Партія "Голос" представила стратегію деокупації територій України, застосувавши такі обороти, як "холодна" і "голос розуму" в її назві. Наскільки холодною, розумною і, головне, дієвою виявиться чергова спроба вирішити найскладнішу головоломку української політики, спеціально для "Апострофа" пояснив експерт Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Микола Капітоненко.
Стратегія передбачає вісім етапів і набір паралельних заходів. У її тексті відчуваються політичні уподобання, побоювання і прагнення - в цьому, напевно, слабке місце всіх альтернативних планів, так чи інакше пов'язаних із політиками. Українські політики прагнуть сподобатися і бояться помилок, а тому рідко виступають авторами нових ідей, надаючи перевагу старій і перевіреній риториці.
У даному конкретному випадку обережність виражається в ритуальних фразах першої частини документа - "принципах" стратегії. У першому ж реченні йдеться про "затвердження за участю гарантів міжнародної безпеки України нової політичної домовленості про майбутнє окупованих територій" - і вже тут починаються проблеми. Справа в тому, що у безпеки України (без явно зайвого слова "міжнародної") немає ніяких гарантів. У нас немає союзників, і ніхто не зобов'язаний нас захищати. Тема Будапештського меморандуму, хоч і з великими труднощами і запізненням, але все ж досить вивчена в українському експертному і політичному середовищі, щоб всерйоз вважати його доказом яких би то не було гарантій нашої безпеки.
Далі мова йде про те, що перемир'я - обов'язкова умова для подальших переговорів щодо Донбасу і Криму. Мабуть, автори документа вважають, що це Росії потрібно вести такі переговори, а не нам - і тому Кремль сам подбає про надійне, безумовне і стійке припинення вогню. Суміш ідеалістичних уявлень і гасел залишається характерною для всього тексту документа.
Перший етап - довгострокове припинення вогню. Тут багато уваги до технічних деталей на тему того, хто буде займатися верифікацією режиму, але немає відповіді на головне питання: за допомогою яких аргументів Україна переконає Росію припинити обстріли? Не можна ж всерйоз вважати механізм, описаний у тексті, як досягнення політичних домовленостей із ОБСЄ, а також із урядами Німеччини та Франції про перегляд "Мінська" - скільки-небудь робочим планом. Чому б тоді не домовитися і про весь перебіг, разом із результатами врегулювання, з Парижем і Берліном - і просто поставити Москву до відома?
Читайте: 12 кроків для поліпшення безпеки в євроатлантичному регіоні
Без нових аргументів або складних переговорів із Москвою прогресу в питаннях перемир'я не досягнути. Це, очевидно, потребує згадки Росії в першому пункті плану, і не одного. Замість ілюзій на тему того, як міфічний "дипломатичний тиск" змусить Кремль змінити свої плани.
Другий етап - демілітаризована зона і міжнародна поліцейська місія. Припустімо, якийсь інший план, а не описаний раніше в стратегії "Голосу", допоможе встановити стійке перемир'я. Далі потрібно думати про те, як зробити порушення його найменш імовірним. "Голос" пропонує піти давно знайомим і неефективним шляхом: знову переконувати Париж, Берлін, а заодно і Вашингтон із Лондоном (відсилання все до того ж з Будапештського меморандуму, їх занадто багато в тексті й в ідеології документа) займатися контролем і карати Росію в разі чого. Ні слова про те, чому раптом всі ці держави повинні звалювати на себе цю явно невдячну роботу. Стійкість перемир'я забезпечується рівновагою інтересів сторін, які про нього домовляються. Але в плані про це мова не йде, а тому всі перераховані технічні кроки навряд чи спрацюють.
Етап третій - роззброєння. Другий за лаконічністю розділ після восьмого. Три пропозиції. Що свідчить про неповне розуміння серйозності проблеми. Найскладніше питання роззброєння - що робити з колишніми бойовиками? Питання соціальне, а не технічне або навіть військове. У зоні конфлікту сконцентровано величезну кількість озброєних людей і самої зброї, і міжнародного досвіду вирішення такої проблеми недостатньо. Вивести важке озброєння - дуже поверхнева ідея.
Етапи з четвертого по сьомий присвячені деокупації. Тут мова про тимчасову адміністрацію, розмінування, продовження роззброєння і ліквідацію інституцій так званих ДНР/ЛНР. Писати про це нескладно - діяльність міжнародних адміністрацій як перехідного механізму описана, в тому числі в Україні, багато разів і детально. Вони дійсно можуть впоратися з усіма завданнями перехідного періоду, особливо при достатній кількості ресурсів. Але причина, через яку теоретичні напрацювання про ТМА, розмінування та вирішення інших гуманітарних питань не здійснюються на практиці, полягає в тому, що Росії вигідніше зберігати контроль над ситуацією за собою. Що з цим робити - етапи з четвертого по сьомий не дають відповіді.
Зате в сьомому озвучений фінальний акорд - вибори на реінтегрованних територіях. Це, мабуть, символічно. Вибори під українським прапором у Донецьку і Луганську. Те, від чого виборці будуть у захваті, але воно не стане від цього реалістичним планом. У теорії і практиці подібних конфліктів вибори бувають болісними проміжними етапами, складними кроками в напрямку вирішення конфлікту, які, як правило, сходяться десь між початковими позиціями сторін. У поточній ситуації сподіватися на тріумфальний характер і ефектну крапку у вигляді виборів у нас немає реалістичних підстав, на жаль.
Найкоротший - восьмий - етап можна, мабуть, процитувати повністю. "У рамках розширення "нормандського формату" за рахунок підписантів Будапештського меморандуму вводиться в дію стратегія деокупації та реінтеграції АРК". Що невловимо нагадує іншу цитату: "Столиця автоматично переходить у Васюки. Сюди переїжджає уряд. Васюки перейменовуються в Нью-Москву, а Москва - в Старі Васюки".
Етапи плану супроводжуються додатковими заходами. Тут все давно знайоме і давно не працює. Тиск на Росію, санкції, знову Будапешт, Крим у "нормандському форматі" і все те саме системне реформування сектору безпеки України разом із членством у НАТО.
Протягом шести років наша зовнішня політика страждає від дефіциту реалізму, витання в хмарах і спробах досягти всього відразу при катастрофічному браку ресурсів. Усі ці мрії замість складних рішень повільно, але впевнено звужують простір для наших міжнародних маневрів і погіршують спільне середовище безпеки. У плані "Голосу", на жаль, немає відповідей на складні питання. Чим і скільки ми готові платити за посилення армії? Що будемо пропонувати іншим за те, що вони пообіцяють нас захищати? Що ми готові, а що не готові віддати за повернення територій? Чи розуміємо ми, що у нас майже немає аргументів і важелів - і що робити в таких, реальних, умовах?
Без відповідей на такі питання навіть сповнений найкращих намірів план перетворюється в черговий політичний лозунг. Нам пора зрозуміти, що управління конфліктом на Сході України - дуже складний і місцями невдячний процес. І зірвати овації або визнання читачів в цьому випадку вийде, лише перетворивши стратегію в черговий набір красивих гасел і необґрунтованих очікувань.
