Рівно 10 років тому в Україні відбулися події, які увійшли в історію як Революція гідності. Масові протести, спричинені відмовою уряду Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом у листопаді 2013 року, завершилися кривавими подіями. З 18 по 20 лютого 2014 року акції протесту на Майдані Незалежності у Києві досягли апогею. Внаслідок зіткнень із силовиками, "тітушками" та російськими провокаторами загинуло понад 100 людей, а сотні отримали поранення. Кремль досі використовує Євромайдан як один із стрижневих елементів пропаганди, називаючи його "державним переворотом", аби хоч якось виправдати агресію проти України. Зараз, коли ми підходимо до другої річниці відкритого вторгнення Кремля у нашу країну, досі дискусійним залишається питання, чи зважився б диктатор Володимир Путін спочатку на "гібридну", а потім і гарячу війну проти нашої країни, якби в листопаді 2013 року. українці не виступили проти режиму Віктора Януковича та корупційного уряду "младореформаторів". Про те, чому напад Росії був неминучим, а протести у Києві були лише формальним приводом для Путіна напасти, читайте у матеріалі "Апострофа".
Плани на Україну з часів Кучми
Росія розробляла плани воєнної агресії проти України задовго до подій Євромайдану. Досить згадати так звану Мюнхенську промову Путіна 2007 року, в якій він кинув виклик однополярної моделі світу на чолі зі США як геополітичного гегемона. Кремлівські підлабузники тоді назвали виступ свого ватажка "доктриною Путіна", хоча все фактично звелося до примітивної агресорської позиції Кремля, що у РФ, мовляв, має бути своя "сфера впливу" на території колишнього СРСР - тобто можливість безкарно обмежувати суверенітет сусідніх держав. Насамперед України.
Путін виголосив свою промову через три роки після перемоги першого українського Майдану – Помаранчевої революції, але як показали події 2003 року на острові Тузла, Кремль мав плани на українські території незалежно від політичної обстановки в нашій країні. Адже 2003 року Україна була просто розквітом кучмівської стабільності.
"Спочатку найбільшою помилкою Кремля була недооцінка українського суспільства, нашої політичної свідомості та консолідації. Розповідаючи, що українці – це "ті самі росіяни " та "української нації не існує", Кремль повірив у власну пропаганду. У 2004-2005, а після у 2013-2014 роках вони були впевнені, що в Україні, немов у Білорусі, можна грати в "керовану демократію", а в разі чого - силою та репресіями придушити будь-яке невдоволення. Такий підхід не спрацював, і Путін наважився у лютому 2022 року відкриту військову авантюру, але й тут прорахувався, бо Україна вистояла", - каже "Апострофу" військовий експерт Іван Ступак.
Безпосередня підготовка до військової агресії проти нашої країни, як зазначають фахівці, стартувала з кінця 2008 року після того, як Кремль, атакувавши Грузію, фактично промацав колективний Захід на "безхребетність". Слабка реакція світової спільноти на дії у Південній Осетії та Абхазії сприяла подальшій окупації Криму у 2014 році.
"Згідно з моїми джерелами, джерелами моїх колег, які розуміються на цьому, ці плани були визначені ще наприкінці 2008 року. Вони, єдине, не сподівалися, що станеться це таким чином – у результаті Майдану, бо очікування були, що в Україні розпочнуться, як говорили, масові заворушення у 2015 році, коли Віктор Янукович знову балотуватиметься на пост президента, і зрозуміло, що вдасться до маніпуляцій, і власне на той момент вважалося, що це найкращий час для вторгнення Росії в Україну, щоб, мовляв, забезпечити порядок у цій країні, врятувати від хаосу. Тому не можна сказати, що Росія одразу "покарала" українців за революцію. Вона мала цей план. І це, власне, те, що сталося у 2014 році", - зазначає історик Ярослав Грицак.
Приблизно таким чином улітку 2020 року Москва допомагала диктатору Олександру Лукашенку, який сфальшував президентські вибори, "відновити конституційний порядок". Фактично після цього невизнаний ніким президент Білорусі остаточно перетворився на безвільного васала Кремля.
Згідно з задумом Путіна, вся територія регіонів України, які говорять російською, під виглядом "Новоросії" мала бути анексована РФ, а решта на території центральних регіонів - перетворена на якусь аграрну "Малоросію", що знаходиться в маріонетковій залежності від Москви.
Західну Україну, яку Путін завжди сприймав з побоюванням як розсадник "русофобії" та "бандерівщини", хотіли віддати Польщі. У 2022 році, коли в Кремлі були впевнені в здатності "взяти Київ за три дні", російська влада пропонувала полякам взяти те, що залишиться після "розпаду" України, що відбилося в пізнішому визнанні колишнього міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського - мовляв, правляча політична партія країни "Право та Справедливість" у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну допускала поділ нашої країни на частини. Після скандальної заяви Сікорський змушений був виправдовуватися.
Із собчаківської "шинелі"
У контексті російської внутрішньої політики дії, спрямовані на дестабілізацію України, почалися ще за часів президента Бориса Єльцина. Досить згадати скандальні заяви тодішнього градоначальника Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, який наполягав на тому, що новоявленій незалежній Росії насамперед слід відібрати в України Крим.
Нині покійний кремлівський політтехнолог Гліб Павловський, як ключова постать у розробці політтехнологічних стратегій, був відповідальний за створення фейків, спрямованих на розпалювання ворожнечі серед українців, поляризації між південним сходом, який нібито "годує всю Україну" та рештою країни. Все це, зокрема, вказувало на довгостроковий план включення України до сфери впливу РФ, незважаючи на опір українського народу та невдачі кремлівської політичної інтервенції у 2004 році. Володимир Путін, який і виліз із собчаківської "шинелі", судячи з тієї "історичної" ахінеї, яку він генерує останніх десять років, буквально одержимий ідеєю ліквідації української державності.
"Євромайдан остаточно визначив геополітичний курс України. Наша країна буде європейською або її не буде взагалі, оскільки цілі кремлівської верхівки вже очевидні. В їх політичній картині світу України немає. Другий важливий запит Євромайдану – запит на справедливість – був задоволений частково. І зараз питання справедливості, особливо в контексті розширення мобілізації, також актуальне. І для влади тут є серйозний виклик. Якщо Майдан 2004 року пройшов безкровно, а в ході Євромайдану режим Януковича не ризикнув утопити все в крові, то зараз будь-які збурення ризикують вилитися в щось більше" , - каже "Апострофу" політтехнолог Олексій Голобуцький.
Гліб Павловський у 2004 році був щиро впевнений, що Москва політично програла перший Майдан, бо тоді "революції вчасно не дали в морду".
Через кілька років у ході думських виборів, які виявилися повністю фальсифікованими на користь путінської "Єдиної Росії", по всій країні прокотилися протести, найбільш масштабні - на Болотній площі в Москві. "Болотну революцію" 2011-2013 роках Кремль розчавив, використовуючи вогнепальну зброю, кийки, шантаж та засланих "козачків" серед опозиції. Щойно режим Путін ліквідував революційні бродіння у себе в країні, розпочався Євромайдан у Києві. Цього разу Кремль, агентура якого вже на той час з усіх боків встигла обставити Віктора Януковича, захопивши всі силові органи, вирішив, що другій українській революції точно варто "дати в морду".
Справи Майдану
Як визнають експерти, саме Кремль підштовхував Януковича до більш жорстких дій, використовуючи як основний інструмент для розправ підрозділи МВС України.
Днями стало відомо, що колишнього співробітника загону швидкого реагування "Беркут" при Головному управлінні МВС України в Харківській області було заарештовано після того, як той втік, отримавши вирок за дії під час подій на Майдані. Він був затриманий у селищі Харківської області та взятий під варту за звинуваченням у тортурах проти учасників протесту 20 січня 2014 року біля центрального входу на стадіон "Динамо" імені В. Лобановського, за що йому було призначено 6 років позбавлення волі згідно з частиною 2 статті 127 Кримінального кодексу України. Після винесення обвинувального вироку судом 21 грудня 2023 року він почав ухилятися від правосуддя та був оголошений у розшук.
Державне бюро розслідувань у жовтні 2023 року оголосило про завершення розслідування масштабної справи щодо дій вищого керівництва держави, звинуваченої в організації насильницького розгону та стрілянини по демонстрантах у період з 18 по 20 лютого 2014 року. Серед обвинувачених виявилися високопосадовці, включаючи президента України, міністра внутрішніх справ, його заступника, голови СБУ та його першого заступника – керівника Антитерористичного центру, міністра оборони, командувача Внутрішніх військ МВС, виконуючого обов'язки начальника ГУ МВС у Києві, заступника начальника ГУ МВС начальника міліції громадської безпеки та командира ПМОП "Беркут" при ГУ МВС у Києві. Їм інкримінувалися накази про застосування сили та зброї проти мітингувальників без законних підстав та з порушенням законодавства, що призвело до жертв серед учасників протесту.
У тому ж місяці ДБР повідомило про завершення попереднього розслідування щодо шести екс-міліціонерів спецпідрозділу "Беркут", які звинувачуються у прямій участі у масових розстрілах активістів Майдану 20 лютого 2014 року. Відповідно до слідства, ці дії призвели до загибелі 48 людей та поранень ще 90.
Наступні судові процеси призвели до оголошення вироків п'ятьом колишнім співробітникам "Беркут" за розстріли на вулиці Інститутській у Києві 20 лютого 2014 року. Серед засуджених – Павло Аброськін, Сергій Зінченко, Олександр Маринченко, Сергій Тамтура та заступник командира полку Олег Янішевський.
Олег Янішевський був визнаний винним у вбивстві та засуджений до довічного ув'язнення, тоді як Аброськін та Зінченко отримали по 15 років позбавлення волі. Тамтура було виправдано, а Маринченка звільнили від ув'язнення, зарахувавши йому як покарання його термін перебування в СІЗО.
Справедливість ніби перемогла. Щоправда, є жирне "АЛЕ": Янішевський, Аброськін і Зінченко наприкінці 2019 року опинилися в РФ в результаті обміну. Тобто Москва забрала екс-співробітників Беркута, громадян України, як своїх "полонених", що вкотре демонструє, що за розстрілами на Майдані стояла саме російська агентура.
Інші сотні кримінальних справ та десятки судових процесів у "справах Майдану" поки що нічим не завершилися. Частина з них взагалі перетворилися на процеси заради самих процесів, а в деяких справах і зовсім минув термін давності із притягнення до відповідальності. Приклад: кримінальна справа проти тодішнього голови Київської міської адміністрації Олександра Попова, суд за яким триває з 2015 року. За цей час Олександр Попов встиг взяти участь у виборах на посаду міського голови у 2020 році, посівши друге місце.
Водночас щодо колишніх секретаря РНБО Андрія Клюєва та його заступника Володимира Сівковича закінчення терміну давності не діє, оскільки, як наполягають юристи, обидва фігуранти ховаються від органів слідства. Імовірно вони перебувають у РФ.
"Справами Майдану та політичними індульгенціями почали "торгувати" ще до президентства Порошенка. Покарання уникли не лише ті, хто катував і розстрілював протестувальників, а й російська агентура, яка на той момент розхитувала Україну, готуючи ґрунт для приходу кремлівських "визволителів". Найбільш яскравий епізод, коли у лютому 2014 року в.о. голови держави Олександр Турчинов відновив мандат одіозному проросійському нардепу Ігорю Маркову, що дало підставу Печерському суду звільнити Маркова з-під варти. Виходить, що за Януковича проти Маркова відкрили кримінальну справу за сумнівні діяння, а за нової влади - відпустили. Марков, отримавши індульгенцію, втік до РФ, де займався фінансуванням "ЛДНР", - розповів голова Центру правового аналізу та досліджень політичних ризиків Михайло Дяденко.
Спочатку Кремль планував за допомогою "м'якої сили" – так званої концепції "русского міра", про яку голосно заговорили у 2009 році з формальної подачі глави РПЦ Гундяєва – відігратися за провальну стратегію щодо Помаранчевої революції. Потім у 2014 році "русскій мір" став елементом вже "гібридної агресії" проти України, що вилилося в окупацію Криму та частини Донбасу, в яких РПЦ та її філія в Україні брали активну участь. Коли Путін зрозумів, що Київ не піде на визнання півострова "російським" і не надасть ОРДЛО "особливого статусу", щоб Україна де-факто стала аморфною федерацією, Путін припустився, мабуть, найголовнішої помилки у своїй політичній кар'єрі – пішов на нашу країну відкритою війною.
Читайте також: Путін зізнався, що хоче завоювати Україну: відео заяви
