13 листопада 2025 року у PinchukArtCentre в Києві відкрився груповий проєкт "Це всього лише кінець світу" кураторки Оксани Чорнобрової.
Ця виставка продовжує багаторічну програму інституції, спрямовану на розвиток нових кураторських голосів.
До експозиції увійшли роботи семи українських авторів і авторок: Катерини Лисовенко, Анни Никитюк, Владислава Плісецького, Жені Степаненко, Федора Тетянича, Іллі Тодуркіна та Ольги Штейн.
Читайте також: Автопортрет у ліжку Фріди Кало продали за 54,7 млн доларів – це новий рекорд для робіт жінок-художниць.
Проєкт досліджує відчуття катастрофи, що стала буденністю. Кінець світу тут не метафора апокаліпсису, він постає як фіксація реальності, у якій живуть українці.
"Ми навчилися існувати у стані постійної кризи, сприймаючи надзвичайне як норму" – говорить кураторка експозиції Оксана Чорноброва.
Центральна ідея виставки пов’язана з темою мутації – непомітної, але безперервної трансформації людини в умовах тривалої напруги. Так само, як інші живі істоти пристосовуються до середовища, людина утворює нове гібридне тіло.
"Еволюція живих організмів – це серія мутацій, що відповідали на навколишнє середовище та дозволяли пристосовуватися до нього... Природа не мислить категоріями краси та потворності – єдиним критерієм успіху є спроможність жити далі, обманюючи сліпу неможливість".
Виставка пропонує поглянути на нас самих після років "кінця світу" – на втрати, що вже стали частиною нас, і на можливість появи нових способів існування.
"Мені хотілося говорити не лише про втрату, а й про те, як на її місці виникає простір для іншого – нового способу буття" – зазначає кураторка.
Проєкт акцентує увагу на житті у всій його багатовимірності – на витривалих, дивних, часом непомітних формах, які продовжують існувати попри близькість до руйнування.
Це стан, у якому "знищення і відродження ходять по колу, втім пришвидшено – інколи в межах одного дня".
Роботи на експозиції
Виставка відкриває перспективу народження з руйнації – як після зникнення людей повертаютьсярідкіснібіологічні види, так і після соціального чи емоційного краху з’являються інші способи бути,відчувати, творити.
Зокрема у творі "Ембріон русалки" Катерина Лисовенко звертається до міфологічних образів вразливості та тілесної пам’яті, крізь які проявляється універсальний досвід виживання.
У відео Жені Степаненко "Рижик перетворюється на метелика, а лисичка – на дощового черв’яка" центральним мотивом стає гриб Cladosporium sphaerospermum, здатний рости у середовищах з високою радіацією, зокрема на реакторі Чорнобильської АЕС.
Відправною точкою для появи відео Жені стали тривога про майбутнє в поєданні з пристрастю до збирання грибів.
"Це був 22 рік, час, коли почалися російські погрози про ядерну атаку. Моя родина була на вухах, закупалась йодидом калію та запасалась водою та консервами. Паралельно з хвилюванням за них, я думала про те, що станеться з моєю улюбленою і доступною точкою для збору грибів – Пуща-Водицею, і з цим хобі загалом", – розповідає Женя Степаненко.
Саме тоді мисткиня паралельно читала науково-популярну літературу про гриби й віднайшла цю паралель про утилітарне використання грибів і радіації.
Ми також запитали в Жені, чи є ця здатність грибів і людей пристосовуватися до екстремальних умов є радше "суперсилою" чи загрозою й може навіть прокляттям?
На що вона відповіла: "Якщо обирати з двох, то я би сказала радше супер силою. Певно, можна сказати, що я схиляюсь до постгуманістичного реалізму. Може, це наївно, але я хочу вірити, що якщо катастрофа незворотня й існує поза межами контролю людини, то це не кінець, а середовище, де людство знаходить нові форми існування. Світ зміниться, але щось житиме, включно з людьми в нових формах взаємозалежності".
Анна Никитюк у роботі "Ніде і ні з ким" осмислює відсутність вибору та змушеність у ситуаціях, пов’язаних з війною.
Вірш Федора Тетянича демонструє його бачення світу як єдиного організму, у якому все взаємопов’язано, а майбутнє людства постає як можливість нового переродження.
.jpg)
Три нові роботи доповнюють експозицію. Мисткиня Ольга Штейн презентує масштабну інсталяцію "Диванна форма №3", створену спеціально для цієї виставки.
Робота нагадує істоту, що наче проростає зі стін інституції та відсилає до образу уробороса – метафоричного змія, що знаходиться в циклі самознищення та самовідновлення. Як і людство, що перевинаходить себе після катастрофи.
Ольга також розповіла, яким чином простір інституції та контекст виставки вплинули на формування роботи:
"Коли я вперше потрапила у кімнату експозиції неробочими годинами центру, працівник ПАЦ зник у стінах під вікнами через випадкову діру, де мені здавалося, немає місця взагалі. Я зазирнула у щілини і побачила забуті у застінках старі припилючені чоловічі чоботи, повітряні ходи, ще двох працівників, які якимось чином помістились у цьому просторі, і розгалужену систему, яка пов’язувала будівлю з ресторанами, магазинами і іншими будинками навколо, а також цю кімнату з усіма іншими всередині будівлі. Я ніколи не була у закуліссі цього простору і в символічному, і в прямому сенсі. Згодом зазирнула за знакові, впізнавані для архітектури центру перфораційні перестінки, які є майже у кожному проході між кімнатами, відмітила для себе певний побут цього закулісся, велику роботу і кількість робочих рук, жителів, неоприявлених зв’язків".
Мисткиня зазначила, що кураторка виставки Оксана Чорноброва запросила її у проєкт, реферуючи до solo show Ольги Штейн в Одеському національному музеї. Там центром експозиції, окрім бетонних споруд, був диван, виготовлений з ферментованої їжі.
Для мене надзвичайно важливою є внутрішня міфологія місця: у моїй практиці значна частина пов’язана з певною інтер’єрністю, побутовістю, з суб’єктністю та об'єктами, з обслуговуванням, турботою або оприявленням контексту місця.
Диван як монумент спільного простору, яким він існував в проєкті "Ти годуєш їх, вони годують тебе. Нічого спільного", не міг бути відтворений. Ольга коментує, що думає про першу диванну форму як про дуже романтичний, обнадіяний жест, притаманний її ще сильному відчуттю консолідації, але і переживанню перших великих ознак неможливості співіснувань.
Дата початку роботи і відкриття виставки відносно динаміки повномасштабного вторгнення грають значну роль у цих переживаннях.
"Перша диванна форма виростала в умовах співтворення та етичної взаємодії – у процесах ферментації, що передбачали виживання всіх і подовження життя. Вона була мрією про можливість не співзнищення, а виявлення стану простору, динаміки стосунків, форм влади", – описує Ольга.
Намагання втілити не загрозливий жест "внесення троянського коня", а терапевтичний – "відкривання закинутого холодильника, який залишили у перші дні вторгнення". Перша диванна форма була переміщена з простору музею назовні та, якщо так можна висловитись, "померла".
Ольга Штейн підсумувала: "Проєкт був експериментом, я старанно фіксувала його перебіг; коли він закінчився, довго не могла завершити зін та підсумувати досвід. Мені здавалось, що кількість міфів про цю виставку вплітались у міфи навколо музею, що оприявнювало й певну кореневу систему. Тому, можливо, дія експерименту все ще не завершена".
Коли ми обговорювали з Оксаною її ідею про всього лише кінець світу та лякаючі, химерні метаморфози і адаптації, необхідні для виживання, ці розмови співпали з зафіксованою мною динамікою безстрашшя у побажаннях смерті та фіксуванні такої. Можливо, це було випадковим збігом і приватним контекстом, але я ніколи, крім тих місяців, не помічала такої кількості роздумів, спекуляцій думкою та побажань зникнення інституціям, ініціатиам, художниками, ресурсам, які начебто “неправильно” розподілені. Я знайшла, що експеримент, розпочатий ще в Одесі, міг би завершитись у Києві. Та звернула увагу на те, що мутація ніколи не є індивідуальним процесом.
Диванна форма №3, споруджена в Києві, вбудована та створена безпосередньо у стінах центру так, щоб оприявнювати усі (зазвичай) приховані технічні ходи, створена з матеріалу (шкур річкової риби), у якому запах стає повноцінним суб’єктом, який порушує кордони центру, кожного, хто присутній у просторі, і тих будівель, що разом з центром утворюють цільну екосистему або вулицю – простір, ув’язнений у сусідство випадковими історичними збігами.
Кураторка виставки коментує роботу так: "Може, він переробляє рослинні рештки та сумлінно утворює родючий ґрунт. Може, це паразит, який заважає іншим жити. Можливо, це просто частина харчового ланцюгу, що буде з’їдена істотою побільше".
Ми також уточнили в Ольги, чи є "Диванна форма №3" для неї особистою метафорою певного пережитого досвіду? На що вона відповіла:
"Я думаю, потрапляння мистецтва в стіни центру, ангажування, вибір та потреба у компромісі, робота всередині розподілення ресурсу взаємодія з внутрішнею міфологією — це і є метафоротворчий пережитий особистий досвід".
Інша робота Ольги Штейн наразі експонується на виставці "Я проблема тут..?" в Центрі сучасного мистецтва М17, про яку ми розповідали раніше.
У проєкті "Герої" Ілля Тодуркін створює шахову гру, де кожна фігура визначає власну мету – без поділу на переможців і переможених.
Серед "персонажів" на дошці є зокрема автопортрет художника у формі зошита. Такий образ він обгрунтував так: "В якийсь момент я зрозумів, що краще дізнаватися щось нове через людей, і люди навколо є книгами, тому я лише зошит, бо все записую".
Також є фігура коня з квартирою замість голови, яка відтворює план квартири Іллі в Маріуполі, до якої він не може наразі потрапити.
Владислав Плісецький представляє об’єкти, через які вибудовує зв’язок із зовнішнім світом після мобілізації.
Як підсумовує кураторка виставки:
"Єдине, що залишається – це подивитись на те, що передбачити було неможливо, і з полегшенням видихнути – 'Це всього лише кінець світу'".
Напередодні у Києві відкрилася виставка "Всесвіт Якова Гніздовського" на честь 110-річчя видатного українського й американського митця, одного з найвідоміших художників-графіків ХХ століття.
Цікаві новини для вас:
- Перелік викрадених російськими окупантами культурних цінностей з Херсону зʼявився на WAR&SANCTIONS.
- Російські окупанти завершують роботи всередині маріупольського драмтеатру .
- "Вибач нас, Флоріан": в Києві відбулася акція на підтримку "Летючої тарілки" на Либідській.
