У п'ятницю, 2 вересня, генеральний прокурор Юрій Луценко розповів про рівень розкрадань в українській армії в період з 2005 по 2015 рік. За словами пана Луценка, в цей період було розпродано військового майна на суму 1,8 млрд грн. Зокрема, українська армія втратила 832 танки, 232 вертольоти, 202 літальних апарати, 714 бойових броньованих машин. Розкрадання в Збройних силах Юрій Луценко назвав однією з причин поразки під Іловайськом. Пізніше прес-секретар генпрокурора Лариса Сарган оприлюднила у себе на Facebook інфографіку, з якої випливало, що найбільш активно розпродаж здійснювався, коли міністром оборони був Анатолій Гриценко. Це викликало шквал обурення в соцмережах: екс-міністру пригадали численні публічні виступи, в яких він позиціонував себе як активний борець з корупцією. Тим не менше, якщо розібратися в структурі оборонних бюджетів усього довоєнного періоду, то напрошується висновок про маніпулятивність даних ГПУ, оскільки тоді у Міноборони просто не було іншого виходу, крім як масово розпродавати своє майно.
Шокуючі дані про рівень розкрадань у структурі Міноборони у 2005-2014 роках генеральний прокурор Юрій Луценко оприлюднив 2 вересня на засіданні комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони. За словами пана Луценка, за цей період було продано 832 танки, 232 вертольоти, 202 літаки і безпілотники, 714 БМП і БТР, 4930 автомобілів, 2355 одиниць різного ракетного озброєння, 1 млн 824 одиниці стрілецької зброї, а також боєприпасів на загальну вартість в 560 млн грн. Всього, за інформацією генпрокурора, було розпродано майна на суму понад 1,8 млрд грн. "ГПУ за цим фактом відкрило низку кримінальних проваджень про розкрадання військового майна", - заявив Юрій Луценко. За його словами, ці розкрадання призвели до критичного падіння боєздатності армії і, як наслідок, стали однією з причин поразки під Іловайськом у 2014 році.
Пізніше прес-секретар генерального прокурора Лариса Сарган розмістила у себе в Facebook інфографіку, яка показує, скільки військового майна було продано за часів того чи іншого міністра оборони. Виходило, що найбільш активно розпродаж здійснювався, коли міністром оборони в 2005-2007 роках був Анатолій Гриценко (на загальну суму понад 1,3 млрд грн). При цьому, судячи за даними пані Сарган, загальна вартість нерозпроданої техніки з 2005 по 2014 рік на добрий мільярд перевищувала суму, названу Юрієм Луценком. Це викликало обурення блогерів, які пригадали панові Гриценку численні публічні виступи, в яких він позиціонував себе борцем з корупцією у військовому відомстві.
Втім, якщо розібратися в структурі фінансування діяльності Міноборони в "довоєнний" і "постмайданний" період, то напрошується висновок про те, що ГПУ транслює напівправду. За великим рахунком, цифри, що свідчать про масовий розпродаж військового майна, самі по собі не можуть бути приводом для звинувачень ні на адресу Анатолія Гриценка, ні на адресу будь-якого іншого міністра оборони, включаючи навіть тих, хто працював під час президентства Віктора Януковича. Справа в тому, що з 2005 по 2014 рік однією зі статей наповнення держбюджету Міноборони був так званий спецфонд. Він наповнювався за рахунок коштів, які військове відомство заробляло, здійснюючи власну господарську діяльність. У тому числі, і за рахунок розпродажу зайвого військового майна, наприклад, бойової техніки.
Наприклад, у Білій книзі-2005 (щорічне офіційне видання, що розповідає про діяльність збройних сил) вказується, що бюджетом 2006 року на потреби Міноборони виділено 8,9 млрд грн, з яких 2 млрд повинно надійти зі спецфонду. До речі, спецфонд, незважаючи на всі спроби його скасувати, проіснував аж до початку війни. Наприклад, у Білій книзі-2013 йдеться про те, що з 15,3 млрд грн, виділених держбюджетом, 981 млн повинен надійти зі спецфонду.
Варто зазначити ще декілька важливих обставин. По-перше, у 2005-2014 роках спеціальний фонд наповнювався в середньому на 7-10%, тому його навіть не враховували як серйозну статтю доходу. Основні надії завжди покладалися на прямі надходження з бюджету. А вони ніколи не перекривали навіть мінімальних потреб армії. Наприклад, в 2009 році тодішній міністр оборони Юрій Єхануров зазначив, що ЗСУ, щоб розвиватися, необхідно хоча б 17,5 млрд грн на рік, а для того, щоб виконувати всі програми, - 32 млрд. При цьому 2009 рік через фінансову кризу, що вразила країну, став досить мізерним і в плані забезпечення армії: згідно з Білою книгою-2009, безпосередньо з бюджету надійшло 8,3 млрд грн, а спецфонд, обсяги якого в той рік передбачали 4,2 млрд грн, був наповнений лише на 7%.
По-друге, Міністерство оборони не формує бюджет - воно може назвати лише бажані цифри. Остаточне рішення завжди приймає Верховна Рада, ухвалюючи закон про державний бюджет. І якщо жоден з бюджетів не перекривав навіть мінімальних потреб армії, то причину критичного падіння боєздатності варто шукати не в діяльності окремих міністрів, а у загальнодержавному відношенні до збройних сил. У довоєнний період вони пережили три невдалі програми реформування, які були затверджені на вищому рівні і, як бачимо, завжди фінансувалися за залишковим принципом. Це, власне кажучи, і призвело до нездатності ЗСУ відбити російську агресію в 2014 році.
І, нарешті, по-третє, вже за часів Анатолія Гриценка Міністерство оборони позбавилося права безпосередньо торгувати зброєю. Ця функція була покладена на держкомпанію "Укрспецекспорт", а виручені від угод гроші направлялися в держбюджет. Сама логіка фінансування ЗСУ на 2005-2014 роки змушувала Міністерство оборони розлучатися зі своїм майном. Причому в максимально масових масштабах, як того вимагали закони про державний бюджет, які приймаються Верховною Радою.
Не є сенсаційними і дані Юрія Луценка про кількість нерозпроданої техніки. Їх легко можна знайти у відкритих джерелах, причому міжнародного рівня. Наприклад, у 1991 році Генеральна Асамблея ООН постановила створити Регістр звичайних озброєнь, куди уряди різних країн на добровільній основі вносили дані про експорт та імпорт основних систем озброєння військових кораблів, включаючи підводні човни; бойових танків; бойових броньованих машин, літаків, вертольотів; артилерійських систем великого калібру; ракет і ракетних пускових установок, включаючи переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК). Україна почала постачати інформацію про свій експорт зброї в Регістр з 1994 року і робила це майже щороку, аж до 2012 року (немає даних лише у 2011 році). Якщо відкрити ці звіти і скласти загальну кількість техніки, яку Україна продала за кордон з 2005 по 2014 роки, то навіть без урахування 2011 і 2013 років виходять цифри більш-менш наближені до даних Юрія Луценка. Зокрема, наша країна реалізувала 640 танків, 875 бойових броньованих машин, 352 артсистеми великого калібру, 235 різних літаків, 40 вертольотів і 1821 одиницю ракет, ракетних установок і ПЗРК. Основними покупцями українського обладнання в різний час були Грузія і Азербайджан, країни Африки - Нігерія, Кенія Конго, а також Велика Британія, США та Російська Федерація. Зокрема, в Росію в 2007 році ми продали 100 високоточних авіаційних ракет Х-59 класу "повітря-земля", а США і Британія цікавилися різними номенклатурами українського озброєння, починаючи від ПЗРК у великих кількостях і закінчуючи літаками й оперативно-тактичними ракетними комплексами та бронетехнікою. Цей інтерес пояснюється досить просто - країни НАТО брали участь у цільовій програмі утилізації українських ПЗРК, протипіхотних мін та стрілецької зброї, а поодинокі закупівлі інших засобів озброєнь можуть бути пов'язані з прагненням американців вивчити радянську військову техніку для створення власних, більш досконалих систем.
