Відносини між Україною та Угорщиною погіршилися ще десятиліття тому, але українська влада воліла не звертати на це увагу. Про важливість зміни Україною підходу до зовнішньої політики і необхідності вироблення стратегії для захисту наших громадян "Апострофу" розказав експерт з питань міжнародної політики Українського інституту майбутнього Ілія Куса.

Ми дуже легко дали привід Угорщині розхитати ситуацію, коли ухвалили закон про освіту. Але вони б знайшли інший привід, оскільки угорська політика щодо Закарпаття не залежить від нас. В інтересах України зробити все, щоб Будапешту складно було знайти причину, проте ми помилилися. Ми дали цей привід дуже легко, з подачі парламенту.

Якби Угорщина вхопилася за місцевий інцидент на Закарпатті, наприклад, місцевий українець образив угорця, розкрутити це на європейському рівні було би складніше. А так об’єктом критики став законодавчий орган України.

Нам нашкодила навіть не наша зовнішня політика, а сама модель мислення й поведінки українських еліт протягом останніх 27 років. Угорці багато років посилювали вплив на свою етнічну меншину в Україні. Виникає питання: а чому ми не робили того ж самого з українцями, які живуть в Угорщині? Чому ми не посилювали там українську мову? Тож те, що ми маємо зараз - це результат недостатньої уваги української дипломатії до цього питання. По-перше, ми не прорахували можливі наслідки, а по-друге, відсутня стратегія. Це хронічна хвороба України, тому ми завжди відстаємо. Коли відбуваються регіональні чи міжнародні події, які стосуються України й послаблюють наші позиції, ми дивуємося так, наче нічого не вказувало на біду.

Ситуація з Угорщиною народилася не вчора й не сьогодні, а 20 років тому, просто ми не звертали на це уваги. Ми системно робили цю стратегічну помилку. Так само як не звертали уваги на дії Росії в Криму протягом більш як 20 років.

І таких ситуацій купа. Наприклад, Китай із 2013 року в рамках своєї глобальної ініціативи "Один пояс, один шлях" хоче вкласти гроші в залізниці й дороги в південних областях України, тобто в Херсонській, Одеській, Миколаївській областях. Всі документи виписані, але ніхто не робив. Зараз ми отримали ситуацію з Азовським морем. Якби ми працювали за цим проектом з Китаєм, то могли би частину товарів, які не заходять у порти через блокаду, перевести на сухопутні шляхи. Але ми не можемо цього зробити, бо інфраструктура розвинена дуже низько. Ми не прорахували можливі варіанти розвитку подій.

Читайте також: Скандал з паспортами на Закарпатті: Угорщина нахабно звинуватила Україну

Що ж до угорців та їхніх паспортів, то це питання не врегульоване навіть на рівні законодавства. Подвійне громадянство в нас нібито заборонено, але покарання за нього не передбачено. Фактично, воно не заборонено. Проблема вирішується просто: наприклад, потрібно запровадити покарання, як це зробила Словаччина. Вона мала таку ж проблему з Угорщиною, як ми зараз, і запровадили штраф до трьох тисяч євро за користування другим паспортом.

Треба також розуміти, чому ці люди паспорт беруть. Паспорт Угорщини - це паспорт ЄС, а він дає дуже багато бонусів, починаючи від безвізового в’їзду до понад 150 держав до можливості працевлаштуватися у Європі, де зарплати вищі й умови праці кращі. Ця проблема більш далекосяжна, адже треба працювати над ростом економіки, щоб у людей не було бажання втекти. Запроваджувати кримінальну відповідальність за другий паспорт немає сенсу. Такий захід лише відштовхне частину українців, які оберуть угорський паспорт.

Що ж до Угорщини, то не варто спрощувати все до того, що це все - робота Росії. Будапешт за рахунок Закарпаття вирішує свої внутрішні демографічні проблеми. В Угорщині - демографічна криза. Починаючи з 80-х років ХХ століття, половина людей просто зникла. Більш як половина підприємств Угорщини потерпають від нестачі кваліфікованої робочої сили, тож логічно, що уряду потрібні люди, які б обслуговували економіку країни.

Оскільки угорська мова - одна із найскладніших у світі, а культура - це просто "франкенштейн", незрозумілий для багатьох із Західної та Східної Європи, то інтегрувати людей у це суспільство дуже складно. Це одна із причин, чому Віктор Орбан не хоче приймати мігрантів - він розуміє, що інтегрувати їх просто не вдасться.

Що залишається Угорщині? Спиратися на угорськомовні меншини, які проживають на прикордонних територіях. Мова про Румунію, Словаччину, Україну й Сербію. Тож відколи Орбан прийшов до влади, його політика багато в чому спирається на підтримку угорців за кордоном. Вони посилюють контроль над цими меншинами й створюють замкнуті культурні режими: дитсадки й школи угорською мовою. Потім ці діти виростають і їдуть працювати в Угорщину. Таким чином уряд вирішує одну із пріоритетних внутрішніх проблем.

Тож ми маємо розглядати конфлікт з Угорщиною через призму причин. Орбан чинить те, що чинить не тому, що божевільний, а тому, що в нього є свої національні інтереси. Крім того, зараз він втягнутий у ідеологічне протистояння з Брюсселем. Він уособлює нових правих націоналістів, які не згодні з політикою старої брюссельської бюрократії. Тож українське питання для нього - частина цього широкого порядку денного.

Ще одна причина такої агресивної поведінки Віктора Орбана - він дуже хоче зустрічі із Дональдом Трампом, аби бути визнаним одним із лідерів Європи, з яким дружить офіційний Вашингтон. Завдяки конфлікту з Україною, Орбан добився зустрічі з помічником державного секретаря США Майкла Помпео, а потім - і з ним самим. Тепер він хоче поїхати у Білий дім. Крім того, Орбан ідеологічно дуже близький до Дональда Трампа.

Треба розуміти, що в Орбана немає жодних планів із окупації та анексії Закарпаття, все, що йому потрібно - це люди. Для цього треба посилити свій вплив на ці меншини, замкнути їх, локалізувати, можливо, вибити автономію, про яку вони говорять. Це дасть можливість діяти без жодних перешкод і робити все, що заманеться. Якщо Україна буде не надто там присутня, вони забезпечать собі безперебійний потік трудових ресурсів, тобто це буде додаткова територія Угорщини.

Можна йти на конфронтацію і ще якийсь час із ними чубитися, а можна шукати компроміси. Головне - не продовжувати політику невизначеності, коли ми просто сидимо й не знаємо, що робити, й чекаємо, що якось воно буде.