Голова Миколаївської облдержадміністрації ОЛЕКСІЙ САВЧЕНКО у другій частині інтерв'ю "Апострофу" розповів про перспективи розвитку регіону, про те, що робити, аби потенційні інвестори не боялися вкладати гроші у воюючу країну, а також про спільне з НАТО будівництво бази в Очакові та реальні причини істерики Росії з цього приводу.
Першу частину інтерв'ю читайте тут: У нас 65% чиновників – сепаратисти, але їх не можна притягнути – губернатор Миколаївської області
- Чи зберігається нині російський вплив на бізнес у регіоні, яким ви керуєте? Чи мають росіяни там частки?
- Цей вплив наразі невеликий, але він є.
- Що потрібно, аби його мінімізувати?
- Треба, щоб всі інститути почали працювати. Насамперед – силові інститути. І сьогодні вони працюють! Сьогодні і податкова підіймає питання, закриває ці конвертаційні центри, бореться з ПДВшними схемами... І Служба безпеки працює. Бо ж де знаходиться "чорний нал"? У полях, в урожаї, в добривах – ось де він знаходиться. Просто треба ще плідніше всім працювати – і все.
Але ж подивіться: ми з вами не говорили толком про економіку. Якось мало кого та економіка цікавить. Мало кому цікаво, що ми в цьому році, наприклад, понад мільйон тон зернових культур зібрали. Ми сьогодні не маємо проблеми з портами, бо перевалок достатньо. І якщо раніше перевалка коштувала 35-40 доларів, то сьогодні це вже 7-8, інколи – 10 доларів з тони, розумієте? Ціна падає. Сама.
Я про це хочу поговорити, але ви ж не питаєте. Ви питаєте про злочинців, про те, про се… А у нас, щоб ви знали, за минулий рік не було жодної справи щодо незаконного засівання полів. І цього року – жодної кримінальної справи, жодних розбірок щодо збору врожаю. Це теж було непросто зробити, але все ж таки всі між собою порозумілися.
Та й інших напрацювань у нас багато є. Миколаївська область має поклади піску, кар’єри, граніт... Для прикладу, в нас у Казанці (райцентр у Миколаївській області, – "Апостроф") є дуже класний граніт, і нам необхідно сьогодні піднімати цю галузь, розвивати її і створювати умови для експорту нашої продукції. У нас сьогодні велика увага приділяється питанню альтернативної енергетики – сонячної та вітрової енергетики. І ми тут займаємо одну з провідних позицій в Україні.
Та й у питанні допомоги хлопцям-АТОшникам ми не пасемо задніх. Наприклад, за кількістю виділених учасникам бойових дій земельних ділянок ми взагалі посідаємо перше місце в країні.
Але сьогодні ми потребуємо створення нових робочих місць. Зокрема, в переробці. Бо ми просто перевалюємо нашу сільгосппродукцію, а переробкою займаються лише окремі заводи, а цього недостатньо. Треба розвивати переробну галузь, бо саме це створює додану вартість. Ось, наприклад, пшениця перевалюється за 200 доларів, а потім вона проходить певне очищення і так далі, фасується в іншу вагу і продається на експорт по тисячі євро. Ми цим майже не займаємося – хоча треба було б займатися – і тоді ми мали би потужну область і потужну державу.
А перспективи – дуже великі. Я нині вирішив і будую миколаївський аеропорт. Це інвестиційні ворота регіону. Бо ж сьогодні будь-який інвестор або будь-яка людина, яка хоче приїхати до Миколаєва, спочатку летить до Одеси або до Херсона, а потім їй треба їхати на авто поганими дорогами… Це неправильно.
Усі мені дорікають, що в області погані дороги. А ви на Київщині бачили дороги? Сьогодні ми капітально будуємо дві траси – на Кривий Ріг Н-11 і на Снігурівку Т-15-08. Хоча це відбувається й не так швидко, як хотілося б. Бо ж повноважень у мене набагато менше, ніж раніше мали голови облдержадміністрацій. Раніше, 5-6 років тому, голова ОДА знав, скільки якої продукції у нього в області виробляється, і міг впливати на вироблення тієї чи іншої продукції. Сьогодні ж такого впливу немає. Державна адміністрація виконує суто статистичну функцію, тобто збирає показники. Та й то вона збирає показники за вторинним принципом. Спочатку всі показники передаються відділу статзвітності (це Міністерство економрозвитку), а звідти вже ми отримуємо цю інформацію. І тоді ми вже починаємо думати, як нам збільшити врожайність, як побудувати заводи і так далі…
- А як з інвестиціями? Не відлякує потенційних інвесторів те, що на Сході України іде війна?
- Я створив посаду бізнес-омбудсмена в обласній адміністрації. Тож у нас тепер є відповідальна за це людина, яка повинна дбати про підприємців, усіляко допомагати їм і сприяти в реалізації будь-якого бізнес-проекту, будь-якої бізнес-моделі. Аж до того, що ми самі звертаємось через послів до банків, до установ, до фондів, залучаємо гроші під ці підприємства. Намагаємось залучати.
Але дійсно, ризики існують, бо Миколаївщина – це, як би хто не говорив, прикордонна територія. Тому маємо через це певні проблеми. Бо хто ж захоче вкладати гроші у регіоні, що межує з ворогом? І що потім буде з тими інвестиціями?
Але, навіть попри це, інвестиції є. Півтора мільярди проінвестовано в підприємство в Снігурівці. Є й інші інвестори. Я нарахував, що за рік моєї роботи ми десь 2-2,5 мільярди гривень або ж до 100 млн доларів інвестицій завели в область. Так, це замало, але я ж кажу, що, на жаль, багато на що облдержадміністрація взагалі ніяк не може зараз впливати.
- Вам не вистачає повноважень?
- Звичайно. Мені не вистачає повноважень. Наприклад, портова галузь мені не підпорядкована – вона підпорядковується Адміністрації морських портів. Тобто я не впливаю на призначення керівництва, не впливаю на те, що там відбувається. Хоча за звичкою все це продовжують "вішати" на голову адміністрації. І хай би – я ж вам казав, що я – така людина, що завжди знайду, що відповісти, але повноважень мені дійсно бракує.
Є у нас, наприклад, еколог, стосовно якого порушена кримінальна справа, задокументовано певні корупційні складові і таке інше... Добре, зараз НАБУ ним зайнялося, вони – хлопці нормальні і крапку в цьому питанні, я впевнений, поставлять. А до цього часу що? Він як був, так і залишився... Навіть не відсторонений від посади… Ну як таке може бути? Хіба ми за таку Україну воювали?
Я взагалі вважаю, що від децентралізації є маса плюсів: збільшені надходження, збільшений бюджет, зросли можливості. Але є й проблеми – кадровий голод, людей немає. Люди не вміють працювати! 70-80% голів об’єднаних територіальних громад не розуміють, як будувати проекти, програми, як використовувати кошти. У них гроші на рахунках лежать, бо вони не можуть їх використати! Не можуть підготувати проекти, не знають, з чим визначитись. Розумієте? Це теж велика проблема. Проблема освіти зокрема.
Ще одна проблема, коли людина приходить до влади на лозунгах. "Я хочу!" Ну, добре, переміг ти – що ти хочеш? "Хочу дорогу, але в мене тільки три мільйони, а потрібно десять". То бери, друже, та збирай голів сільських рад, з’ясовуй, чому в тебе податок на землю навіть на рівні відсотка не платиться, хоча ти можеш встановити від 3 до 10%. Чому? Це ж твої гроші. А відповідь проста – там кум, сват, брат... Чи ти сам 200-300 га обробляєш?
І вже вони починають думати, як викрутитися, а гроші лежать. А нам дорікають: а чому вони не використані? А який механізм зробити так, аби вони були використані? Я мушу до кожного прийти і розповісти, що йому робити?
Людина повинна мати повноваження – і знати, що вона буде відповідати у разі чого. Сільський голова, який сам обробляє 200-300 га землі і не платить податок, має відповідати за законом і сісти у в’язницю. Але сьогодні цього нема. Максимум, у нього заберуть урожай, він заплатить якийсь штраф за використання землі – і на цьому все.
- Можливо, ви пробували домогтися такого підвищення відповідальності на законодавчому рівні?
- Це не до мене, вибачте. Це до депутатів.
- Я розумію. І запитую про інше: чи намагаєтесь ви донести до колишніх колег за парламентом реальні проблеми, вирішення яких вимагає втручання Верховної Ради?
- Слухайте, у нас від Миколаївської області є аж 11 народних депутатів. Якщо б вони працювали саме за цими питаннями – не за власними, не за колективними, а конкретно за цими питаннями, які я перерахував – рух був би набагато швидший і більш значущий. Я не можу сказати, що вони зовсім не працюють. Працюють. Кожен по-своєму. Але ми не маємо, на жаль, сьогодні очікуваного результату. Стаття, яка дозволяє прибирати наші поля і визначає відповідальність для людини, з’явилася ще за Ющенка, але сьогодні нічого не зроблено, щоб вона по-справжньому запрацювала.
- Ви згадали, що Миколаївська область – лідер за кількістю виділених учасникам бойових дій земельних ділянок. Крім землі, чим ще АТОшникам допомагаєте?
- У нас багато програм, спрямованих на підтримку учасників бойових дій. Виділяємо квартири. Центр реабілітації створюємо. Зараз я виходжу на фінішну пряму щодо лікарні, яку ми беремо від Адміністрації морських портів. Ми організовуємо відпочинок для дітей і родин АТОшників (дітей загиблих героїв до Туреччини возили, наприклад), впроваджуємо певні соціальні програми дотацій для відкриття власного бізнесу. Земельні ділянки, знову ж таки, у чому ми є беззаперечним лідером серед усіх областей України…
Багато чого робимо насправді. Хоча і у нас, на жаль, трапляються випадки, коли військовий, учасник АТО сідає в маршрутку – і натикається на несвідомого водія. Тому виникають певні скандали. Або, знаєте, як буває – наче не відмовляються везти, але садять на якусь дощечку, а не на сидіння, щоб місце не займав і щоб на те сидіння можна було пасажира за гроші посадити…
Але намагаємося виховувати підприємців. Я завжди на це звертаю увагу і кажу: якщо ця людина воювала за нашу державу – це для мене герой. Чому ж ви так поводитеся? Невже так важко провезти того, хто вас захищав на сході?
- А можна детальніше про реабілітаційний центр? Ви раніше анонсували його відкриття ще на 28 серпня, але не склалося…
- Це буде лікарня для воїнів АТО. Ми залишимо можливість обслуговуватися там людям похилого віку, які звикли туди ходити. Їх небагато – до 100 чоловік. Але все буде сконцентровано саме на обслуговуванні хлопців, які повертаються з фронту. Там буде проводитися психологічна реабілітація, будуть вправи для реабілітації після поранень, буде сучасний стоматологічний кабінет… Зараз чекаємо, поки Адміністрація морських портів передасть цю лікарню на баланс області (вже наступного після запису інтерв’ю дня Адміністрація морських портів погодила передачу цієї лікарні Миколаївській облдержадміністрації, – "Апостроф"). І далі вже будемо працювати.
- Ви свого часу теж пішли воювати. Що спонукало вас прийняти це рішення – що треба йти?
- Та як?.. Напевно, як у всіх. Я не зможу пояснити, напевно. Можливо, воно зародилося після перших пострілів. Можливо, після першого похорону, коли ми ховали хлопців наших… Десь, мабуть, тоді я й почав розуміти, що я наче й не бідна людина, але в житті є дещо куди важливіше. Зрештою, кожен нормальний чоловік мусить захищати свою країну, своїх дітей і жінок, своїх батьків, свою землю. Це наш обов’язок.
- Це так, але подивіться, скільки чоловіків намагалися уникнути мобілізації, ховалися.
- Хай ховаються… Знаєте, ми 1 вересня відкрили нову будівлю школи-інтернату в Новоодеському районі. Побудували за 15 мільйонів гривень з обласного бюджету. І я попросив викладачів цього інтернату про одну річ: щодня, вітаючись з учнями, говорити одну і ту ж фразу: "Доброго дня, шановні учні, ви – майбутнє нашої держави, ви – майбутнє нашої нації". Я кажу: "Кожен день таке говоріть – і подивитесь, що буде за рік".
От хто нам свого часу таке казав? А якщо б казали, ми б мали сьогодні куди вищий рівень громадянської свідомості. Бо зараз вона є далеко не у всіх. І нема її не тому, що людина так вирішила для себе, а тому, що вона не розуміє основоположних речей.
Раніше спілкуватися українською мовою означало, що більшість людей сприйматиме тебе за якогось сільського лоха. Минув час – і спілкуватися українською стало елементом вираження твоєї національної свідомості. Тому що саме в такий спосіб ми показуємо, що ми – інші. Це – ще один вияв нашого протесту проти того, що зараз робить Російська Федерація. А вони ж переписали нашу історію, зруйнували нашу церкву, вбивали нашу націю, знущалися з нас, розстрілювали, морили голодом… І вбивали, вбивали, вбивали…
І вони продовжують це робити і зараз. Он зовсім недавно Жириновський своїм язиком ляпав, що вони той учбовий центр, який ми разом з американцями в Очакові будуємо, розстріляють ракетами. Це каже людина, яка купу років у політиці, яка приїздила свого часу на Житомирщину, стояла на колінах, цілувала землю і розповідала, що в нього тут батьки поховані. Розумієте? Оце побудована свідомість. Людина настільки загралася вже, що втратила людську подобу. І коли такі люди помирають – навіть зірка не падає з неба. Людина має усвідомлювати відповідальність за свої слова. Я вже не кажу про відповідальність за свої вчинки.
А загалом ми – непереможна нація. Як би нас не топтали, як би нас не гнули, як би над нами не знущалися, що б про нас не говорили – ми не будемо звертати на це уваги доти, доки не зробимо свою справу. Як казав Павло Григорович Тичина: "Та нехай собі як знають. Божеволіють, конають, - нам своє робить". І мені ці слова дуже подобаються.
- До речі, а як там просувається будівництво в Очакові? Наскільки взагалі це для нас важливо, на вашу думку?
- По-перше, це визнання нас. Ще одне свідчення того, що нас визнають і підтримують. По-друге, в Очакові у нас 73-й спеціалізований центр "морських котиків" (73-й морський центр спеціальних операцій, – "Апостроф"). Його, до речі, очолює Едуард Шевченко, з яким ми разом воювали. Познайомилися ми в Краматорську. "Морські котики" звідти виходили на завдання і таке робили – що вам сказати!.. Ми там познайомились. Класний чоловік, з характером. Гадаю, командири його не дуже люблять, бо у нього є власна позиція. Це не та людина, якій можна просто сказати: "Іди і зроби те-то" – він мусить розуміти, навіщо це потрібно.
Чому ще важлива поява такого об’єкту? Це дасть можливість обмінюватися досвідом з американцями і взагалі підніме наш рейтинг, рівень бойової підготовки наших хлопців. Хоча наші хлопці і так на висоті. Скажу так: багатьом країнам було б дуже непереливки, якби ми у них взялися відпрацьовувати ті методи, ті можливості та той досвід, який здобули на реальному фронті. Бо багато хто вже пройшов реальні бойові дії і багато що розуміє. Сподіваюсь, це піде нашій державі лише на користь.
- Судячи з того, яку істерику влаштував той же Жириновський, Росія дуже серйозно сприйняла таку форму нашої співпраці з американцями.
- Ну, слухайте, Росія сприймає будь-яку нашу перемогу дуже серйозно.
- Це реакція на зайву демонстрацію визнання України Заходом – чи все-таки вони бояться якихось куди прозаїчніших загроз? Росія ж завжди за найбільший страх мала умовне "НАТО на кордоні"…
- Чи бояться?.. Знаєте, ми не перекидаємо стільки ракет, скільки є у Російської Федерації. І ми це розуміємо. Радянський Союз же так побудований був, що все звозилося до Московії, а не з Московії розвозилося у союзні республіки. Фактично весь Союз працював на Москву. І якщо Росія вирішить просто закидати нас снарядами – ми навряд чи зможемо протиставити їй щось співмірне. Просто тому, що у них більше і снарядів, і людей, які можуть їх закидати. Тому кількістю ми не візьмемо.
Але досвід показав, що ми можемо відповідати. Тому я сподіваюсь, що це не просто істерика або свідчення, що вони чогось бояться. Це якраз свідчить про те, що будівництво бази в Очакові росіяни сприймають як нашу перемогу. Ми виграємо бій, не входячи в ринг – ось як би я це назвав.
Тим більше це – далеко не єдина наша перемога. Подивіться: нам дають безвіз – їм ускладнюють процес отримання візи, ми можемо мандрувати світом з біометричним паспортом – а у них забирають можливість виїздити з Росії та ще й вимагають пояснювати, звідки вони взяли гроші…
Коли мене питають, звідки в мене гроші – я відповідаю: вибачте, будь ласка, я тільки в 2014-му році вперше прийшов в парламент, звідти – на держслужбу. Зараз – 2017-й, і я вже 10 років як справно декларую свої статки. Воно не з’явилося нізвідки після того, як я прийшов у владу.
Я про це розповідав вашим колегам, коли вони мене колись спіймали в кулуарах і кажуть: "Ви – другий найбагатший депутат в парламенті". А я відповів, що це дурня, бо я не другий з найбагатших, а другий з тих, хто чесно задекларував те, що має. "Тому щодо статків, - кажу, - ви помилилися. У рейтингу найбагатших фігурують зовсім інші прізвища. Ідіть і шукайте". Але ніхто про це не сказав. Нарізали – і пустили в ефір те, що захотіли, що вписувалося в початковий задум. Брудні такі, знаєте, речі.
А я не хочу підлаштовуватися під певних журналістів. Я не хочу вдавати з себе когось, ким я не є. Я – от такий, якого ви бачите перед собою. Я так живу. І я не дівчина і не гроші, аби всім подобатися. Хоча всім – і симпатикам, і критикам – я бажаю міцного здоров’я, любові, бо без неї ми не розуміємо, для чого прийшли в цей світ, бажаю натхнення і здатності мріяти. Бо якщо у людини немає мрії – її існування пусте.
- А у вас мрії є?
- Звісно, є. І я свідомо реалізую свої внутрішні переконання, ті завдання, які я сам для себе поставив. Я – українець, я воював за Україну, хоча мав можливість "відмазатися" – але пішов на війну свідомо. Я свідомо пішов у парламент і працював там. Я зараз знаходжуся на передовій боротьби за нашу економіку, за нашу державу.
І те, за яким принципом вона буде побудована – дуже важливо. Бо ж риба гниє з голови. Тому я сьогодні вимагаю, аби не було жодної корупції, жодних хабарів. Я навіть зібрав всіх державних службовців і змусив їх написати заяви, що вони все усвідомлюють і будуть відмовлятися від отримання хабарів і так далі… Думаєте, це спрацювало?
- Дуже сумніваюсь.
- Для когось це спрацювало. Але більшість – їх як саджали, так і саджають. Розумієте?
От тому у мене сьогодні є мрія: я хочу мати Українську Соборну Самостійну Державу. Неділиму, єдину, цілісну – з нашими національними інтересами, з можливостями, які у нас є. Я сьогодні вдячний президенту, що ми побудували за ці роки армію, яка до того була майже знищена. Я дякую президенту за впровадження децентралізації, яка сьогодні дає можливість вкладати гроші і розвивати регіони. Всім хочеться, аби зміни були тут і прямо зараз. А звідки вони візьмуться – нікому не цікаво. А мені цікаво. І я дякую президенту ще й за те, що він повернув мене до свідомого життя. Бо на фронті рівень довіри зовсім інший, ніж в мирному житті, у побуті. Суспільство цього поки ще не здатне зрозуміти – що за якихось 300-400 км вже зовсім інша свідомість, зовсім інше уявлення про життя і ставлення до нього.
- Вас тягне туди, на фронт?
- Не просто тягне – я туди їжджу, але нікому не розповідаю. У мене там багато друзів залишилось, багато хлопців, з якими я спілкуюсь постійно. Я їм постійно допомагаю. То як я до них не поїду?
- Ви так багато говорите про те, як міняє людей війна, як вона повертає до свідомого життя… Можливо, варто було би всіх, від кого залежить, якою буде завтра Україна, хоча б ненадовго туди, в зону АТО, возити? Аби вони вчилися правильно розставляти пріоритети?
- От ми зараз з вами в Києві знаходимось. Озирніться. Подивіться, які автівки їздять, яке життя навкруги... І це в державі, яка сьогодні воює, в державі, де волонтери продукти збирають. Це досить красномовно говорить про нашу державу, чи не так?
Тому дійсно, маєте рацію, можливо, всіх варто було б на тиждень відвезти туди, аби побули, подивилися. Можливо, комусь стало б соромно.
Національна ідея має об’єднати людей. Є в тебе можливість їздити на крутій тачці? Будь ласка! Але ж і допомагай. Але з тих, хто має дорогі автомобілі, якщо відсотків 10 допомагає – то й добре. Решта ж буде розповідати про те, що сплачує податки і на тому свої зобов’язання вважає виконаними. Але вибачте, цього замало!
Після "попередників" наша держава опинилась на межі дефолту. Україну ледве стримали від цього. І стримали саме Міжнародний валютній фонд і діяльність президента на міжнародній арені.
Сьогодні вже фонди створили певну "подушку", від п’яти до семи мільярдів є, які будуть направляти саме на інвестиції в Україні. Тобто наша держава, наша економіка починає потроху жити. Але ж свідомість людей поки не міняється, на жаль.
Плюс – піарні технології, мережі тролів, окремі засоби масової інформації, які свідомо працюють на формування тієї чи іншої думки, придумуючи і розганяючи плітки… Ви ж знаєте, у нас якщо треба полити брудом – дуже швидко це зроблять. А от прибирають наклепницькі публікації часто за гроші.
Але я собі постійно повторюю, що не помилився, коли вирішив прийти на посаду голови держадміністрації. Бо це саме та посада, через яку має пройти людина з бізнесу, в якої за спиною вже чималий пройдений шлях.
- Чому?
- Тому що ми не затримуємося з розпорядженнями щодо отримання земель, надр, створення проектно-кошторисної документації або розроблення технічної документації за певними об’єктами. Вони просто пролітають. Будь ласка, хочете кар’єр? Беріть собі кар’єр. Беріть все, що вам треба, аби працювати. Але я всім кажу: хлопці, беріть до себе на роботу 10% АТОшників.
Ну немає в мене фонду, які раніше були – де треба було перераховувати гроші. Я не підписую ні з ким ніяких соціальних угод. Чому? А про що я маю підписувати ті соціальні угоди? Якщо підприємство сплачує податки? Я вважаю, що будь-який лист з проханням "допоможіть щось провести, зробити, купити" і так далі – це прихована форма корупції. І від цього треба відходити.
Але ж всім свого розуму в голову не вставиш. Я не маю можливості всім пояснити, що сьогодні людина просить: "Зробіть", а завтра напише у себе в Facebook, дасть коментар якомусь журналісту – і розкрутять на рівному місці скандал.
Я держслужбовців до себе викликаю і запитую: чому ти не покликав людину і не сказав, мовляв, вибачте, будь ласка, у мене нема можливості вам допомогти? Бо мені пишуть цілі стоси листів – тут спортзал побудуйте, тут ринг спорудіть, туди мати купіть тощо. Таке враження, що у мене мішок грошей, які я з ранку до вечора маю розподіляти. Саме так люди думають чомусь. А коли ти їм кажеш, що нема можливості зробити все і зразу – дивляться, що ти на "Тойоті" їздиш – і починається…
І плювати їм, що це моє особисте майно, куплене за власні кошти. І що є особисте, а є – державне. І що я не готовий задля виконання чиїхось бажань займатися корупцією чи когось про щось просити, бо не хочу цього робити... У законі цього нема, тому давайте визначатися: або ми відбудовуємо правову державу, або продовжуємо жити, як жили. І знаєте, що ще дуже круто? Що я не місцевий.
- Що немає кума, свата і брата тут?
- Так. Я – незалежна людина, ніхто не може впливати на мене.
- А ваш попередній бізнесовий досвід на держслужбі застосовуєте якось? Він вам допомагає?
- Однозначно, допомагає. Хоча, з іншого боку, мені досить важко сьогодні його реалізовувати. Бо з тих людей, кого я можу і хотів би залучити до співпраці, ніхто не хоче йти на державну службу. Так вже вибудуване законодавство: декларування своїх статків і майна родин, витрачання грошей… Це просто унеможливлює прихід нормальної людини, яка дійсно може підняти великий проект.
Знаєте, мені багато людей пропонують прийти до мне радниками. Я їм відповідаю: друзі, я і так дуже мало сплю… Мені потрібні не радники, а люди, які братимуть на себе відповідальність, будуть розуміти процес. І я знатиму, що можу на них покластися – і вони відповідатимуть за те, що роблять. Але поки бажаючих іти з бізнесу працювати за 5-6 тисяч гривень не знаходиться.
