28 липня міністри закордонних справ України, Литви та Польщі домовилися про створення "Люблінського трикутника" - нового формату міжнародної співпраці. 31 липня голова українського МЗС Дмитро Кулеба заявив, що наступна така зустріч відбудеться восени. Тим часом, в українському медіаполі вже припускають, що мова йде про створення нового міжнародного союзу.
Однак старший аналітик Вільнюського інституту політичного аналізу Марюс Лаурінавічюс розповів журналісту "Апострофа" Дмитру Малишку, що скептично ставиться до даного партнерства. Це пов'язано з різним статусом країн в НАТО і ЄС і з прохолодними відносинами між ними. Проблема полягає також у тому, що країни не мають чіткої стратегії боротьби з Росією, а в Україні взагалі реалізуються дві діаметрально протилежні політичні стратегії.
- Як Ви оцінюєте перспективу співпраці в форматі "Люблінського трикутника"?
- Це поки тільки декларація. Я завжди дивлюся, чи збігаються стратегічні інтереси для реального здійснення таких декларацій. В цьому випадку я їх поки не бачу. Незважаючи на те, що Литва і Польща підтримують Україну і, я думаю, будуть підтримувати, відносини між Литвою і Україною з приходом президента Зеленського стали не такими близькими. Також є різні тертя між Україною і Польщею.
- Ну, з Варшавою у нас відносини трохи нормалізувалися. Їм не подобався наш настрій щодо національної пам'яті - він поки що затих. А що не так у відносинах з Литвою?
- Думаю, тут різні причини, починаючи з чисто психологічних. Ми думаємо, то Литва завжди підтримувала Україну, але Зеленському та його команді здається, що Литва підтримувала Петра Порошенка. Подолати цю психологічну перешкоду поки складно. Але офіційна позиція Литви не змінилася. Ми як підтримували Україну, так і підтримуватимо. Але я точно бачу, що ставлення офіційних осіб української держави до Литви стало прохолоднішим.
Ось конкретний приклад. Коли наш президент попросив Зеленського приєднатися до бойкоту електроенергії з Білоруської АЕС в Островці, Зеленський відповів, що це жодним чином не збігається з інтересами України. Що ця енергія допоможе досягти енергетичну незалежність від Росії.
Є й інші причини. Наприклад, Порошенко хоча б на риторичному рівні демонстрував прагнення до вступу в ЄС і НАТО. У нього воно було яскравіше виражене, ніж у Зеленського. Я б не сказав, що помінялися стратегічні пріоритети, але певне затишшя сталося.
- Я часом спілкуюсь з польськими журналістами, і вони вважають великою проблемою, що Польща і Україна не об'єднуються для боротьби зі спільним ворогом в Кремлі. Чисто теоретично, об'єднання України, Литви і Польщі в один союз можливе?
- Я б дуже хотів, щоб це об'єднання відбулося, але дивлюся на таку можливість дуже скептично.
По-перше, Україна не є членом НАТО і ЄС. Ми можемо підтримувати Україну навіть у військовому плані, як завжди робила Литва, але боротьба з зовнішнім ворогом завжди набагато ефективніша в одному союзі. Тому що важелі впливу і лінії оборони проти Росії у цих країн різні.
Польща і Литва завжди лобіювали інтереси України на міжнародній арені. Однак це були також інтереси Варшави і Вільнюса. Тому що ми всі прекрасно розуміємо, що Україна стоїть на передовій війни з Росією. Під війною я розумію не тільки збройне протистояння на Донбасі, а й війну Росії проти західного світу як такого. І просто тому, що ми навіть з географічної точки зору можемо опинитися наступними, в наших інтересах підтримувати Україну, сприяти її зближенню з західним світом.
Але якби Україна була членом НАТО або хоча б ЄС, можна було б формувати блоки всередині цих організацій і домагатися якоїсь спільної політики. У нинішніх умовах результати роботи "Люблінського трикутника" будуть носити, я вважаю, більш декларативний характер.
По-друге, я не бачу стратегії боротьби з Росією. Ні на рівні НАТО і ЄС, ні на національному рівні в Литві, Польщі і Україні. Йде війна і Україна захищається, але немає розуміння, як боротися з Росією в загальному плані, не тільки у військовому.
- Як Ви вважаєте, чому зараз Україна менше говорить про свою прозахідну орієнтацію?
- Прагнення увійти в НАТО і ЄС зараз демонструється значно менше. Але я б не сказав, що це особисто президент України або його команда мають погляди, відмінні від поглядів попередників. Я бачу, що в Україні змінилася ситуація з боку олігархічних угрупувань, які зараз намагаються вибудувати баланс між Росією і Заходом. Вони вибудовують пріоритети, зав'язані на особистих інтересах. І це дуже впливає на політику всієї країни.
- Ви сказали, що у нас немає стратегії боротьби з Росією. Чому Ви так вважаєте?
- Поки олігархи мають можливість впливати на політику країни, важко уявити, як можна боротися з Росією у всіх сферах. Зараз ми маємо ситуацію, коли в Україні здійснюються дві різні політичні стратегії. З боку олігархів - це балансування і навіть домовленості з Росією, а з боку воюючої частини країни йде протистояння російському впливу. І це дві конфліктуючі позиції. Поки так триватиме, неможливо говорити про всеосяжну стратегію боротьби.
- Володимир Зеленський, як мені здається, намагається знайти нові формати вирішення конфлікту на Донбасі. Як Ви вважаєте, чи будуть його спроби успішними?
- Та ні, я дуже скептично до цього всього ставлюся. Адже це не конфлікт, це війна Росії проти України. І ключ до її завершення лежить в Кремлі. Поки Москва, слідуючи своїм інтересам, не вирішить цю війну зупинити, для України є варіант тільки військового вирішення проблеми - інших можливостей я не бачу. А військовий спосіб тут не підходить, тому що розпалювання війни ще більше не відповідає інтересам ні України, ні Заходу.
Я не думаю, що можна за допомогою якихось дипломатичних ініціатив, різних форматів вирішити проблему або, прямо скажемо, зупинити війну. Як варіант, можна піти на поступки. Якби Україна виконала всі умови Москви, війна зупинилася б. Але, як я розумію, українське суспільство цього ніколи не прийме.
Адже Кремль може формально зупинити війну і формально навіть віддати регіон Україні, але залишити там увесь свій вплив. Якщо висловитися дуже цинічно - щоб Україна платила за Донбас, а весь вплив залишився у Росії - така стратегія у Москви. Я не думаю, що це в інтересах Києва, і це можливо виконати. А якщо дивитися ширше, то гранд-стратегія Росії - щоб війна і післявоєнна ситуація зупиняли зближення України з Заходом. Звичайно, для цього вони діють не тільки на Донбасі, а й в інших частинах України і в самому Києві.
- Зараз загострилося протистояння між Азербайджаном і Вірменією, в Хабаровську протести. Як думаєте, чи вплине така міжнародна та внутрішня ситуація на рішення Кремля віддати Донбас?
- Я думаю, що стратегія Росії не змінилася. І поки вона не досягне виконання хоча б більшості своїх умов, вона не буде змінювати політику. Росія просто не може собі дозволити втрачати ті важелі, які їй надає війна в Україні, не отримавши взамін інших важелів для досягнення тих же цілей. Тобто, або війна, або заморожений конфлікт, або мир на умовах Росії. Ні на що інше Росія піти не готова, і я не думаю, що буде готова при цьому режимі. Тому що Росія не домовляється - вона будь-якими способами добивається досягнення своїх цілей.
- Заморожений конфлікт кращий, ніж війна?
- Я думаю, що Росія постарається, щоб конфлікт не став надто замороженим. Тому що при повному "замороженні", чисто теоретично, можна уявити різні варіанти, навіть сценарій Кіпру. Зараз ця республіка є членом ЄС, хоча там заморожений невирішений конфлікт. Я не думаю, що Москва готова залишити навіть теоретичну можливість такого сценарію. Тому що для Росії сам процес зближення України ЄС і НАТО, і всіх західних структур становить загрозу. А вступ до Євросоюзу або НАТО став би катастрофою.
