерів. Але вся проблема в тому, що якщо у тебе немає чітко організованих структур в регіонах, на місцях, які приведуть виборця за руку, які проконтролюють голоси, то твій рейтинг нічого не значить, його розберуть ті, у кого такий організаційний ресурс є. Зараз Гриценко роздмухує крила, кажучи, що він чи не єдиний кандидат у президенти, здатний перемогти Порошенка. Він просто забув підсумки 2014 року, коли він так само був натхненний, що у нього є якийсь там рейтинг, а за фактом програв. Те ж саме може статися з будь-яким кандидатом – Святославом Вакарчуком, Юлією Тимошенко тощо. Вибори – це завжди конкуренція організацій, які мають своїх людей зібрати і гуськом привести до виборчої дільниці.
Що стосується високих рейтингів Святослава Вакарчука та Володимира Зеленського?
Почнемо з Зеленського. Де він працює і де реалізовує свій проект – ні для кого не секрет. Як кандидат, мені здається, він більш цікавий, ніж Вакарчук. Він не просто шоумен, а ще й хороший менеджер, проект якого протягом 20 років заробляє мільйони доларів, а, можливо, і десятки мільйонів. Країні потрібні сучасні менеджери. Але менеджери, які здатні розрізняти, чим управління державою відрізняється від бізнесу. Трагедія сьогоднішнього президента полягає якраз в тому, що він в політиці продовжив практику бізнесу, і ми бачимо плоди такого підходу. Питання, як гратиме Зеленський? Наскільки він буде залежним від Ігоря Коломойського? І наскільки можливо буде послабити цю залежність? У нашій історії не один раз таке було, коли, наприклад, Олег Ляшко, як колобок, покотився від Сергія Льовочкіна і підкотився до Ріната Ахметова. Цілком можливо, що Зеленський може зіграти по-крупному. І як президент він точно кращий за Вакарчука.
Що є таке Вакарчук в уявленні більшості українців? Якщо ми подивимося соціологію, то щодо нього у людей велика невизначеність. Вони поважають його як співака, але не розуміють, яким він може бути президентом. І головна проблема Вакарчука – з якою командою він піде, на які організації він спиратиметься у своїй президентській грі. Якщо це, умовно, Пінчук, Фрідман – це буде одна історія. Якщо Порошенко – то інша. А ось якщо він буде оточений міцним середнім бізнесом, кмітливими орговиками, інтелектуалами – то третя. Ця залежність визначатиме, що він зможе зробити на президентському кріслі. Адже ми є те, від чого залежимо.
Головна проблема для конкурентів Порошенка в тому, що, коли треба кувати залізо, поки гаряче, і створювати регіональні організації, Вакарчук, Гриценко, Тимошенко та інші потенційні кандидати мало що роблять. Навіть сам Порошенко, хоча у нього начебто є адміністративний ресурс, має організаційні проблеми, тому що багато людей, які працюють сьогодні в коаліції, починають розходитися по інших проектах, усі критично дивляться на існуючий стан речей. Якщо все так і продовжуватиметься, то у Петра Олексійовича не найвищі шанси перемогти.
Але на цьому етапі я вважаю, що у всіх рівні шанси перемогти, тому що є ще цілий рік і залишається величезна кількість людей, які не визначилися. Як президентська, так і парламентська кампанія йтимуть на "мізерах". Що це означає? Що вперше в нашій новітній історії немає чітких опонентів чинної влади. Згадаймо: 1994 рік – Кравчук проти Кучми, 1999 рік – Мороз проти Кучми, 2004 рік – Ющенко проти Януковича, 2010 рік – Янукович проти Тимошенко. Тепер через загальну кризу легітимності чинних політиків ми бачимо, що електорат роздроблений і люди втратили орієнтири, хоча вони завжди були досить умовні.
Друга складова: ми знаємо, що у нас з 18-мільйонного працездатного населення близько 6 мільйонів перебуває за кордоном на заробітках, а можливо, і більше, адже з 2001 року не було перепису населення. Дані, які ми маємо, – це пальцем у воду. Офіційне населення – 45 мільйонів, але з урахуванням анексованих та окупованих територій ми втрачаємо більше 5 мільйонів, навіть з урахуванням біженців, які переселилися, а їх, я впевнений, 600-800 тисяч осіб. Ну, добре, максимум мільйон осіб. З урахуванням того, що мігранти їдуть на заробітки, це ще близько 6 мільйонів в мінус. Отримаємо: реальне населення України, тобто те, що фізично присутнє на її території, – близько 35 мільйонів осіб плюс-мінус мільйон.
Є кілька думок, чому не проводять перепис населення. По-перше, щоб на виборах мати можливість маніпулювати цифрами. По-друге, це найпотужніший удар по владі, тому що якщо ви показуєте, що в країні такий гігантський відтік населення, то значить, ви щось неправильно робите. Нагадаю, що ми є феноменом на світовому рівні. Ми перші за кількістю депопуляції, у нас смертність у півтора-два рази вище за народжуваність, в той же час кількість мігрантів з кожним роком тільки зростає. Ось Польща перетворилася на демографічний пилосос, переймає цей прапор у Росії. Тільки минулого року кількість залучених мігрантів з України наблизилася до цифри в 2 мільйони людей. Більш того, у них є програма з залучення трудових мігрантів. Як польські міністри, так і чиновники рангом нижче кажуть, що їм потрібно 4,5 мільйони мігрантів для того, щоб закривати свою демографічну діру до 2050 року. Кожен рік вони готові приймати додатково 200-300 тис. мігрантів. До чого я веду? В умовах, коли Україна – це велика демографічна діра, яка тільки розширюється, усі рейтинги, опитування тощо – це дуже умовний результат на виборах.
Реальна соціологія показує, що в Україні майже 50% дорослого населення – пенсіонери. Коли ми робили соціологію, то 42% респондентів вказували, що вони на пенсії. Це дуже суттєво викривляє результати виборів і підходи наших політичних партій до виборця.
Друга проблема – наша молодь дуже пасивна до політичної діяльності. Соціологія показує, що більш ніж 50% української молоді хоче виїхати за кордон. У підсумку Україна залишиться з купою проблем, у тому числі зі старіючим населенням і нездатністю забезпечити 13 мільйонів пенсіонерів та ще кілька мільйонів осіб, що працюють у бюджетній сфері.
2019 рік може стати Рубіконом для України. Якщо ці популісти (а практично всі базові кандидати є такими) прийдуть до влади після президентських виборів і у парламент не зайде збита, агресивна політична сила (тому що по-іншому всю цю популістичну братію не здолати), пов'язана з реальним сектором, з тими, хто генерує додаткову вартість, з тими, хто розуміє суть процесу і жахається від того, що відбувається зараз, то смутні у нас перспективи. Не тому, що нас захопить Росія чи буде зовнішній тиск, а тому що станеться злам всередині суспільства, яке втратить найбільш активну і рушійну частину.
У цих умовах принципово важливо, хто яку сформує коаліцію. А нинішній рік – саме рік формування передвиборчих коаліцій, на якій ресурсній базі вони стоятимуть. І коли два кандидати пройдуть у другий тур, то далі вони зі свого електорального ядра почнуть ліпити свою коаліцію на мізері проти іншої коаліції на мізері, виходячи з формулювання "хто менше зло". Це, з одного боку, добре, тому що привабливість українських виборів, на відміну від російських, в тому, що ніхто не знає точно, хто стане президентом. Але, з іншого боку, це не має вводити нас в оману, тому що президент тут не є істиною в останній інстанції. Президент – це фігура, яку формують олігархічні кола. І нічого не буде змінюватися, поки олігархічний консенсус буде визначальним фактором при формуванні нової влади в країні. Потрібно, щоб у країні відбулося об'єднання продуктивної частини населення, нехай не всі вони об'єднаються, нехай 100 тисяч осіб, але це вже буде достатня кількість, щоб створити незалежну, реальну політичну силу, здатну забезпечити реальну модернізацію країни.
