У третій частині дослідження наслідків Другої Карабахської війни - після аналізу дипломатичних поразок Росії, проблем з миротворчою місією, а також погіршення взаємини Кремля і вірмен - мова піде про поступки, на які Володимир Путін змушений був піти на користь Туреччини. Про це, а також про військово-політичні аспекти того, що відбувається в Карабасі, "Апострофу" розповів дипломат, представник України в Місії ОБСЄ в Нагірному Карабасі (1997-1998, 2004-2006), Посол України в Ірані (2010-2014) Олександр САМАРСЬКИЙ.
Як це було показано раніше, у підсумку своїх посередницьких зусиль у Другій Карабаській війні Москва не змогла добитися якихось суттєвих переваг у відносинах зі сторонами конфлікту. То чи вдалося їй повною мірою компенсувати цю невдачу просуванням власних інтересів у більш широкому регіональному контексті? Для відповіді на це питання розглянемо деякі відмінні риси нової повоєнної геополітичної реальності та їхній вплив на інтереси Росії.
Найпростіша відмінна риса очевидна з першого погляду і має негативне для цих інтересів значення. Мається на увазі поразка у війні російського васала – Вірменії. Вона відчутно звузила для Москви можливість продовжувати використання цієї країни в якості каналу тиску на Азербайджан і Грузію. Втім це такі дрібниці на тлі більш масштабних і далекосяжних геополітичних змін, які відбулися, що ними можна знехтувати.
Більш значимі зміни пов’язані, як це відмічалося багатьма експертами, насамперед, з раніше побіжно згаданою активністю Туреччини. Звичайно, окрім Москви та Анкари, на сьогодні в регіоні присутні також інші потужні міжнародні гравців, зокрема США та Китай, ЄС і НАТО тощо. Однак лише Росія та Туреччина розмістили тут свої військові контингенти, хай і різні за чисельністю. Обидві країни також доволі активно втручалися, в тій чи іншій формі, у війну.
Який же вплив на розвиток подій у регіоні мала поява на його політичній арені Анкари і що вона означає для Росії?
Навіть побіжний аналіз подій, пов’язаних із розвитком конфлікту, показує, що Москва докладала максимум зусиль, щоб уникнути можливої прямої конфронтації з Туреччиною, активним військовим союзником Азербайджану в цій війні. Так, вона демонстративно ухилялася від реагування, відповідно до своїх зобов’язань перед Вірменією в рамках Договору про колективну безпеку, учасниками якого є обидві країни, на факти обстрілу вірменської території з боку Азербайджану. Москва зайняла абсолютно примиренську, якщо не угодівську, позицію за фактом збиття 9 листопада 2020 р. азербайджанськими військовими над територією Вірменії поблизу з кордоном з Азербайджаном російського військового гвинтокрила. Тоді, нагадаю, загинуло двоє російських військовослужбовців. Офіційна реакція Москви на інцидент звелася майже виключно до тиражування заяв про прийняття вибачень азербайджанської сторони, з урахуванням моментальності реакції Баку, його готовності провести неупереджене розслідування та покарати винних. Примирливий, чи й навіть пораженський, характер цієї реакції викликав доволі негативний резонанс у широких колах російської громадськості. З огляду, очевидно, саме на це Генпрокуратура Росії таки відкрила кримінальну справу за цим фактом, але десь аж 12 листопада. І з того часу якихось суттєвих новин стосовно розслідування інциденту не було. Хіба що на початку січня ц.р., тобто через 2 місяця після трагедії, російські слідчі змінили кваліфікацію злочину з убивства через недбалість на зумисне вбивство.
Далі, виключно показовим у плані впливів і результатів є, так би мовити, викручування Анкарою рук Москві з тим, щоб добитися від неї згоди на участь турецьких військових в операції з підтримання миру в Нагірному Карабасі. Про це вже йшлося раніше, але нагадаю, перемогла Туреччина.
Достатньо цікаво, що деякі експерти, визнаючи факт поступливості Москви і зростання ролі Анкари у регіоні, вважають це зовнішньополітичною перемогою Росії, яка таким чином ніби то прагне поглибити розкол в НАТО між Туреччиною та іншими державами Альянсу. А сам факт уникнення Москвою конфлікту з Анкарою взагалі розглядається при цьому як вершина дипломатичної майстерності. Трішки більш помірковані і менш пропагандистськи налаштовані аналітики відзначають, що Москва й Анкара в Карабасі виступили геть не опонентами, а ситуативними союзниками.
Однак, як на мене, то така «перемога» та «майстерність» у купі з «союзництвом» на практиці нічим не відрізняються від капітуляції. Як відомо, Росія майже 30 років вела невпинну дипломатичну, військово-політичну, ідеологічну, економічну тощо війну проти присутності НАТО на теренах країн СНД, розглядаючи їх як сферу свого виключного впливу. Недопуск сюди Альянсу Росія завжди вважала чи не головним завданням своєї зовнішньої політики. І ось тепер «чобіт» однієї з країн НАТО не лише міцно ступив на цю територію, але й надовго на ній закріпився. Причому, за згодою Москви. Присутність та інтереси новоявленого впливового гравця Росія уже не в змозі ігнорувати. У подальшому з гострих регіональних питань Росії доведеться домовлятися не лише з Вірменією та Азербайджаном, але також і з Туреччиною, причому насамперед саме з нею.
То про яку перемогу чи союз за таких умов може йтися? Що це, як не геополітична поразка Росії, причому одна з найпотужніших, щонайменше за останні десятиліття, з часу розпаду СРСР? А у більш широкому історичному, але вужчому регіональному контексті, – з часу завоювання нею Закавказзя. Адже вперше десь майже за 200 років інші зовнішні гравці відчутно обмежили Росію у справі її впливовості та силової присутності тут. І до того ж, ще й обмежив один із давніх суперників, який якраз колись і програв їй змагання за цей регіон.
Якщо на цю ситуацію подивитися також через призму ідеї президента Ердогана щодо створення «Великого Турана», відмовлятися від якої він, схоже, не збирається, то ця поразка виглядає для Росії ще більш глобально та драматично. Адже вона може стати лише першим кроком на шляху подальшого поступового витіснення Анкарою Москви у низці інших мусульманських країн пострадянського простору чи й навіть більше, безпосередньо у мусульманських регіонах Північного Кавказу самої РФ.
Тому немає потреби нафантазовувати різні хитромудрі схеми. Все простіше. У Росії на сьогодні вже відсутній необхідний для протистояння Туреччині політичний, економічний і військово-технічний потенціал. Тим більше, що перебіг бойових дій у війні наочно продемонстрував повну невідповідність російських озброєнь, якими воювала Вірменія, вимогам сучасної конвенційної війни. До того ж, внутрішньоросійські наслідки можливого втягування Росії у нове воєнне протистояння є для Кремля малопередбачуваними. І Москва все це нарешті чітко усвідомила, а тому просто панічно уникала можливого розвитку подій у рамках Другої Карабаської війни за сценарієм конфронтації з Анкарою. Відповідно, вона не мала інших реальних варіантів дій, окрім згоди на турецьку присутність.
Проблема з формуванням за підсумками війни нової та менш сприятливої для інтересів Росії геополітичної реальності не обмежується, однак, власне, зміною балансу сил у нагірнокарабаському регіоні та Південному Кавказі в цілому. Ці підсумки торкнулися також інших регіонів пострадянського простору.
Справа в тому, що нагірнокарабаський конфлікт став першим із низки т.зв. «заморожених» конфліктів, у врегулюванні якого потерпіла сторона таки добилася значних успіхів. Причому, Азербайджан досяг цього військовим шляхом і не просто без будь-якого сприяння з боку міжнародних організацій (зокрема ОБСЄ) чи держав-посередників, які займалися врегулюванням нагірнокарабаського конфлікту, а й навіть усупереч їм. Як сказав президент Алієв на згаданому параді Перемоги в Баку, «Хоча багато хто, зокрема, ті посередники, які займалися цим питанням, неодноразово казали, що конфлікт не має воєнного рішення. Але ми довели, що у конфлікту є воєнне рішення».
Досвід Азербайджану, таким чином, показує, що розв’язання «замороженого» конфлікту, ініціатором та посередником в якому є Росія, просто неможливе поза силовим сценарієм. Доказів протилежного на сьогодні немає, і вони не передбачаються у принципі. Саме розуміння безальтернативності силового сценарію є чи не найпершим висновком з підсумків Другої Карабаської війни для всіх інших пострадянських країн із «замороженими» конфліктами на своїй території. Між тим, як ми знаємо, «пояс нестабільності» із таких конфліктів послідовно та цілеспрямовано розбудовувався Росією вздовж периметру своєї території. І робота на цьому напрямку продовжується, про що свідчать раніше вже згадувані нові заяви російських політиків щодо територіальних претензій до Казахстану.
Але тепер азербайджанський досвід, взятий іншими за приклад та взірець, здатен потягти за собою спалахи напівзгаслих конфліктів вздовж периметру російського кордону. В умовах послаблення здатності Москви до маніпулювання ними (з огляду на брак політичних та економічних засобів, військової спроможності та ще й до того і належної керованості) переведення цих конфліктів у «гарячу» фазу нестиме вже загрозу самій Росії. Вона, відповідно, отримала у підсумку Другої Карабаської війни новий виклик своїй безпеці, з яким потрібно щось робити. І з цього приводу в Москві вже забили на сполох. «Значення азербайджано-турецького експерименту з вирішення тривалих суперечок для Росії, залученої в історії з Донбасом, Придністров’ям, Абхазією й Осетією, виходить далеко за рамки Кавказького регіону. Усі фанати турецьких дронів по той бік протистояння прийшли у радісне збудження. Азербайджан посіяв зуби дракона. Хто ж пожне сходи?», – ставить питання добре всім нам відомий Константін Затулін. Рідкісний випадок, коли з ним не можна не погодитися.
Більше того, сама поява вказаного нового виклику безпеці Росії у більш широкому регіональному та історичному контексті є свідченням провалу раніше згаданої стратегії Москви з розбудови «поясу нестабільності» вздовж периметру свого кордону на пострадянському просторі. Стратегії, невід’ємною складовою якої є детально вже розглянута нами псевдомиротворчість. І першим кроком у справі такого стратегічного провалу якраз і є перемога Азербайджану у Другій Карабаській війні.
Ще одним із вагомих геополітичних наслідків перемоги Азербайджану стало підвищення безпеки шляху транспортування енергоносіїв Південним газовим коридором із регіону Каспійського моря до Південної Європи (через Азербайджан, Грузію та Туреччину). Частина цього газогону, яка пролягає територією Грузії, тягнеться на відносно недалекій, доступній для ураження артилерією, відстані від кордону з Вірменією та раніше окупованих північних територій Азербайджану. На думку деяких експертів, загострення у липні 2020 року ситуації на азербайджано-вірменському кордоні (одне з найбільших зіткнень за останні роки) пов’язане саме з цим безпековим чинником. Воно було інспіроване Москвою и мало на меті продемонструвати Азербайджану та Туреччині військову вразливість вказаних транспортних магістралей, а також залежність їхнього нормального функціонування від Вірменії (читай – Росії). Оскільки постачання азербайджанського газу до Європи вказаним маршрутом розпочалося з перших чисел вересня 2020 р., то блискуча перемога Азербайджану, а також військова присутність Туреччини у нагірнокарабаському регіоні стала адекватною та дієвою відповіддю на такого роду погрози. Відвоювання раніше окупованих, зокрема північних територій Азербайджану, значною мірою убезпечило відповідні ділянки транспортування енергоносіїв від можливих провокацій.
Між тим, експорт азербайджанського газу до Південної Європи передбачає постачання цього року близько 10 млрд кубометрів, з них 8 до Італії, а інші 2 – до Греції, Болгарії та їхніх сусідів. Звичайно ж, все це автоматично зменшує потребу в присутності тут газу російського. Та ж Болгарія, наприклад, за рахунок поставок азербайджанського газу тепер планує задовольнити третину своїх потреб. За підрахунками Михайла Гончара та Ігоря Стукаленка, вже зараз, завдяки, у т.ч. транспортуванню газу вказаним шляхом, дві третини потужностей «Блакитного потоку» і першої нитки «Турецького потоку» виявляються зайвими. А є ще недобудована друга нитка «Турецького потоку», перспективи якої у цьому плані геть туманні.
Можливо, на сьогодні подібне зменшення експорту російського газу на ринок Туреччини та ЄС виглядає, в абсолютних цифрах, не таким вже й значним саме по собі. Але якщо подивитися на ситуацію у ширшій перспективі, то вона видається вже більш загрозливою для Росії. Справа у тім, що ЄС, який є основним споживачем російських вуглеводнів, на початку грудня 2020 р. ухвалив план, спрямований на зменшення викидів вуглекислого газу в атмосферу. Він, зокрема, передбачає скорочення до 2030 р. споживання Євросоюзом нафти на третину, а газу – на чверть. У грошовому еквіваленті ЄС планує зменшити видатки на імпорт вуглеводнів на 100 млрд. євро. У тому, що таке скорочення значною мірою торкнеться російських поставок, сумнівів немає. Це, між іншим, автоматично веде до подальшого обмеження продажу російського газу європейським споживачам і зменшення доходів бюджету РФ. Що, у свою чергу, накладає фінансові обмеження на здатність Росії вдаватися до різного роду авантюр та продукувати безпекові загрози у різних регіонах світу.
Крім того, не забуваймо, що безпечне та надійне транспортування газу Південним газовим коридором на практиці означає для Росії ще одну масштабну геополітичну поразку, яка своїми наслідками виходить далеко за межі, власне, південнокавказького регіону. Воно підриває монополію російських газогонів у справі експорту на європейський ринок енергоносіїв з території інших пострадянських країн, зокрема, регіону Каспію, а у перспективі і Центральної Азії. Наслідком цього, ймовірно, стане подальше зменшення не лише частки російського газу на ринку Європи, але й залежності вказаних країн від Москви.
Ну і на останок. Достатньо перспективними з точки зору зміни не на користь Росії балансу сил у регіоні конфлікту та поза його межами виглядають раніше вже згадані домовленості трьох президентів щодо розблокуванням транспортного сполучення, яке пролягає вірменською територією і з’єднує західні райони Азербайджану з Нахічеванню. Справа у тому, що цим самим створюється потенціал для розвитку, десь у середньостроковій перспективі, транспортного коридору ЄС – Туреччина – Азербайджан – Центральна Азія – Китай з відповідним усуненням з нього Росії. Як Москва реагуватиме на цю загрозу своїм інтересам, звичайно ж, невідомо, бо й сам вказаний виклик поки що чисто теоретичний. Однак у разі реалізації ідеї Росія у своєму супротиві навряд чи піде на конфронтацію з Туреччиною та Китаєм. А це, у свою чергу, означатиме на практиці ще одну геополітичну поразку.
Отже, у підсумку посередницьких зусиль Росії не вдалося захистити свої інтереси не лише у двосторонніх відносинах зі сторонами конфлікту, але у більш широкому геополітичному контексті. Їм завдано суттєвої шкоди в регіоні Південного Кавказу, а також більш помірної чи поки гіпотетичної – у деяких інших регіонах СНД та навіть Європейського Союзу.
Таким чином, підсумки Другої Карабаської війни є невтішними для Москви. Перемога у ній Азербайджану є початком краху сумнозвісної російської стратегії розбудови «поясу нестабільності», який складається із «заморожених» конфліктів на території суміжних нових незалежних держав. Ця стратегія десятиріччями була, так би мовити, зовнішньополітичною «фішкою» Москви на пострадянському просторі. Між тим, її крах є не просто зовнішньополітичною поразкою РФ, він несе в собі також нову загрозу безпеці Росії, пов’язану з переходом у «гарячу» фазу прикордонних до неї «заморожених» конфліктів.
Росія завжди вважала країни СНД сферою свого виключного впливу, однак у підсумку війни вже перестає бути тут монопольним силовим гравцем. Тепер впливовість Москви на Південному Кавказі (Закавказзі) поступово обмежує давній суперник у боротьбі за цей регіон, а нині держава-член НАТО – Туреччина. І Росія змушена миритися не тільки з турецьким впливом, але й її силовою присутністю тут. Такий результат є чи не найбільшою геополітичною поразкою Росії з часу розпаду СРСР.
Єдиною гарною новиною для Москви (і не тільки) у контексті підсумків війни є хіба те, що вона, схоже, нарешті усвідомила недостатність російського потенціалу для протистояння потужним регіональним гравцям на кшталт Туреччини і почала поводитися відповідно.
Все сказане вище дозволяє зробити висновок, що підсумки Другої Карабаської війни є проявом важливої тенденції у геополітичному розвитку сучасного світу, а саме занепаду Росії як впливового ще у недалекому минулому гравця на міжнародній арені.
